У грудні 2019 року в Софії Київській відбувався урочистий і дуже нервовий об'єднавчий собор православних церков. Предстоятелем щойно тоді створеної Православної церкви України обрали надзвичайно молодого як на такий пост митрополита Епіфанія.

Перед новим предстоятелем нової церкви постало одразу кілька дуже складних задач: боротьба за реальне лідерство в ПЦУ з попереднім поколінням; боротьба за визнання нової церкви світовим православ'ям; необхідність так побудувати стосунки з владою, щоб не стати державною церквою, але й показати, що саме його церква є насправді єдиною українською і помісною.

І більшість із цих викликів митрополит Епіфаній проходить із гідністю. З одного боку, предстоятель ПЦУ намагається показувати нову якість лідерства в церкві, заснованого на рівності.

З іншого боку, після 24 лютого 2022 року Епіфаній став зразком того, як має поводитись український духовний лідер української церкви в момент найважчих випробувань своєї країни: жодних напівтонів, жодних недомовленостей про те, хто є ворогом, жодних вагань, коли потрібна допомога.
‍

Я знав Лесю Матвійчук ще школяркою. Ця тендітна дівчинка з великими очима за майже 20 років своєї правозахисної діяльності виросла в громадську діячку, відому не тільки в Україні та Європі, а й у інших частинах світу.

Олександра Матвійчук є бажаним спікером у будь-якому середовищі, вона сприймається як goodwill громадського сектора України та й країни в цілому завдяки дивовижній щирості та вмінню підкорити будь-яку аудиторію, що слухає її, притамовуючи подих від уваги. Блискучий оратор, вона навчилася пояснювати складні речі простими словами.

Особливо важливою ця її роль стала з початком великої війни. І вона невтомно розповідає всюди правду про російську агресію і злочини, українські цінності та багато іншого. Вона стала впливовою діячкою, до якої дослухаються і влада, і громадськість.

Такий талант не виникає нізвідкіля. Він виріс із щоденної правозахисної практики, з опрацювання базових понять прав людини, з громадських кампаній на захист політв'язнів, полонених, інших груп.

Думаю, що її вплив на міжнародну політику в царині прав людини буде тільки зростати.
‍

З початку війни у 2014-му армія, як і держава, покладається на небайдужість волонтерів – людей, які невтомно підтримують військо в опорі російському агресорові.

За цей час еволюціонувала армія, як і волонтери, які згуртувалися в фонди системної підтримки війська.

Тарас Чмут і його команда щодня здійснюють неймовірну роботу. Забезпечують військових, нагадують про потреби воєнного часу всім українцям, створюють та обслуговують необхідне для війни приладдя.

Тарас, який сам є ветераном, зумів зібрати людей та налагодити якісну роботу одного з найбільших у країні фондів, який зараз посідає важливе місце в системі оборонної індустрії країни, підтримує локальних виробників і навіть імпортує озброєння. А найближчим часом допоможе й державному сектору оборонки. Але про це ми розповімо окремо.
‍

Якби в Україні була премія "Кассандра року", її б здобула очільниця одеського благодійного фонду "Корпорація монстрів" Катерина Ножевнікова. Щоправда, на відміну від героїні давньогрецької міфології, Ножевнікова не тільки пророкує потрясіння, а й робить усе від неї залежне, щоб її пророцтва не збулися.
‍
У 2020-2021 роках – під час пандемії ковіда – вона збирала донати та закуповувала для лікарень все, починаючи від захисних рукавичок і респіраторів до кисневих концентраторів і апаратів ШВЛ. Після 24 лютого 2022-го Ножевнікова думала, що напрямки роботи фонду не зміняться − діти, люди похилого віку, вимушені переселенці. Але швидко переключилася на допомогу військовим.
‍
Зараз 90% її часу та зусиль − це робота для ЗСУ. Тільки за вересень 2023-го "Корпорація монстрів" зібрала понад 16 мільйонів гривень на дрони для військових. Восени 2023-го через півтора року повномасштабної війни вона закликала виходити на одиночні пікети проти витрат сотень мільйонів бюджетних гривень на ремонти будівель судів і театрів в Одесі.
‍
"Хлопці, які зараз віддають своє життя на фронті, вибачте нас. Мені ніколи не було в житті так соромно за місто, в якому я народилася. Але якщо я зможу хоч щось змінити, я буду це робити до останнього", − написала волонтерка.
‍

Українські військові журналісти Мстислав Чернов і Євген Малолєтка – ті, кому вдалося прорвати інформаційну блокаду в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення. Вони дали зрозуміти росіянам, що злочини РФ не залишаться нерозказаними.

Саме завдяки їхнім фото та відео наслідків атаки Росії на лікарню і пологовий будинок у березні 2022-го світ дізнався, як відбувалося кровопролиття в нині тимчасово окупованому Маріуполі. Тоді світлини понівечених будівель та закривавлених людей, що перебували на межі життя й смерті, облетіли ледь не всі українські та іноземні ЗМІ.

Разом із продюсеркою AP Василісою Степаненко вони до останнього залишалися в оточеному росіянами місті, щоб показати, на що здатен терор РФ.

У серпні 2023-го світ побачив українське портове місто очима журналістів у фільмі "20 днів у Маріуполі". Ця стрічка стала режисерським дебютом Мстислава Чернова, побачити яку – "людський обов'язок кожного".

Відвагу Чернова і Малолєтки, завдяки якій з'явилися сотні болючих світлин, удостоїли найпрестижнішої премії в США – Пулітцерівської.

Мстислав і Євген стали лауреатами й багатьох інших міжнародних нагород, зокрема Deutsche Welle Freedom of Speech Award (Німеччина), Knight International Journalism Award (США), Biagio Agnes Award (Італія), Bayeux Calvados-Normandy Award (Франція), а також українських Премії імені Георгія Ґонґадзе та Премії "Української правди".
‍

З Сергієм познайомився в 2014 році в Щасті Луганської області саме по волонтерській темі – він їздив на фронт зі своєю ініціативою, я – як учасник волонтерської ініціативи "Народний тил".
‍
З першого дня повномасштабної війни ми фактично з нуля разом включились у розбудову благодійного фонду для допомоги Силам оборони.
‍
Ще у 2014 дуже здивувало, що Сергій у телевізорі й насправді – це зовсім дві різних людини. Відверто кажучи, із Сергієм було трохи важко працювати. Бо часто це на грані можливого, звісно, без вихідних. "Після 23:00 не турбувати" – це не про Притулу.
‍
Сергій вимогливий до себе і до колег, і щоби працювати в такому ритмі, багатьом довелось докласти зусиль. Але усе це недарма.
‍
Я впевнений, що те, що зробив Сергій та команда Фонду завдяки підтримці українців, увійде в підручники історії. І перший розвідувальний супутник, придбаний Народом для своєї Армії, і найбільша партія бронетехніки, придбана Народом для своєї Армії, і десятки тисяч дронів, автомобілів, рацій, тепловізорів для фронту.
‍
Сергій – це про чесність та відданість Україні. І нам усім дуже пощастило, що Сергій є.
‍

"Живі повинні боротися за полеглих, здорові – за поранених, а вільні – за полонених"...
З цим девізом живе 28-річна Катерина Прокопенко, яка стала голосом героїчних захисників Маріуполя – загиблих, поранених, полонених і тих, кого пощастило повернути з неволі.

Вона – українська ілюстраторка, громадська діячка, дружина командира полку "Азов" Дениса Прокопенка, засновниця та керівниця Асоціації родин захисників "Азовсталі".

Від початку повномасштабної війни Катерина займалася волонтерством, передавала необхідні для бійців речі, які доставляли до Маріуполя на гелікоптерах.

Поки в Маріуполі тривали надважкі бої, боролася за чоловіка та його побратимів. У пошуках порятунку для бійців Катерина приїхала на аудієнцію до Папи Римського, щоб розповісти про захисників Маріуполя. Після виходу бійців з "Азовсталі", вона довгі місяці чекала чоловіка з полону.

У червні 2023-го року Катерина відвідала Вашингтон у складі "азовської делегації" – завдяки їй історію героїчної оборони Маріуполя почули в американському Конгресі та Сенаті. Цей візит допоміг розпочати співпрацю в прискоренні обмінів та інформуванні американців щодо історії, здобутків Азову, оборони Азовсталі, полону та теракту в Оленівці.

Під керівництвом Катерини Асоціація родин захисників "Азовсталі" допомагає сім'ям героїв і звільненим з полону бійцям, вшановує пам'ять загиблих, влаштовує благодійні спортивні заходи, виставки, акції.
‍

Влада та Костянтин Ліберови фотографують невидиме, документують те, що словами не передати. Їхня фотографія мух на бинті може краще розповісти про смерть та про біль нації, аніж інші світлини з війни.

З Ліберовими я познайомилася ще до війни, на незвичайній фотосесії в "пустелі" біля Києва. Ніколи не забуду, як вони облаштували локацію дивними предметами – поставили на пісок дерев'яне крісло, порозвішували на палицях барвисте ганчір'я... Все це Влада і Костя витягали з маленького автомобіля, який вже став легендарним. Саме на ньому в перші дні повномасштабної війни фотографи-документалісти вирушили на передову, щоб фіксувати правду. 

Влада та Костя справді не схожі на нас смертних, вони не думають про буденне. Чоловік та дружина ніби написані Сервантесом і трохи Шекспіром, бо відчайдушні та закохані, дуже літературні. У цьому світі опинилися наче випадково, щоб виконати підвладну тільки їм місію. Тоді, серед київської "пустелі", я сказала Костянтину: "Ви так схожі на Дон Кіхота". Костя всміхнувся.

Зараз Ліберови знімають затишну квартиру в центрі Києва, але Влада розповідає, що вони досі не перевезли туди речі, бо "більше часу живуть в дорозі десь біля лінії фронту". 

До речі, коли Костя щось розповідає, завжди каже, що без Влади він не мислить себе. Вони – одне ціле, стихія, яка не дає втомленому світові забути про Україну.
‍

За кілька днів до 24 лютого 2022-го історик Сергій Плохій, директор Українського наукового інституту в Гарварді та лауреат Шевченківської премії, сказав в інтерв'ю репортеру "The New Yorker": "Я не знаю, коли і як, але не сумніваюся, що опір буде".

Півтора року по тому він скаже в інтерв'ю "Українській правді": "Я знаю, чим закінчиться ця війна – класична війна розпаду імперій. Але не знаю, скільки вона триватиме. І навіть якби знав, у кого можна про це спитати, боюся почути відповідь на це питання".

Плохій – один із тих, хто руйнує уявлення про історика як про людину, яка воліє сховатися від сучасності в пилу архівів. Його книги роблять будь-яку історію, за яку він береться, живою та актуальною – чи то вбивство в Мюнхені Степана Бандери, Ялтинська конференція, крах Радянського Союзу або Карибська криза.

За кілька тижнів від початку повномасштабного вторгнення Плохій почав працювати над новою книгою – "The Russo-Ukrainian War: The Return of History" ("Російсько-українська війна: повернення історії"). У травні 2023-го її видали в США, а в жовтні – в Україні.

"Маю надію, що жодна з моїх попередніх книжок не мала такого впливу на події. Книжка вийшла англійською, вона обговорюється на Заході і якоюсь мірою формує суспільну думку в той час, коли Україна повністю залежить від постачання західної зброї", – каже Плохій.
‍

​​Ми дружимо з Татою 15 років, і за цей час вона була організаторкою арт-виставок, головною продюсеркою телеканалу, писала та знімала фільми, керувала одним із найкращих барів у світі, видала власну книгу, але найперше вона завжди допомагала людям. 

Тата з тих жінок, які можуть подолати будь-який виклик. Вона забезпечує військових тактичною медициною з 2014 року. В першу годину повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона відкрила медичний хаб і стала забезпечувати військових та цивільних найнеобхіднішим. 

Група волонтерів і медиків під її керівництвом їздять у далекі села одразу після їх звільнення. Вони приїздять першими й часто єдиними. 

Тата заходить у кожен дім і вислуховує кожного, а потім втішає – зазвичай справами. Комусь вона допоможе відремонтувати дах, комусь придбає ліки та їжу, а когось відведе до гінеколога… 

В грошах її допомогу можна оцінити в 10 мільйонів доларів. Але в реальності гігантський масштаб Тати та її внеску неможливо обчислити цифрами. 
‍

Чорне це, біле, сіре чи суміш усього одразу – можете бути впевнені: Ольга Руденко назве все так, як воно є насправді. Небагато людей у цій професії, що живе і вмирає саме через свою відвертість, ставляться так принципово до того, щоб називати речі своїми іменами.

І тут йдеться не про те, щоб завжди мати рацію, адже всі час від часу припускаються помилок, а про відданість чесності. Сумлінності. Це те, що ми перейняли ще з часів "Kyiv Post". Виховані на принципах старої школи репортажу Брайана Боннера, ми ніколи не цуралися кидати виклик тим, хто при владі, навіть якщо це ставило під загрозу існування видання. А так ставалося неодноразово. Однак ми також шукали шляхи до кращого майбутнього та можливості для його втілення.

Коли незалежність редакції опинилася під загрозою, Ольга стала ідеальним лідером для молодої команди журналістів, які прагнуть розповідати історію України – хорошу, погану, складну.У той час, коли Україна потребує підтримки світу й довіри, чудово мати когось на кшталт Ольги. Того, хто готовий говорити як про невдачі України, так і про потенціал у їх подоланні.
‍

"Єдиний невідновлюваний ресурс – люди", – так Марія Берлінська прокоментувала важливість дронів у інтерв'ю "Українській правді" в лютому цього року. Вона як ніхто інший розуміє й усвідомлює значення цих слів, адже є ветераном російсько-української війни. 

Марію Берлінську називають "матір'ю дронів", і недарма. Ще з 2014 року вона як військовослужбовиця розуміла, що дрони – це незамінна техніка, якою має володіти сучасний солдат, щоб убезпечити своє життя. Саме тоді вона створила Центр підтримки аеророзвідки та навчала військових вміло їх використовувати. За її програмою для аеророзвідників вже понад 25 тисяч військових пройшли навчання на полігонах. 

"Це очі війни, і єдиний спосіб її виграти – максимально інвестувати в технології", – наголошує Марія. 

Під час повномасштабного вторгнення багатьом волонтерам, включно з командою Берлінської, доводилося домовлятися з владою, щоб налагодити постачання дронів з-за кордону без бюрократичних процедур. 

За її сприяння в Україні скасували мито, ПДВ та гарантійні листи на деталі для дронів, а Митна служба перестала вважати БПЛА товарами подвійного призначення. 

У березні 2023 вона започаткувала програму підтримки ударних дронів "Люті пташки", які здатні відслідкувати та влучити практично в будь-яку ціль на полі бою. 
‍

Іноді здається, що в Україні та на міжнародних майданчиках немає дипломатів, представників парламентів та інших десіжн-мейкерів, які б не впізнали Тетяну і не згадали їхню попередню зустріч, що вже, напевно, допомогла захистити права людини.

Тетяна Печончик очолює одну з найпотужніших правозахисних організацій України – Центр прав людини ZMINA. Вже багато років вона є драйвером суспільно-важливих змін у різних сферах. Від Криму й Донбасу до Європи, Африки й Америки, від свободи слова до людської гідності – це ті території та ті цінності, де і за які вона невтомно бореться.

На другий день після повномасштабного вторгнення Тетяна разом із колегами створили коаліцію "Україна. 5 ранку". Коаліція об'єднала організації по всій Україні задля документування та забезпечення правосуддя щодо найтяжчих злочинів, що вчиняються в умовах війни, яку Росія веде проти України.

Важлива риса Тетяни – бажання та готовність об'єднувати зусилля. Це те, без чого неможливо досягти найскладніших та водночас найважливіших цілей, які ми ставимо перед собою, країною та світом задля захисту тих, хто потребує цього найбільше. Таня надихає й уособлює собою зразок громадянського суспільства, до якого ми прагнемо в Україні.

Вже не один рік Юрій Бутусов їздить на фронт, спілкується з військовими та розповідає українцям про реалії війни.

У 2021-му Юрій був позаштатним радником міністра оборони України. Поза його увагою не залишалися найгучніші скандали, які відбувалися в Україні, зокрема корупційні оборудки "Укроборонпрому" та підкуп виборців.

"Нам багато чого не вистачає, не тільки озброєння, але, звичайно, озброєння теж. Але головне, що нам потрібно – це якісні, професійні військові кадри, їхнє збереження, їхнє посилення і максимальна ефективність застосування. Якщо сучасне озброєння буде надаватися недостатньо підготовленим людям, його ефективності ми не побачимо", – розповів він УП.

Після початку повномасштабного вторгнення Бутусов став одним із найголовніших голосів військових. Він відверто розповідає про труднощі, з якими стикаються сили оборони, та намагається своїми словами повертати українців до реальності, де є місце не тільки перемогам, але і втратам.
‍

Юрій Ніколов − мабуть, найвпливовіший редактор розслідувального медіа України. Своїми матеріалами він не просто викриває найбільші корупційні схеми. Він змушує владу їх щонайменше ліквідувати, а щонайбільше − реформувати цілі галузі.

Якщо ж посадовці ігнорують викриті ним і його колегами схеми, то переважно це закінчується відставками. З останніх прикладів − вже ексміністр оборони, який втратив посаду головно через гучні розслідування закупівель неякісного одягу та продуктів для сил оборони.

Його матеріал змусив Міноборони знизити ціни на продукти харчування, що зекономило 8 мільярдів гривень наших податків (згідно зі звітом Рахункової палати). А Верховна Рада була змушена проголосувати закон, який забезпечив прозорість незбройних закупівель Міноборони. 

Суспільний запит, який забезпечив невідворотність цих реформ після Революції гідності, було сформовано сотнями розслідувань команди Ніколова про крадіжки на тендерах. 

Сьогодні Юрій великою мірою сконцентрований на контролі за нашими грошима, які влада витрачає на оборону та відбудову України.
‍

Кілька тижнів тому мені випала нагода на власні очі спостерігати, як Андрій Любка завозить чергове авто для ЗСУ. Праворульний джип зі шкіряним салоном. Як і десятки інших, цей автомобіль з Великої Британії пригнали під кордон словацькі роми, рідні та друзі пана Франтішека. Про них Андрій часто розповідає як про найбільш надійних постачальників, які працюють на совість. 

Це мала би бути 200-та автівка… Але щоб уникнути забобонних упереджень, Андрій придбав і завіз через кордон відразу два автомобілі. 

Те, що я побачив, було відточено до дрібниць: від селекції авто та їхньої логістики в Україну до різних документів, які вимагають словацькі чи українські митники на кордоні, часто залежно від настрою. Андрій відточив цей процес так, як і свої тексти. Хоча це радше схоже на його поезію, ніж прозу.

Завезти авто в Україну – це лише один із етапів довжелезного ланцюга постачання машин для ЗСУ, який Андрій організував за ці півтора року. Адже потрібно зібрати кошти, відремонтувати автомобіль, часто капітально, пофарбувати, знайти для цих робіт майстрів, а також водіїв, які доставлять авто на схід, північ та південь України. Андрій Любка організував усе це на основі довіри, відповідальності та віри, об'єднавши, мабуть, вже тисячі людей.

Знаючи Андрія до російського вторгнення протягом 12 років, певний час навіть живучи з ним в одній квартирі, півтора року тому я несподівано познайомився з іншим Андрієм Любкою. 

Мені дуже подобається Любка-волонтер, хоча як письменник і публічний інтелектуал він подобається мені більше. Втім, у захваті я від іншого – як обох цих Андріїв Любок підтримує його дружина і дві чудові доньки, а ще таке враження, що вся Україна. 

У цій підтримці та любові – вся та сила нової української політичної нації, яка дозволяє їй пройти цей, можливо, найтрагічніший та найбільш доленосний період в історії. 
‍

Він задонатив можливість помилятися. 

Це я собі так метафорично описую ціну, яку платить Лачен за те, що він Лачен. Простий приклад: номер Ігоря просять у мене щотижня. Абсолютно різні люди. З якими я не бачився роками. Такого немає з іншими публічними персонами, яких я знаю. Саме Лачен.

З ним хочуть дружити, завдяки фоткам у спільних з ним компаніях намагаються показувати свою крутість, його прагнуть бачити на своїх заходах організатори. 

Лачен в 24 роки має купу спокус перед собою. Купу. На які, чесно, в його віці я б повівся без задніх думок. А Ігор не ведеться. Він чітко відсікає корисливих та лицемірних, не ведеться на гроші та продовжує керуватися внутрішніми моральними принципами, які б в часи ЗНО набрали 200 з 200.
‍

Марія Назарова – лідерка руху "РеаніМетро", яка до повномасштабної війни поставила собі за мету забезпечити дефібриляторами кожну станцію метро і швидкісного трамвая.

Після 24 лютого 2022 Марія повністю зосередилася на тому, що робила ще з Майдану – розбудова системи тактичної медицини, навчання, забезпечення якісними аптечками й турнікетами воїнів, адвокація змін у нормативну базу та переливання крові бійцям на догоспітальному етапі.

Завдяки роботі Маші побороли такі явища, як "турнікет на 3D-принтері", "джгут з ременя замість турнікета", "підробний турнікет, але хоч щось". Сотні її відео і твітів про те, як має виглядати військова аптечка й оригінальний турнікет та одночасний кенселінг і просвіта – фірмовий стиль твітів Маші. 

Марія може "викачати" кров з чиновників, які вставляють палиці в колеса розвитку тактичної медицини, і перелити цю кров воїнам на догоспітальному етапі.

Можна провести сотні тренінгів, завезти тисячі аптечок, дати десяток просвітницьких інтерв'ю, але якщо на найвищому рівні блокуються правильні та потрібні зміни нормативних документів, Маша відкладає все і займається адвокацією. Завдяки її зусиллям і підтримці багатьох однодумців Кабмін дозволив бойовим медикам переливати кров на дошпитальному етапі. 
‍

"Бути поруч, щоб прихилити небо для людини у військовому однострої". Так описує свою місію перший військовий капелан України Андрій Зелінський.

З 2014 року Зелінський розвиває традицію капеланства – він активно підтримував бійців у зоні АТО/OOC, здійснював своє служіння в підрозділах ЗСУ під Слов'янськом, Краматорськом, Старогнатівкою, в Авдіївській промзоні та у Пісках, Дебальцевому, Широкиному й Водяному Донецької області. Щодня до нього приходили бійці: на сповідь, за порадою і просто щиро поговорити.

З початком повномасштабного вторгнення Андрій був одним із ініціаторів створення Служби військового капеланства ЗСУ. Нині він більше навчає та займається дипломатичною роботою, але інколи приїжджає до бійців на передову.

Зелінський також є радником глави УГКЦ зі стратегії комунікації, політологом, викладачем Українського католицького університету, лектором і співзасновником Української академії лідерства – цей список можна продовжити. 

Однак важливішими є не регалії цієї людини, а допомога людям на фронті. Андрій Зелінський неодноразово зазначав, що "дуже важливо на війні залишатися Людиною", однак це буває доволі важко. 

Йому до снаги підтримати бійців на різних етапах їхньої служби не лише як військовому капелану, але і як освіченому та емпатичному українцю.
‍

Це Любов, і їй лише 27. Але за всіма справами, які вона встигла зробити за своє життя, здається, що за її спиною ціла вічність.

Для мене Любов – це про відданість справі та спротив. Спротив пекельній, застарілій системі ВЛК, через яку проходять військові після поранення.

Для мене Любов – це про безстрашність та проактивність. Учасниця Революції гідності, організаторка проукраїнських мітингів, координаторка моніторингових груп громадських зібрань та судових засідань.

Це людина, якій болить Україна і яка гарує, створюючи соціально важливі проєкти.

Це про принципи – йти за правдою до кінця – та "Принцип", організацію, яку Любов створила разом із Масі Найємом та яка допомагає пораненим захисникам України та їхнім рідним.

Це про Frontline.Care – ініціативу, яка з перших днів війни допомагає військовим на фронті, закриваючи потреби підрозділів.

Люба обрала дуже тернистий шлях. Вона не видумує велосипед, а торує нові дороги. І я всім серцем вболіваю за неї та всі її проєкти.
‍