Дякую долі за те, що подарувала мені особисте спілкування з Валерієм Залужним до того, як його ім'я стало рідним кожному українцю й відомим на весь світ. 

І найперше, що я дізналася про Валерія Федоровича, що він – людина слова. Саме його зусиллями Дмитро Коцюбайло, легендарний командир 1-ої Штурмової Роти ДУК, отримав звання Героя України ще до того, як його підрозділ увійшов до лав ЗСУ. 

Лишиться незабутньою зустріч Героя-добровольця Да Вінчі та Головкома Залужного на сцені Жовтневого палацу, коли Валерій Федорович особисто приїхав, щоб привітати та прикріпити Золоту Зірку Героя на кітель Дмитра. 

Ця нагорода напередодні вторгнення в грудні 21-го року дала наснагу всім добровольцям, оскільки вони відчули шану війська до добровольчого руху. 

Серед моїх друзів, яких у 2014-му доля привела у військо, є ті, кому довелося служити в підрозділах, якими командував Валерій Федорович. З їхніх розповідей я впевнилася в тому, що побачила сама: високоосвічений, професійний, людяний, сміливий, цілковито відданий військовій справі, вірний Україні. Залужний став уособленням свого війська і свого часу. 

За плечима генерала – всі ступені військової освіти й усі з відзнакою. Всі щаблі військової служби – від курсанта до головнокомандувача, і всі додали безцінного досвіду. 

Він займається справою свого життя і досягнув у ній світового визнання, зупинивши російську армію, наче сама доля готувала його на порятунок Україні в часи найтяжчих випробувань. 

Нам пощастило мати Залужного на чолі війська в цей історичний час. Беззаперечний авторитет генерала серед військових є одним із стовпів нашого спротиву та стійкості. 
‍

Після захоплення Бердянська падіння Маріуполя було питанням часу. Гарнізон дивом вистояв 86 днів, з яких 82 – в повному оточенні. Те, що зовні виглядало дивом, було результатом багаторічної праці, тренування, роботи над помилками, вдосконалення методів управління й особистої відданості кожного бійця – від командира до рядового. 

Як і кожен, хто хотів розвиватися в "Азові" в 2014-му році, Редіс (позивний Прокопенка – УП) пройшов шлях від рядового до командира дуже швидко – у липні прийшов гранатометником, а в грудні вже був командиром роти. Входив до неформальної групи "бородачів", яку я ідентифікував як якісну бойову та ідейну частину полку, а самого Редіса – як єдиного "бородача" без бороди. 

Широкинська наступальна операція дала можливість роздивитися його найсильніші сторони. Це були часи, коли планування ми здійснювали в підвалі дачі Януковича, розстеливши карти на більярдному столі. Серед командирів, які доповідали за тим зеленим столом, найбільше виділялися двоє: Радік, новий комроти розвідки, який у перші ж дні взяв полоненого, і Редіс, командир Першої роти, який здивував армійською чіткістю думки та вдумливим підходом до планування. 

Я близько дружив і дружу з кожним командиром, який був після мене. З пізньої осені 2017-го, коли друг Редіс став командиром "Азова", у мене не було жодного дня, коли ми не зідзвонилися. І у свята, і в лікарняні, і у відпустки щодня о 20-ій годині ми проговорювали всі нюанси життєдіяльності полку, бойової підготовки, оснащення, озброєння. Від пораненого бійця, чийогось чергового зальоту до канцелярії.

Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні. Слід розуміти й умови його роботи. З моменту створення аж до "Азовсталі" полк піддавався постійному цькуванню. Це впливало на озброєння і створювало перепони. Штатний розклад "Азова" складав 2600 осіб. В реальності полк був укомплектований лише на 1100 – на зростання чисельності існувало політичне табу. 

"Азов" був погано укомплектований бронетехнікою, артилерією, важким озброєнням. Красива картинка, яка всім здавалася свідченням доброго оснащення, була лише проявом порядку і мотивованості. Кожна людина, яка співчувала ідеям азовського руху – я, друг Редіс та інші, – постійно шукали можливості та ресурс для купівлі оснащення. Якби на момент повномасштабного вторгнення в "Азові" було 2600 осіб, ситуація на Півдні склалася б зовсім по-іншому і можливості друга Редіса в обороні Приазов'я були б значно більшими. 

Я б дуже здивувався, якби, повернувшись з полону, Денис Прокопенко погодився на штабну роботу або став черговим "експертом" на телебаченні. Для кожного, хто його знає, повернення Редіса на фронт виглядає дуже природним. Зараз він там, де й має бути.
‍

Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі. В 18 він бився на Майдані, воював у добровольчому загоні та отримав серйозне поранення. В 21 він очолив добровольчий загін. В 26 став Героєм України та командиром окремого механізованого батальйону ЗСУ. В 27 віддав за Україну своє життя.

Він не мав вищої освіти – він вчився на війні. Він знайшов кохання на фронті – і на першому побаченні запросив її покататись на танку, подивитись, як він корегує вогонь.

Він був командиром неофіційного збройного формування, але був незамінним на фронті і брав участь у сотнях бойових операцій, бо його авторитет визнавала більшість командирів.

Він майже щоденно виконував бойові завдання під прапором різних частин, записував на інших уражені цілі, а його самого в бойових зведеннях не існувало. Він створив на своїй базі осередок української історії, культури та мови і перевиховав сотні дорослих людей.

Він вимірював війну двома результатами – кількістю знищених ворогів та відсутністю своїх втрат. І він завжди брав на себе відповідальність.Він оголосив про створення батальйону, і під його прапор одразу прийшли 1100 добровольців.

І першою втратою батальйону "Вовки Да Вінчі" став його комбат, який завжди ризикував собою більше за будь-якого солдата. У найважчій ситуації на фронті він завжди діяв зразково та вів людей своїм прикладом. Він і зараз веде багатьох уперед.
‍

Два дзвінки й одна зустріч. Найважчі дні найбільше запам'ятовуються, а врізаються в пам'ять ті, які були наприкінці лютого – на початку березня 2022 року – рубцями й різаними шрамами.

Дзвінок перший. Сірі дні, порожній Київ, звуки тривоги, до столиці російським броньованим колонам, яким, як здавалося, не буде кінця, залишалося якихось десять кілометрів… А їх мали зупинити наші триста "українських спартанців": Збройні сили України, прикордонники, сили територіальної оборони та загони добровольців.

Ситуація близька до критичної. Терміново необхідні нестандартні рішення. Та Господь любить Україну: з'являється людина, якій пізніше дали оперативний позивний "Водолаз", котра пропонує і знає, як влаштувати затоплення частини Київщини і перешкодити російському просуванню. "Зволікання до смерті подібне", у прямому сенсі потрібно організувати підрив мосту, дамби, частини гідроспоруд.

Перший дзвінок Сирському.
 – Друже, Ви на місці? На горі?
– Так точно!

Стрибаємо з генералом Сергієм Дейнеком в машину і мчимо до штабу Сухопутних військ ЗСУ. Говоримо зі Сирським. Спокійний голос, чіткі відповіді, короткі запитання, віддаються команди. В найкоротший строк разом із спецпризначенцями справу зроблено, і російський наступ спочатку забуксував, а згодом захлинувся. 

Дзвінок другий. Як стало відомо із закритих джерел, в Росії підготували таємний підрозділ для виконання завдання надважливого характеру. Мета – Печерські пагорби. Елітна група складалася з високопрофесійних бійців, мала в розпорядженні сучасну техніку і новітню зброю, була найкращою зі складу елітних російських військ. 

Колона бронетехніки стрімко наближалася до Києва, а в цьому районі недостатньо сил, які можуть її зупинити, але є точні координати і постійний зв'язок із Сирським. Коротка хвилинна ділова розмова і вже за 20 хвилин окупантів зустрічають "квітами". Українські "Піони" для російської мерзоти: жоден не втік. Привіт від української арти був гарячим і по-справжньому полум'яним.

Олександр Станіславович – справжній український генерал і патріот. Кожна зустріч із ним під час цієї війни, де б вона не відбувалася – це заряд позитиву та енергії. Такі офіцери не програють і не здаються. Коли вони поруч, можна бути спокійним і впевненим, що доля України – в надійних руках. На них можна покластися – вони не підведуть.
‍

Наші Повітряні сили завжди були для мене прикладом ефективності за найскладніших обставин. Попри застарілу техніку та обладнання воїни Повітряних сил зберегли контроль над українським небом і продовжують тримати ворога на відстані. 

Я познайомилась з людиною, яка рухає вперед наші Повітряні сили, командувачем Миколою Олещуком, ще на початку повномасштабного вторгнення. Саме за його підтримки вдалось запустити потужну міжнародну адвокаційну кампанію з українськими пілотами-винищувачами та фахівцями зенітних ракетних військ. 

Нам разом вдалось показати світові сучасного англомовного професійного українського пілота. Пілота, якому можна довірити сучасні американські літаки. Дуже швидко (швидше, ніж очікували партнери) Повітряні сили опанували та взяли на озброєння такі західні зенітно-ракетні комплекси, як Patriot, NASAMS, IRIS-T, SAMP/T та успішно їх застосовують на полі бою, щоб ми з вами могли почути такі бажані слова: "відбій повітряної тривоги". Нарешті розпочалось навчання українських льотчиків та авіаційних інженерів з експлуатації багатоцільових винищувачів F-16, які стануть основою авіації Повітряних сил і гарантом наших "нетривожних" ночей на десятиліття вперед.

Микола Миколайович опинився в епіцентрі цих змін. На його плечах – організація усієї системи протиповітряної оборони держави. Попри щоденну напружену повітряну обстановку та інтенсивні протиповітряні бої, йому вдається працювати на перспективу – змінювати, модернізовувати, посилювати спроможності Повітряних сил.

Але для мене він насамперед – людина, яка чесно вболіває за справу, якій болять втрати бійців. Коли загинув пілот Джус (Андрій Пільщиков – УП), він плакав з нами усіма, підтримав маму Андрія.

Коли говорила з ним після потужних ракетних обстрілів, чула втомлений, але впевнений голос, з вірою в нашу Перемогу. Микола Миколайович та вся команда Повітряних сил – це ті, хто фактично закривають наше небо, не сплять, щоб ми спали. Для мене честь знати й допомагати комадувачу.
‍

Андрій Білецький – природжений лідер та інтелектуал, за освітою – історик, за покликанням – воїн. 

Познайомився з ним ще до 2011 року, коли режимом Януковича за політичними мотивами Андрія було ув'язнено. Вже тоді він очолював одну з найбільших патріотичних організацій "Патріот України", діяльність якої почалася на Слобожанщині, але швидко поширилась Україною.

У 2014 році, після звільнення, разом з іншими політв'язнями, Білецький сформував на основі "Патріоту України" групу добровольців, які стали на захист Харкова. 

За кілька місяців група Білецького перетвориться на партизанський загін "Чорний Корпус", який перейде до бойових дій на південних теренах держави. А 5 травня 2014 року з них буде створено добровольчий батальйон "Азов". Невдовзі під керівництвом Андрія бійці "Азову" звільнять Маріуполь, а сам батальйон перетвориться на полк Національної гвардії України. 

За час депутатської каденції Білецького – а відзначу, що Андрія просто таки умовили балотуватись побратими – було здійснено колосальну кількість проєктів. Окреслю лише напрямки: ветеранський, спортивний, дитячий, видавничий, історичний, музейний та екологічний. Абсолютною загадкою є працездатність Андрія, який особисто брав участь у всьому.

Він передчував повномасштабне вторгнення й робив усе можливе, щоби підготуватись. На 24 лютого 2022 року в Києві Білецький сформував зі своїх побратимів абсолютно боєздатний перший батальйон ТрО, а протягом тижня – другий. У часи оборони Києва Андрій завжди був зі своїми побратимами. Далі – Запорізький напрямок, підтримка "Азовсталі", Бахмут. 

На початку 2023 року полковник Андрій Білецький очолив 3-ю окрему штурмову бригаду. Завжди небагатослівний, але завжди результативний. Вірний честі та обов'язкам командир, якого наслідують і за яким ідуть.
‍

Генерал Кирило Буданов – людина "ГУРмен", що вже увійшла в історію, військовий управлінець, якому вдалося перенести нашу визвольну боротьбу на територію РФ. Фактично можемо говорити про тактику тисячі порізів, описану Сунь-цзи в "Мистецтві війни".

Саме ГУР активував рух опору на окупованих територіях України та сотні партизанських груп в Росії, які сьогодні паралізують логістику, знищують військові та промислові об'єкти, керівний склад окупантів та колаборантів, атакують у кіберпросторі.

Саме з "Острова" (так називають штаб ГУР – УП) полетіли перші дрони, які знищують у російській глибинці літаки "другої армії", склади та центри управління, завдають болісних ударів по іміджу ворога, вражають їхні сакральні об'єкти, зокрема Кремль. 

Атаки морських безпілотників, неочікувані рейди легіонерів із РДК та "Свободи Росії" на Бєлгородщину, а також велика кількість ІПСО, спрямованих на здачу окупантів у полон, послаблення їхнього психо-емоційного стану та впливу Росії на їхніх нечисленних партнерів у світі – всі ці операції не належать до числа хрестоматійних.

Коли інші й не здогадувалися, що так можна, ГУР під керівництвом Буданова успішно реалізував тактику тисячі порізів. Тепер операції ГУРу стали трендом. І свої удари по ворогу також завдають підрозділи СБУ, ССО, що суттєво змінює перебіг війни. 

Ще з часів спільної служби в ГУР я знаю, що Кирило – не лише талановитий диверсант (як його назвала "Українська правда"), але й людина, яка здатна планувати та реалізовувати складні розвідувальні операції. 

Було чимало оперативних заходів, у яких він брав безпосередню участь, іноді нерозважливо вважаючи, що його присутність обов'язкова. Як наслідок, за плечима не тільки чимало успішних бойових виходів, але й нових шрамів від поранень. 

Визнання ворогом досягнень ГУР під керівництвом Кирила – це понад десяток балістичних ракет, декілька десятків дронів, випущених ворогом під час війни на об'єкти Головного управління розвідки, а також – персональне полювання на нього російських диверсантів.

Таємниця Буданова в тому, що він вміє бачити понад очевидне, робити понад звичайне і прагнути понад банальне. Саме це і приносить бажаний результат.
‍

Василь Малюк після свого призначення відразу вміло переформатував роботу СБУ й адаптував службу під реалії війни. 

Він почав використовувати на практиці надані парламентом розвідувальні повноваження СБУ, посилив роботу за напрямком контррозвідувальної діяльності. Відбулися правильні кадрові зміни в середині служби. 

Як наслідок, ми відразу почали бачити результати масштабних спецоперацій, деталі яких будуть описуватися колись у книжках. Ті, хто колись дізнаються про нюанси їх проведення, будуть вражені підходом до дрібниць як у плануванні, так і в реалізації цих заходів. 

Керченський міст, вражені літаки на території ворога, гучні ліквідації колаборантів та низка інших спецоперацій продемонстрували, що СБУ стала гідним конкурентом ГУР МО, ССО, а в проведенні деяких заходів – вже навіть попереду, незважаючи на те, що це не основні функції СБУ.

Бійці ЦСО "А" СБУ ефективно виконують бойові завдання по всій лінії фронту й допомагають ЗСУ знищувати ворога та ворожу техніку та звільняти окуповані території. 

Це все в сукупності призвело до підвищення довіри громадян до СБУ, а це – найкраща нагорода для чесних військовослужбовців, які служать народу України та захищають Батьківщину.
‍

Китайський стратег Сунь-цзи вважав війну мистецтвом обману. Бригадний генерал Тарнавський додає, що це обман, помножений на навченість особового складу.

Лицар всіх ступенів ордена Богдана Хмельницького, Олександр Тарнавський командує наступом на ключовому для України напрямку – Таврійському. Саме тут у серпні 2023-го Сили оборони внаслідок тяжких наступальних дій зайшли на першу лінію оборони російських військ. Їм вдалося повернути під свій контроль Роботине й розвинути наступ південніше Великої Новосілки.

Про Тарнавського говорять як про жорсткого та вимогливого командира, який не терпить лицемірства й підлабузництва. Він майже не дає інтерв'ю, проте завжди "за" показати журналістам роботу підрозділів та окремих бійців. Cловом, він володіє добре – військові розповідають, що виступи Тарнавського перед підпорядкованими йому підрозділами завжди надихають і мотивують.

"Як випускник Харківського танкового училища він і сам може сісти в танк", – розповідають про Тарнавського військові, які працювали поряд із ним.

Командувач щотижня намагається бути в бригадах, які перебувають у його підпорядкуванні. Під час виїздів він відвідує передові командно-спостережні пункти й окопи та підбадьорює особовий склад.
‍

"Я не думаю, що колись зустрічав когось настільки відважного та стійкого, як ви", − так під час нагородження переможців Ігор Нескорених (Invictus Games) у вересні 2023-го сказав принц Гаррі українській парамедикині Юлії Паєвській (Тайрі).

Сильна, незручна, тендітна, колюча, мудра, надійна − кажуть про Тайру ті, кого зводила з нею доля за останні 10 років. Під кулями беркутівців на Грушевського взимку 2013-го. Під час евакуацій поранених на сході країни – разом зі створеним нею підрозділом добровольців-парамедиків "Ангели Тайри". В мобільному шпиталю обложеного й розбомбленого Маріуполя навесні минулого року. Далі були три місяці російського полону. 

Попри все, 10 років випробувань не перетворили Тайру на "людину війни". Після повернення додому з полону Юлія заснувала благодійний фонд "Мрія", щоб допомагати родинам військовополонених і цивільних бранців.

Наприкінці 2022-го вона отримала премію "Української правди" в номінації "Герой УП". У березні 2023-го стала лауреаткою міжнародної премії International Women of Courage (IWOC), яку вручає Державний департамент США.

Роби, що повинен, і будь, що буде – життєвий принцип, який вона обрала для себе: "Колись увесь цей світ розлетиться на атоми і зникне в повній тиші, і тоді наші прижиттєві справи не матимуть для нього жодного значення. Але поки світ ще існує, кожен наш вчинок, наша воля і навіть думка впливають на розвиток подій і змінюють майбутнє".
‍

Починаючи з 2016 року російська армія регулярно проводила навчання з висадки морського десанту, а напередодні повномасштабного вторгнення ВМФ РФ зібрав потужну групу з трьох своїх флотів і однієї флотилії. 

Проте закріпити результати цих навчань в бою їм не вдалося. Минулого року росіяни планували амбітну операцію з висадки морського десанту в Одесі, а зараз бояться наближатися до одеського узбережжя ближче ніж на 100 морських миль (185 км).

Протистояння загрозі з боку моря – той напрямок, за який відповідають Військово-морські сили. Але говорячи про успіхи на воді, командувач ВМС України віцеадмірал Олексій Неїжпапа завжди підкреслює: це спільне досягнення всього українського війська.

Неїжпапа народився в Севастополі. І саме там зустрічав російське вторгнення в 2014 році – на посаді першого заступника начштабу Командування ВМС ЗСУ. Залишав окупований півострів разом із іншими моряками, що не зрадили присязі. Брав участь в АТО. 

Двічі за свою кар'єру достроково отримував військові звання – на посадах командира корабля та комбрига. Кілька разів керував українсько-американськими навчаннями "Сі Бриз" з української сторони. В 2020 році Зеленський призначив його командувачем Військово-морських сил.

Неїжпапа впевнений, що Україна зобов'язана стати морською державою, а не державою біля моря. Хоча і визнає: флот – це дорога річ, і не кожна країна може собі його дозволити.
‍

Роман Костенко був одним із перших, кому я подзвонила вночі 24 лютого. Я знала, що як кадровий військовий він точно знатиме алгоритм чітких дій. Цій людині можна довірити своє життя і стати під його командування.

І вже за кілька днів, не вагаючись, Роман був на рідній Миколаївщині й повністю включився в оборону регіону. Підірвані мости, дороги, засідки, перші російські полонені в Миколаєві, координація взаємодії – Костенко одразу зайняв свою нішу і був в ній максимально сконцентрований. 

Не дивно, що невдовзі навколо Романа почала формуватись команда, яка на сьогодні перетворилась на одну з найефективніших груп у межах ССО зі знищення ворожої техніки. 

Комбінація виробництва дронів із навчанням пілотів та груп забезпечення, а також те, як відповідально Роман керує підрозділом, дає свої плоди – понад 300 одиниць спаленої ворожої техніки (від "КАМАЗів" з БК до танків і РСЗВ).

Проте одним із найщемливіших і найсильніших моментів, заради яких справді варто жити, стало звільнення рідного села Костенка на Херсонщині. Роман був першим українським військовим, який не просто зайшов із звісткою про звільнення в село, але повернув синьо-жовтий прапор односельчанам і встановив його над рідною хатою. Плакали і раділи тоді всі, сім'ю Костенків у селі добре знають. Це було величезним, без перебільшення, щастям – побачити братів з перемогою вдома! 

Випускник Одеського інституту Сухопутних військ, заступник розвідроти 79-ої бригади ДШВ, полковник Центру спеціальних операцій "А" ("Альфа") СБУ, кіборг (просто вирішив поїхати замість відпустки в ДАП – Донецький аеропорт), народний депутат України Роман Костенко з позивним "Гром" і далі продовжує боронити Україну на полі бою та працювати в українському парламенті. 

Маю надію, одного дня буде 226+ голосів для призначення Романа Костенка головою Служби безпеки України.
‍

Руслан Шевчук став командиром 93-ї бригади "Холодний Яр" у січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення, і командував нею до січня 2023-го. В бригаді його дуже добре знали – він три роки був заступником командира, займався бойовою підготовкою, очолював багатонаціональні навчання "Combined Resolve-XII". 

До повномасштабного вторгнення Шевчук підготував бригаду по-максимуму: зброя була заряджена, машини заправлені, люди споряджені, натреновані, готові воювати. Напередодні комбриг сформував батальйонно-тактичні групи, провів стройовий огляд. 

На момент повномасштабного вторгнення бригада саме висувалася на рубежі в Сумській і Харківській області. Два батальйони буквально з коліс прийняли бій. Під керівництвом Шевчука бригаді доволі швидко вдалося дійти до кордону на деяких ділянках фронту. 

26 березня 2022 року було звільнено Тростянець і навколишні населені пункти. 93-та повністю розбила підрозділи ворожої танкової Кантемирівської дивізії та вразила штаб 96-ої окремої розвідувальної бригади росіян. 

Після цього були дуже важкі бої на Ізюмському напрямку. Шевчук сформував ще три батальйони – мотопіхотний і два стрілецьких, бригада потроху переламала ситуацію і почала звільняти населені пункти навколо Ізюма. Тим самим сформувавши передумови до великого Харківського контрнаступу.

Після цього 93-тю перекинули на Донеччину та поставили в оборону на ділянці Соледар – Бахмут. Попри важкі бої з дуже складним суперником – ПВК "Вагнер" – з'єднання під керівництвом Шевчука протягом серпня–грудня 2022 року утримувало ділянку майже без територіальних втрат. 

Шевчуку від початку вторгнення росіян вдалося зібрати навколо себе "стару гвардію" – досвідчених командирів, які воювали в бригаді з 2014–2015 років. 

Особливість його управління – людський підхід до кожного. Якщо він бачить, що людина працює, буде всіляко підтримувати, просувати. Утім, якщо вже прийняв по комусь кадрове рішення – переконати у зворотному майже неможливо. 

Шевчук дуже рідко підвищує голос, його стиль управління не видається жорстким та авторитарним. При цьому в нього завжди виходить налагодити взаємодію між різними людьми, підрозділами так, що все працює і все вдається. І досягнення бригади на фронті протягом його керівництва – цьому приклад.
‍

"Боягузтво – найголовніший, найстрашніший гріх на землі" – такими були завершальні слова Олега Сенцова на псевдосуді РФ. Вирок: 20 років колонії суворого режиму українському кінорежисеру за надуманими звинуваченнями у створенні терористичної спільноти.

Олег просидів у російській тюрмі 5 років. З них 145 днів голодував на знак протесту проти рішення російського суду. Сенцова підтримував увесь світ – від депутатів Європарламенту до генсека ООН. У 2019 році Олега обміняли.

Життя кінорежисера Олега Сенцова схоже на кіно. Він народився в Сімферополі. Вчився в кримському філіалі Київського економічного університету. В 2008 заснував компанію "Край Кінема". У 2012-му Олег дебютував зі своїм першим повнометражним фільмом "Гамер" на міжнародному фестивалі в Роттердамі, з чого, власне, і почалася історія Олега Сенцова-режисера у світі. Його останній фільм "Носоріг" ви можете подивитися на Нетфлікс. 

Євромайдан, Автомайдан, викрадення, ув'язнення, голодування, тюрма і зрештою велика війна, де він зараз. Після кількох поранень, контузії й операцій з лютого 2022 Олег Сенцов продовжує захищати Україну як солдат. 

Зараз, поки ви читаєте цей текст, Сенцов, лауреат премії Сахарова за свободу думки від Європарламенту і володар Ордену Почесного легіону у Франції, стоїть в окопі на Запорізькому напрямку.

"Якщо нам судилося стати цвяхами в кришку труни тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що цей цвях не зігнеться".
‍

Ім'я Сергія Шаптали стало широко відомим на початку 2015 року, коли російські війська розпочали запеклі атаки українських позицій у районі Дебальцевого. Тоді основний тягар боїв ліг на плечі військових 128-ої гірсько-піхотної бригади, командиром якої був полковник Сергій Шаптала. 

18 лютого 2015 року, після тривалої оборони міста, українські військові залишили Дебальцеве. Операція відходу з бою – складна, набагато складніша за проведення наступу чи оборони. Втім, Шаптала фактично взяв на себе керівництво цією операцією, за що згодом був нагороджений зіркою Героя України.

Головним принципом для Шаптали як військового керівника є довіра підлеглих: "Якщо солдати довірятимуть, то й завдання, що стоять перед командиром, будуть виконані. Найголовніше – нікого не втратити. Війна – хороший вчитель, який, на превеликий жаль, не прощає помилок".

Син генерала пішов стежкою батька і зараз також служить у Збройних силах України.
‍

Я знаю Женю з 2015 року, коли у степах між Донецьком та Маріуполем він був командиром танкового батальйону. Пам'ятаю, як його переводили в Київ: як проводжав його батальйон і як був засмучений сам Адам (позивний Межевікіна – УП), бо покидав підлеглих. 

Перший великий бій російсько-української війни він прийняв у 2014 році під час звільнення Пісків під Донецьком. Перші нагороди отримав за бої в Донецькому аеропорту. 

Був одним з небагатьох танкістів, який через злітно-посадкову смугу викочувався до терміналів ДАПу, щоб надати вогневу підтримку захисникам аеропорту, забезпечити їх боєкомплектом і провізією. Також евакуював поранених. 

Повномасштабну війну почав простим командиром танку. Попри своє звання й можливість "попросити посаду", пішов туди, де бачив свою необхідність – на захист Києва. Мав у своєму розпорядженні тільки два навчальні танки. В цьому весь Женя: зробить те, що має, попри те, що буде потім. 

Після Києва в нього були бої за Харків, операція на Запорізькому напрямку, звільнення Балаклії, війна на Бахмутському та Лиманському напрямках. 

Женя завжди береже особовий склад, навіть якщо для цього треба доводити свою правоту старшим командирам. Постійно навчається та дослухається до підлеглих. Ніколи не соромиться спитати поради в тих, хто знає ліпше. 
‍

Уміння терпіти й долати негаразди – невід'ємна риса характеру Півненка, яка допомагає йому протягом життя.

В одному з інтерв'ю Олександр згадував про те, як починалася його підготовка до кар'єри військового. Тоді він був худим, погано підтягувався і не дуже добре бігав. Характер та викладачі допомогли йому перетворитися з кволого підлітка на спортсмена, який бігав марафони та бив рекорди в підйомі з переворотом у Харківському інституті танкових військ. Це зрештою допомогло йому при вступі до київського спецпідрозділу "Омега".

Військова дисципліна властива 37-річному полковнику Півненку і в особистій комунікації. Один із наймолодших командувачів в українських силових структурах небагатослівний, хоча й не мовчазний. Зайвого не говорить, але і складних запитань намагається не уникати. 

Лідерство Півненка особливо проявилося в надскладних боях за Бахмут. За особисту мужність та відвагу президент нагородив генерала званням Герой України. А влітку доручив керівництво Нацгвардією.
‍

Ігор Гордійчук – Воїн з особливим характером. Людина, яка здатна створювати можливості там, де інші вважають, що годі й шукати. Все життя цього Українця – перемоги над несприятливими обставинами. Генерал не лише з ворогом воював, але й долав такі випробування як безнадія, песимізм, розчарування.

У 2014 році Гордійчук формує групу добровольців для операцій у тилу ворога. І сам, попри вже доволі значну посаду, кидає київський кабінет і особисто їде туди, де найважче – на Савур-Могилу. Її наші утримували кілька тижнів. Мужність Сумрака (позивний Гордійчука – УП) і побратимів дозволили зупинити просування ворога, виграти час. 

Далі – вихід з оточення: до своїх – десятки кілометрів; рухатися можна було тільки ночами, під обстрілами. Зрештою пішли на прорив, щоби тільки не здатися. Поранення отримав настільки тяжке, що росіяни не забрали в полон, покинули вмирати посеред Дикого поля. Але Ігор Гордійчук зумів протриматися дві доби, поки його знайшли волонтери та привезли в Дніпро – як "двохсотого".

Гордійчук вижив дивом. Божа воля, залізний характер воїна і майстерність лікарів в Україні та в США допомогли йому повернутися до строю. Я історію його дуже пропустив крізь серце – не як президент, а просто по-людськи. Постійно був на зв'язку з тими, хто боровся за його життя й одужання – з дружиною насамперед і з лікарями. Бував у нього в госпіталі. Не вагаючись, присвоїв заслужене звання Героя України – пам'ятаю той парад, де на очах усієї країни вручали йому Зірку.

Ігор Гордійчук багато років прослужив начальником Київського військового ліцею. Не лише на легенді про Богуна, але й на власному прикладі виховував нове покоління українських офіцерів. 

Не помилилися, довіривши йому цю посаду. Гордійчук дав бій усьому, що заважало ростити військову еліту. І користувався в тому повною моєю підтримкою – не раз навідувався до богунців та їхнього легендарного командира. То велика честь зустрічати таких людей на життєвому шляху.
‍

Точкою відліку в громадській діяльності Аліни Михайлової стала Революція гідності. Тоді, як студентка факультету політології університету Шевченка, вона з цікавості вийшла на студентські протести. А згодом – долучилася до координаційного штабу Майдану й пообіцяла собі перейти з російської на українську, якщо Майдан переможе.

За кілька місяців, коли на сході почалася війна, Аліна через свій твітер почала збирати військовим на оптику, бронежилети тощо. А іноді й просто стояла під супермаркетом, збираючи в кошик "Мівіну", консерви та чай. 

Згодом відкрила в рідному Дніпрі офіс організації "Армія SOS", яка забезпечує військових обладнанням і спорядженням. Зокрема, "Армія.SOS" прошивала планшети програмою "Армія SOS. Мапа".

З літа 2014-го Аліна почала постійно їздити на фронт як волонтерка, з 2016 – як парамедикиня у складі добровольчого підрозділу "Госпітальєри". Під час однієї з ротацій в Авдіївці познайомилася зі своїм коханим і майбутнім командиром, легендарним Дмитром Коцюбайлом ("Да Вінчі"). Згодом разом із посестрою Кубою створила медичну службу в тогочасній 1-ій штурмовій роті "Правого сектору".

Наразі медслужба "Ульф" існує вже шість років і є однією зі зразкових на фронті. Зокрема, "Ульфам" вдалося організувати евакуацію поранених на човнах під час успішної Куп'янсько-Балаклійської операції.

Навесні-влітку 2023-го року Аліна долучалася до боротьби бойових медиків за право переливати кров до стабілізаційного пункту. Яка врешті завершилася офіційним дозволом уряду. 

Аліна Михайлова також є депутаткою Київради від партії "Голос" та випускницею "Української школи політичних студій". 
‍

У травні цього року росіяни повірили, що їм вдалося вбити командувача Сил територіальної оборони Ігоря Танцюру. Колону, в якій їхав генерал-майор, обстріляли й влучили в автівку, де він мав перебувати. Проте того ранку Танцюра вирішив сісти в машину супроводу, що змогла вискочити з-під обстрілу. 

Командувачем наймолодшого роду українських військ – Сил ТрО – Ігор Танцюра став у травні 2022-го. За два тижні після того, як Верховна Рада дозволила тероборонівцям виконувати завдання по всій країні, а не тільки в межах своєї адмінодиниці. 

Танцюра став на чолі сили, що отримувала завдання тієї ж складності, що й Сухопутні війська, але складалася з непрофесійних військових та мала дуже слабке технічне забезпечення.

Для вирішення першої проблеми Сили ТрО активно взялися за навчання своїх бійців, відкрили два навчальні центри. А техніку та зброю Танцюра знаходив завдяки запуску численних програм, таких як "Довгі РУКи ТрО" чи "Тачку на ТРОкачку".

"Ми стали уособленням єдності нації та жаги до перемоги", – каже сам Танцюра про Сили ТрО.

Президент звільнив Ігоря Танцюру в жовтні 2023 року. За цей час сотні тисяч добровольців Сил ТрО пройшли шлях від цивільних, які тільки взяли в руки зброю, до бійців, що воюють на рівні з кадровими військовими.
‍