Я не пригадую, як і коли познайомився з творчістю Сергія Жадана, але дуже чітко пам'ятаю, коли побачив його вперше наживо. Це було взимку 2004-го на Майдані в Харкові. Ми не були знайомі, але вже до того часу він став легендою. Був пізній морозний вечір, я привіз їжу майданівцям. Сергій тоді був комендантом наметового містечка. 

Ми познайомились набагато пізніше. Точно після 2010-го, тому що до нашого знайомства я вже прочитав "Ворошиловград" декілька разів. 

Не думаю, що Сергія треба представляти. Все його життя говорить саме за себе, а значення його творчості та громадської діяльності для України є величезним, рівно як і внесок у розвиток української культури та суспільства. 

Скажу тільки, що маю честь і задоволення дружити з живим класиком Сергієм Жаданом, мати спільні з ним інтереси та друзів, поділяти погляди. Маю можливість отримувати його підтримку, вчитися й навіть дискутувати з ним. 

Хотів би, щоб усі ми навчилися любити Україну так, як її любить Сергій Жадан.

Незважаючи на те, що Сергій зробив уже так багато, дивлюсь на його безупинний рух уперед і розумію, що його головні досягнення ще попереду!
‍

Весна 2004 року. Я – без п'яти хвилин випускниця керченської школи, що мріє про вступ до київського вишу, і мене запросили на кримськотатарське свято в Києві. 

Так я вперше побачила і почула її – на той момент студентку Київської консерваторії Сусану Джамаладінову.

Її харизма, голос, відкритість одразу запали в серце. Тому після концерту я попросила про фото, яке ще довгий час стояло в рамці в моїй кімнаті в будинку в Криму. 

З моменту тієї випадкової зустрічі кримськотатарська дівчина з маленького селища Кючук Озен стала для мене мотивацією та натхненням. Уособленням сили таланту й індивідуальності. 

Пройде багато років, і ми станемо з Джамалою близькими подругами, які діляться наболілим, радісним, різним. Але, як і тоді, майже 20 років тому, я і зараз дивлюся на неї з тим самим підлітковим захватом.

Її перемога на Євробаченні у 2016 році була однією з найщасливіших подій для багатьох кримських татар відтоді, як півострів у 2014-му окупували росіяни. Вона змогла розповісти про трагедію киримли всьому світові так, як ніхто раніше. 

У 2023 році, через рік після початку повномасштабної війни, вийшов альбом Джамали "Qirim" – пісні киримли, дбайливо зібрані нею з різних районів півострова.

Одному Богові відомо, скільки внутрішньої сили та любові вкладено у цей фоліант із болю, спогадів та мрій нашого народу.

І це величезна відповідальність людини, артиста, громадянина – розповісти історію киримли музикою. Розповісти нашу правду, дати голос тисячам жертв, у яких не було можливості говорити, в яких не було можливості бути почутими. 

Велика самопожертва та любов, якої в Джамали дуже багато. І ця любов одного дня обов'язково допоможе почути нам "Qirim" Джамали у вільному Криму.
‍

Із Вікторією Амеліною ми здружилися в робочій поїздці влітку 2022 року. Тоді вона написала мені в месенджері, що пише книгу про жінок на війні й хоче працювати разом. І ані хвилини не роздумувала, коли я запропонувала вже за два дні вирушати.

Вікторія була потужним голосом на міжнародній арені. Талановита письменниця та чутлива до людського болю, вона завжди знаходила потрібні слова, щоб пояснити складні речі. 

Паралельно їздила в польові місії на звільнені території, щоб документувати воєнні злочини. Саме Вікторія знайшла закопаний щоденник письменника Володимира Вакуленка, який зник під час російської окупації на Харківщині.

Я завжди дивувалася, скільки всього вона робить та як тільки встигає. Віка волонтерила, збирала свідчення, писала тексти, закликала до справедливості. 

Тепер нам належить продовжити те, що було нею розпочато. Мрію приїхати на започаткований Вікою літературний фестиваль у Нью-Йорку на Донеччині. Знаю, що так і буде.
‍

Наше покоління зростало в 1990-ті, і його часто називали втраченим: радянська імперія розпадалась, і в хаосі розпаду нікому діла не було до виховання майбутньої зміни. Ми були сам на сам з реальністю, і ніхто не нав'язував нам ані ідеалів, ані еталонів.

Бути чи не бути – було щоденним вибором абсолютно банальної драми виживання. Ми могли стати втраченим поколінням, але змогли знайти дещо живе на попелищі реальності. Це живе в нас, щодня прорізається через біль і не росте посеред мармуру та позолоти. 

"Вона говорить за всіх нас, ніби чує думки", – прийшло мені, коли вперше почула як Ірина Цілик читає свої вірші на Франкфуртському книжковому ярмарку восени 2016 року. Іра говорить про все, що для нас важливо, навіть коли від болю чи несправедливості переймає подих. 

Я дізналася про Артема Чеха, коли він уже був письменником, який пішов воювати, хоча читала його тексти і раніше. Чех не обирав бути письменником цієї війни, але вона обрала його своїм письменником. 

Він свідчить про своє буття солдатом і обіцяє не написати жодного художнього рядка про все, що проживає. З усією повагою, не вірю, що йому вдасться позбутися цього прокляття: залишитись письменником цієї війни. 

Ірина Цілик та Артем Чех – митці мого покоління. Ми могли вчитися в сусідніх класах однієї школи. Вони могли загубитися в лабіринтах недобудов 1990-х, але щось живе в них дало сили вийти. Вони стали партнерами у житті та співтворцями в мистецтві, підтримуючи та підсилюючи одне одного. 

Ірина Цілик написала текст про дім для минулорічного диктанту національної єдності, над яким мільйони українців плакали в усіх куточках планети (разом зі мною), знімає фільми (останній, "Я і Фелікс" – за романом Артема Чеха) і отримує міжнародні нагороди. 

Артем Чех пише гострі та болісні тексти, які перекладають мовами світу, щоб розказати правду про цю нашу війну, і продовжує службу в ЗСУ, бо не може не захищати щось живе в нас. 
‍

Складно написати без пафосу про людей, які реабілітують поняття "інтелектуал" – своєю завзятою і вкрай різнобічною працею, своїми поглядами та своїм родинним партнерством.

Французькі друзі називають президента Українського ПЕН Володимира Єрмоленка та його дружину літературознавицю Тетяну Огаркову "Сартром і Бовуар, якби вони чинили спротив". Звучить, безперечно, гарно. Але що спільного в них зі знаменитою парою французьких письменників? Направду, дуже мало.

Володимир і Тетяна пропонують нам абсолютно інакший тип інтелектуального лідерства – без епатажу (чи хайпу, якщо сучасною мовою), без зверхності, з повагою до інших досвідів, із прийняттям і глибоким розумінням людських еволюцій. І водночас з непримиренністю до несправедливості, до дискримінації, до зазіхань, яких зазнає українська культура від російського імперіалізму.

Який спротив вони чинять? Перефразовуючи засновника постколоніальних студій Едварда Саїда, вони спільними "інтелектуальними зусиллями створюють поля співіснування, а не поля битви". З початку нинішньої війни – з весни 2014 року – вони обидвоє створюють поля співіснування мешканців Західної Європи з українцями: в європейському (переважно французькому) медіасередовищі, в університетських і мистецьких колах. І заразом створюють поле спільного й вільного існування для самих українців – часто роз'єднаних і ув'язнених колоніальним світосприйняттям. 

Їхній мультимовний UkraineWorld сягає мільйонних охоплень у соцмережах. Вони є частими гостями ефірів на франкомовних та англомовних телеканалах, збирають повні лекторії в європейських університетах. І разом із тим вони сімейним бусом доставляють деокупованим чи прифронтовим музейникам, бібліотекарям і митцям книжки, письменників для зустрічей, доставляючи підтримку та надію. А також своїми розмовами про культуру в Kult:Podcast збирають гроші на авто для військових. 

Володимир та Тетяна чинять спротив зневірі, роз'єднаності та невігластву. Вони не роблять спроб звеличитись, стати ідолами – культовими, беззаперечними. А навпаки – своїм включенням в українські контексти багатьом слугують зрозумілим прикладом свободи попри обставини.

Навіщо філософу й літературознавиці сімейний бус, спитаєте ви. Возити своїх трьох дітей на пікніки та в подорожі Україною, відповім я. Так, із Сімоною і Жан-Полем у них мало спільного.
‍

Голос Андрія Хливнюка неможливо сплутати з жодним іншим. Коли в лютому 2022 року на Софійській площі пролунало "Ой, у лузі червона калина", про цей голос, що перетворився на один із символів українського опору, дізнався весь світ. 

Андрій – з тих артистів, яким не байдуже і які не мовчать. Він і раніше говорив про анексію Криму та про незаконно ув'язненого Росією українського режисера Олега Сенцова. Про війну з 2014-го, а не з 2022-го. 

Повномасштабне вторгнення РФ привело Хливнюка до того, що ми завжди знали про себе, але про що майже забули у світі. Українці – не лише співоча, а й героїчна нація, яка однаково добре володіє і піснею, і зброєю. 

Тепер Андрій Хливнюк поєднує дві ролі – оператора ударних дронів у складі батальйону патрульної поліції та соліста "Бумбоксу" на благодійних концертах. 

Як і звільнений з полону Сенцов, як і інші митці, Хливнюк продовжує захищати країну, стираючи грані між культурним та справжнім фронтом. 
‍

З дня повномасштабного російського вторгнення до України Оксана Забужко виступала на найвищих міжнародних майданчиках безліч разів. Не раз її пристрасть, її ерудиція, глибина суджень і почуття гумору змушували відчути мурашки по шкірі й подякувати небесам за те, що вона є в українській культурі. 

Забужко вже багато років є одним із найсміливіших, найпрямолінійніших, а водночас найвишуканіших українських голосів.

Вперше я побачила її в переповненій актовій залі Києво-Могилянської академії в 1996 році. Вона розповідала про свій новаторський, а від того дещо скандальний роман "Польові дослідження з українського сексу". Червоний светр, довгі сережки, мерехтіння яких я впізнала через кілька десятиліть у романі "Музей покинутих секретів", рухлива, наче танцююча, постать – все це Оксана Забужко, якою побачила її тоді, і чия харизма залишається точнісінько такою ж нині. 

На "Польових дослідженнях..." виросло кілька поколінь феміністок, а вона продовжує заворожувати свого слухача й читача пристрасним перформенсом – голосу, тіла чи слова, грою тисячі алюзій, на які здатен лише витончений розум, і сміливістю суджень, яку в далекі 90-ті називали епатажністю, а нині просто вважають природним талантом Оксани Забужко. 

В часи найбільших випробувань нам воістину пощастило, що в українців є цей голос.
‍

У липні 2022 року ми запросили Романа та Іллю погуляти порожнім Музеєм Ханенків. 

На той час я бачила три їхні опери: "Газ", "Чорнобильдорф", "Опера Лінгва". Ці три опери мали більш-менш класичні правила взаємодії акторів з глядачами: глядачі сидять, а режисер пропонує в певній послідовності й відносній диктатурі свій твір. Також всіх їх об’єднував і величезний простір – Мистецький Арсенал чи Бібліотека Вернадського, який автори згортали на сцені в осяжний візуально масштаб. 

Але Музей Ханенків – компактний і людиномірний простір, який міг би суперечити патетичному формату опери. Тоді влітку 2022 ми мали порожні зали і пам'ять про твори – підписи на стінах, де раніше були шедеври.

Ілля та Роман "розшарували" наш простір своєю оперою "Генезис". Так працює реставратор, який мікрон за мікроном знімає і переносить шар одного твору, відкриваючи схований під ним інший, не руйнуючи попередній, надаючи голос кожному. 

Вони дозволили кожному з нас, глядачів, створити власне лібрето: опера розгорталася в усіх залах, і ми могли впродовж кількох годин обирати, де нам бути. 

Нам надали вибір. Вибір і можливість співтворення. Це відбувалося через 6 місяців після початку повномасштабного вторгнення.

Мої колеги між повітряними тривогами приходили в зали, де були репетиції – вони казали, що спостереження за народженням твору дає сенс і енергію життя, віру в митця та своє місце тут і зараз. 

P.S. В одному залі Opera aperta зробила інсталяцію – піаніно з ракетою. Я подумала: "Чорт, вони ж генії, а я не хочу ракету в музеї".– Ілля, Романе, але ну це ж занадто театрально!"– Юлю, ми згодні, але це не декорація, а "документ": в помешкання нашого колеги, де було піаніно, прилетіла ракета...

За тиждень за 20 метрів від музею впала російська ракета, всі фасадні вікна, частина скляного даху розсипалися, музей вкрився шаром скла. Проте 5 днів по тому ми знову проводили екскурсії, а в голові все ще звучала опера "Генезис".
‍

Нікіта Тітов знімає кіно. По кадру на день малює вручну. І ще по одному – на ніч. Кіно щемке, розумне і говорить за себе саме. А країна слухає і щодня чекає не нової серії, а просто нового кадру цього унікального мінімалістичного серіалу, який колись стане веселим – дочекаємось. 

Наразі ж, коли болюче втрачаються звичні закономірності і ми шукаємо способів переосмислення, Нікіта на все моментально знаходить символічні пояснення й утілює знайдене у графіці. Його роботи – це спалахи.

А ще вони – зворотній бік медалі. Те, що ніби й не лежить на поверхні, але лежить на поверхні грудей, де серце. Зворотній біль медалі. У цих унікальних ключах до розуміння автор не відтворює зубчики, зазубринки і впадинки, що пасують до серцевини. Але вони, як художні афоризми, таки відмикають, працюють і впускають. І самі стають серцевиною. 

Унікальною є здатність Тітова передавати аж так багато гранично малою кількістю ліній. Він незримо позбавляє простоти цю найпростішу, розхідну і прохідну форму, не розпорошує лінії марно. 

Його авторський інструмент – лаконізм, ним він володіє віртуозно і двозначно. Тітов  примудряється дивовижним чином мокнути цей "пензель" аж так глибоко і так вчасно, що одразу вимальовується дотепний відгук на загальне потрясіння. 

Навіть від злободенних плакатів Нікіти віє "філософською вічністю". Найгостріші з них з часом стануть історичними вузликами на пам'ять. А що краща колективна пам'ять, то міцніша країна. 

Нікіта ж, можливо, знову малюватиме вічне, любов. Але не роззираючись на "присутніх", бо нащо говорити про кохання, якщо вмієш говорити з коханням? Не вічно ж м'якими руками робити тверді речі.
‍

Вікіпедія пише про Аллу Загайкевич скупо і не дозволяє побачити портрет композиторки. Але навіть сухий перелік її професійних здобутків вражає: авторка симфонічної та камерної музики, електроакустичних і мультимедійних творів, музики до майже десятка кінофільмів, серед яких знакові "Мамай", "Поводир", "Довбуш".

"Громадянська позиція" і "патріотизм" – не порожні слова, а невід'ємна частина професійної діяльності Алли Загайкевич, хай як пафосно це не звучало б. Вона пише музику на слова українських поетів та експериментує в електроакустиці з народними інструментами та народною музикою. 

Алла належить до пасіонарної меншості у викладацько-професорському складі Національної музичної академії України, яка вимагала прибрати з назви навчального закладу ім'я Чайковського, яке є частиною ворожою пропаганди, і на знак протесту звільнилася з професорської посади після кількох десятків років роботи.

Тішусь, що саме Алла Загайкевич стала авторкою першої української академічної опери доби Незалежності "Вишиваний. Король України", твору, який синтезував звучання симфонічного оркестру й електроакустичні звукові побудови, тембральні маркери народної музики, твору-прориву в сучасній академічній музиці України. Як справжня ентузіастка своєї справи, Алла була не лише авторкою музики, але й однією з ключових осіб постановної групи і суттєво долучилася до опрацювання музикантами незвично складної партитури.

Не можу не висловити захоплення жінкою, яка здолала стереотипи й обмеження чоловічої професії. Вона не просто одна з найкращих, вона є одним із творців нової національної ідентичності.
‍

Після прем'єрного показу стрічки "Відблиск" Валентина Васяновича в офіційній програмі Венеційського фестивалю в 2021-му до мене підійшла кураторка з Німеччини та з погано прихованим роздратуванням запитала: "Ну, і що, ви думаєте, мають робити росіяни після перегляду? Як вони мають почуватися?". 

В одній із частин цієї непересічної картини головний герой потрапляє в російський полон і проходить шлях українських бранців – від тортур до (не)повернення до минулого життя. 

"Відблиск" у 2021 році розказав правдиву історію про нашу війну, яка для всього іншого світу почнеться лише 24 лютого 2022 року.

Інша стрічка – "Антлантида" (2019), дія якої відбувається в майбутньому, розповідає трохи моторошну антиутопію про те, як для багатьох буде виглядати українська перемога після закінчення війни. Сам Валентин Васянович не вдає з себе пророка чи сучасного класика, хоча насправді його статус є саме таким. 

Якою б не була тема наступного фільму, в кожній з його робіт головний вимір – це світ "маленької людини". Режисер роздивляється своїх персонажів і розташовує їх у різних життєвих обставинах, щоб споглядати екранне життя з людяністю та співчуттям.

І насправді всі фільми Васяновича в результаті примиряють головних героїв (і глядачів) із самими собою та навколишнім світом. 

Камерні за інтонацією стрічки Валентина Васяновича стали однією з візитівок українського авторського кіно в світі. Саме в такий же спосіб, як тихі, промовлені з любов'ю слова близької людини творять більший вплив, ніж пафосні промови ораторів.
‍

Мільйони, а то й мільярди у світі відкрили для себе Україну та українців. Ми вийшли за межі уроку географії, але не стали кимось, кого вони знають і розуміють. Ми можемо залишити у світовій історії слід, як комета, а можемо посісти місце у сузір'ї націй. Для цього має виникнути сталий інтерес до нас, нашої особливості й унікальності. Це не є виклик на рік чи два, це на перспективу поколінь. 

Одного разу я йшов вулицями Берліна і помітив осередок Фінського інституту. Моя думка була: а чому фіни змогли, а ми ні – не хочемо і не можемо. Наразі вже в Берліні та Парижі можна побачити представництва Українського інституту. Комусь здається, що це критично мало, але ми створюємо історію нашої культурної присутності на покоління.

Вступ до ЄС це і про зміну коду "свій – чужий". Ми вже не чужі, але поки що і не свої. Показати іншим націям наше європейське коріння і належність – саме належність, а не дотичність до європейської культури – не менш важливо, ніж провести формальні переговори, адже це також про "свій – чужий". 

Команда Українського інституту на чолі з Володимиром не може робити все так, як, наприклад, Британська Рада або Ґете-інститут. Для цього немає ані людських, ані фінансових можливостей, і в осяжній перспективі це не зміниться. Наша доля – це креативити і знаходити нестандартні рішення, шукати нові партнерства, щоб зробити українське культурне поле частиною європейського та світового. Так, щоб без нас чогось не вистачало.

Команда Українського інституту на початку свого шляху, він не є і не буде простим. Пояснити, хто ми такі, є для нас частиною національної безпеки, адже захищають тільки "своїх" – за способом життя, культурою та цінностями. Ми відкриті світові й маємо зробити так, щоб світ був відкритий нам. 

Колись про Український інститут будуть говорити через кому з Британською Радою або Інститутом Сервантеса, включати його події в свої "культурні календарі". Бажаю Володимиру і його команді не втрачати драйву і зробити з Інституту світовий культурний бренд, яким ми всі будемо пишатися. І, звісно, вірити в себе.
‍

"Ми навчилися жити в мирі з війною", – сказала Ярина Чорногуз під час нашої розмови в прифронтовому українському місті Слов'янську. Ця фраза вражає парадоксальною простотою. Російське зло близько. Війна зі злом – це її щоденне життя.

‍Ярина – поетка, бойова медикиня та розвідниця. Поєднання різних іпостасей, у кожній із яких вона, здається, сягнула найвищого рівня реалізації. Вона знає, що таке війна та справжнє зло, і вміє передати це у власній поезії:
‍
‍в багатосердному передпеклі
для сміливих
до мене виходить диявол ніби до давньої подруги
простеляє переді мною свою шкіру мов килим
і каже
пройдись по ній ніби по маках
хоч ти

‍Ярина спокійна та зосереджена. Те, що вона говорить і пише, завжди вражає кришталевою чесністю та граничною точністю. Вона не плекає ілюзій і не поширює ляк. Вона робить свою військову справу та складає вірші.

Поруч із нею тебе охоплює невимовний спокій і тихий сум. Ярина навіює думку про те, що світ прекрасний і сповнений глибокого сенсу, як її шляхетна постава, голос, обличчя, очі та посмішка, і водночас жорстокий і безглуздий, як війна. Як вона може це поєднувати? Як така людина може жити в мирі з війною? 

Але зрештою чому дивуватися? Прийняти та полюбити власну долю в цьому надто складному й водночас дуже простому світі – це найвища мудрість і найвище мистецтво. Ця мудрість і цей хист притаманний справжнім воїнам і справжнім поетам. 

Може, відкривши це для себе, Ярина й спромоглася поєднати в собі відточену гострість поезії, сповнену сугестивних образів, та мужню стійкість людини, що свідомо пішла на війну зі справжнім злом.
‍

Він – абсолютно унікальна творча одиниця, мультиінструментальний артист, атомна станція комедії. 

Я захоплююсь тим, як Вася Байдак вміє створювати комедійний простір. Він не просто пише жарт, він може працювати з атмосферою комедії, танцюючи під губну гармоніку на межі абсурду, класичної комедії спостережень і розмальовуючи це театральним досвідом. 

Він може не просто розсмішити глядача, а завести його в потік своєї харизматичної фантазії так, що ти переносишся в дитячий табір і готовий виконувати команди свого вожатого. 

Як добре, що Вася на добрій стороні, бо легко міг би стати успішним диктатором. За всієї зовнішньої легкості та фентезійності, це дуже продумана та працьовита людина. Важко порахувати, скільки він зібрав всього донатів на Сили безпеки і оборони, але сумарно там точно може набратись на повне забезпечення декількох бригад.

Вася не просто використовує ті ресурси, які має, щоб зібрати кошти. Він завжди шукає творче рішення для геометричного збільшення донатного потенціалу українців. Саме він створив музичний тренд закриття зборів і постійно шукає нові форми.

Мене особисто він дуже мотивує і показує приклад, як саме творчі люди в Україні мають працювати, щоби допомагати спільній перемозі. Не знаю, звідки в нього стільки енергії. Хіба що секрет в тому, що в нього в кожній кишені є дріп-кава.
‍
А, і найголовніше. Ніколи не пропонуйте Васі чорнослив.
‍

Останні два роки своєю професійною практикою Павло продемонстрував, що художники можуть бути ефективними не лише на полі культурної дипломатії, але й дипломатії військової. 

Здавалося б, чи може бути важливою Венеційська бієнале сучасного мистецтва в момент, коли над твоєю країною закресла загроза знищення через повномасштабне вторгнення Росії? Але Маков відповів для себе на це ствердно: він мобілізував всі свої внутрішні ресурси й разом зі своєю родиною виїхав з обстрілюваного Харкова, де він переховувався в ЄрміловЦентрі в перші тижні, подолав довгий шлях і зрештою дістався Венеції, де представив Україну проєктом "Фонтан виснаження", який він готував, без перебільшення, майже 25 років. 

Україна опинилася тоді в фокусі уваги міжнародної преси, і Павло буквально щодня давав по 5 інтерв'ю, де розповідав не так про себе і своє мистецтво, як про необхідність підтримки України, про боротьбу українців і серйозність того, що відбувається. Говорив він і про необхідність звертати увагу на українське мистецтво, яке доводить: ми є, ми існуємо, ми не лише країна-жертва, ми – люди, які здатні створювати сенси, здатні мислити майбутнє навіть у часи найбільшої загрози. 

Після успіху на Бієнале, Павло відкрив серію великих важливих міжнародних проєктів. Він ефективно конвертував свою популярність у допомогу ЗСУ – як затребуваний серед колекціонерів художник збирав і продовжує збирати кошти на придбання автомобілів для фронту. 

В нього була можливість залишитись в Італії, але він повернувся до рідного Харкова. Адже поза своєю майстернею, поза своїм домом він не може повноцінно працювати, творча практика – це найголовніше, що є у художника. Цим поверненням він також дав величезну надію мистецькому середовищу Харкова, став для багатьох прикладом мужності. 

Павло і далі є одним із вагомих, сильних культурних голосів, які переконують світ, що Україна – країна важливих сенсів, країна самобутньої культури. Але свою велику персональну виставку він планує відкрити вдома – в ЄрміловЦентрі в Харкові.
‍