Ми не обираємо країну або час народження, але завжди обираємо, чи взяти на себе відповідальність

Десять років тому режим Януковича оголосив про зупинення євроінтеграції. У відповідь почалися протести. Люди вийшли на Майдан, щоби відстояти своє право будувати країну, де права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не розганяє мирні демонстрації.

Але по-справжньому масовими ці виступи стали після побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Жорстокість поліції змусила вийти на вулиці навіть тих, хто до рішення влади поставився байдуже. 

Протести охопили всю країну. Бо це вдарило по людській гідності. Режим так зневажав власний народ, що дозволив собі бити студентів, коли вони співали гімн на Майдані. 

І то неважливо, чиї були це діти, мільйони людей відчували, що усі ці діти – наші. Саме тому, що в цих протестах було так багато про гідність, вони увійшли в історію як Революція гідності.

Майдан переміг дорогою ціною. Поліція розстріляла понад сотню беззбройних демонстрантів на центральній площі столиці. 

Коли авторитарний режим впав, ми отримали шанс на демократичну трансформацію. І щоб зупинити Україну на цьому шляху, Росія розпочала цю війну. 

Росія окупувала Крим, частину Луганської та Донецької областей, і вже минулого року розширила цю війну до повномасштабного вторгнення. 

Тому що Путін боїться не НАТО. Путін боїться утвердження ідеї свободи.

Тоді, 24 лютого 2022 року, не тільки Путін, але й наші міжнародні партнери думали, що в нас немає можливості чинити спротив, і країна впаде буквально за кілька днів. Бо Росія – це 11-та економіка світу, країна ядерної зброї та потужного військового потенціалу, і має в рази більшу кількість населення. Тому навіть міжнародні організації евакуювали своїх співробітників. 

Але звичайні люди залишилися. Звичайні люди почали робити надзвичайні речі. Вони допомагали вижити під артилерійським вогнем, вивозили людей під обстрілами зі зруйнованих міст, рятували з-під завалів житлових будинків, пробивалися в оточення з гуманітарною допомогою. І доволі швидко усім стало очевидно, що люди, які борються за свою свободу та людську гідність, сильніші за другу армію світу.

Цінності важливі. Вони визначають те, як люди дивляться на цей світ, а відтак – їхні слова та вчинки. Не тільки тоді, коли нам легко, а передусім тоді, коли нам важко.

Це яскраво ілюструє історія Олександра Мацієвського. Відео останніх слів українського військовополоненого, який кинув окупантам "Слава Україні!" і був розстріляний автоматною чергою, передивилися багато людей. Це не просто акт непокори. Це маніфестація гідності.

Нам є на що спиратися. За нами стоїть армія наших предків, і ми заново відкриваємо гідні слова та вчинки минулих поколінь. І певно, що кожен знає людей із близького кола, імена яких хоч і не крутять у телевізорі, але їхні слова та вчинки вже сьогодні визначають наше майбутнє.

Гідність лежить в основі всієї концепції прав людини. Як ідея того, що "всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах". Це ніби сама собою зрозуміла річ. Але якщо ми подивимося на історію людства, то зрозуміємо, що це історія про боротьбу за право вважатися людиною.

Росія відмовляє нам у гідності. 

Росія вважає, що має право вирішувати за нас, чи будемо ми жити в незалежній державі, чи російській колонії; чи буде в нас власна ідентичність, чи ми мусимо перенавчати своїх дітей як росіян; чи вільні ми робити демократичний вибір, чи будемо жити в суспільстві, де влада визначає, у що тобі вірити, кого тобі любити, що тобі говорити й заради чого жити та вмирати. 

І щоб зламати наш спротив, Росія свідомо вчиняє страшні злочини проти цивільного населення.

Війна перетворює людей на цифри. І тому так важливо забезпечити справедливість за російські воєнні злочини. 

Ми маємо повернути людям їхні імена. А з ними – людську гідність. Бо життя кожної людини має значення. І то незалежно від її соціального статуту, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавляться іноземні медіа та міжнародні організації їхньою справою.

Зараз мене багато питають про втому. І я розказую історію, яку почула від подруги. Її рідне місто окуповане, тож українським дітям у школі сказали, що вони тепер російські діти. На уроці їх змушували співати російський гімн, і один учень відмовився, сказав, що не знає слів. Вчителька суворо наказала йому їх вивчити, і наступного дня викликала до дошки. Але замість російського гімну дитина почала співати "Ще не вмерла України…". 

Ця історія про гідність і про те, що навіть дитина її захищає. І якщо діти в окупації знаходять у собі сили боротися, то ми, дорослі, не маємо розкоші опускати руки.

У нашому житті ми не обираємо ні країну, в якій народжуємося, ні час, в якому нам випадає жити, але ми завжди обираємо – чи взяти на себе відповідальність, а чи плисти за течією. 

Війна – це одна з найгірших речей, яка може статися з людиною. Але мені здається, що ми проходимо через цей страшний досвід із гідністю.