Мистецтво скасування

Під час Першої світової війни німецька вівчарка у Великій Британії була перейменована на "ельзаську": до колишньої назви повернулися лише 1977 року.

Канадський Берлін у провінції Онтаріо, заснований німецькими переселенцями, був перейменований на Кітченер – на честь британського фельдмаршала.

В Австралії перейменували три Бісмарки, два Джермантауни та десятки інших населених пунктів.

А в США пробували перейменувати гамбургер (в "liberty sandwich") і краснуху, відому серед американців як "німецький кір": замість "German measles" її було запропоновано називати "liberty measles".

Утім, інший бік теж не залишався у боргу. "Урочисто присягалися письменники, що ніколи в майбутньому не матимуть нічого спільного ні з французами, ні з англійцями в галузі культури, і навіть більше: вони буквально в одну ніч вирішили, що ні англійської, ні французької культури взагалі ніколи не існувало.

Вся їхня культура нікчемна і нічого не варта порівняно з німецькою ґрунтовністю, німецьким мистецтвом і німецьким характером", – так Стефан Цвейг описував настрої в німецькій літературній спільноті.

Читайте також: Народ-небрат

Ще кілька років тому ці історичні приклади могли здатися інтелігентному українцю гротескними та навіть анекдотичними. Мовляв, хіба не абсурдно перейменовувати безневинний гамбургер лише тому, що його назва пов'язана з Німеччиною?

Донедавна нам було важко поставити себе на місце людей, для яких все німецьке асоціювалося зі вторгненням до нейтральної Бельгії та з потопленням лайнера "Лузітанія".

Але відтепер ситуація змінилася.

Рік великої війни в Україні – це ще й рік послідовного скасування всього, що пов'язане з ворожою Росією: від топонімів та продуктів харчування до російської культури.

Кенселінг у найширшому сенсі став одним із найяскравіших феноменів воєнного часу.

Активна частина українського суспільства розмірковує про згубний вплив російської літературної класики. Шукає у творчості Достоєвського та Лєрмонтова культурні коди, відповідальні за появу вбивць, ґвалтівників та мародерів.

Знаходить у Толстого та Булгакова цитати, що доводять їхню глибоку порочність. Відкриває для себе деструктивний характер пушкінського "Євгенія Онєгіна" і тургенєвської "Муму".

Щоправда, шанувальники кенселінгу часто не беруть до уваги дві обставини.

Перше: за бажання у будь-якому класичному творі можна знайти мотиви погані з сучасної точки зору.

Друге: за бажання будь-яку культурну спадщину можна пов'язати зі злочинами, скоєними в далекому чи недавньому минулому. Головне, щоб таке бажання виникло – а це залежить від емоційного фону.

Навряд чи варто згадувати про німецьку культуру – у прив'язці до мілітаризму та нацизму. Або про британську культуру, яку легко пов'язати з британським же імперіалізмом.

Уявімо, що перед нами поставлене складніше завдання: наприклад, скасувати культурну спадщину Бельгії. Довести, ніби нешкідлива на перший погляд бельгійська культура несе в собі деструктивні та злочинні коди. Чи це можливо? Звичайно.

Ми могли б обговорювати садизм картини "Суд Камбіса", яка була написана спеціально для ратуші Брюгге і залишається місцевою музейною перлиною. Ми могли б аналізувати обрані фрагменти з "Легенди про Тіля Уленшпігеля", де персонаж-маніяк орудує вафельницею з гострими зубами.

Читайте також: Преспап'є з коралом

Ми могли б згадати про ганебну поведінку Сименона та Ерже в роки нацистської окупації. Нарешті, ми могли б навести цитату з Моріса Метерлінка: "Смерть керує нашим життям, і життя не має іншої мети, крім смерті.

Наша смерть – форма, в яку відлилося наше життя, і вона ж утворила наш образ. Писати портрети слід тільки з померлих, бо тільки вони самі вірні собі і на мить показують нам свою сутність".

А потім можна було б оголосити, що саме некрофільська, садистська та аморальна культура є відповідальною за злочини колонізаторів у бельгійському Конго, де тубільцям, які не виконали норму збору каучуку, відрубували руки.

Що саме культура стоїть за вбивством Патріса Лумумби у 1961 році та розчиненням його останків у сірчаній кислоті. Що саме культура породила педофіла та серійного вбивцю Марка Дютру: адже у дитинстві бельгійський душогуб 1990-х не міг не читати метерлінківського "Синього птаха"…

Міркування про згубність бельгійської культури видалися б абсолютно логічними, якби бельгійці викликали в нас ту саму гаму емоцій, що й наші вороги-росіяни. Тому що почуття є первинними, а спроби підвести під них логічне обґрунтування – вторинні.

На будь-якій війні бере гору емоціо: але не кожен готовий це визнати. Людям хочеться вірити, що ними рухає раціо.

І найлегший спосіб завоювати аудиторію у країні, що воює – це зайнятися раціоналізацією чужих емоцій. Наприклад, прискіпливо аналізувати культуру ворога та дійти висновку про її початкову порочність і згубність. До того ж висновку, який затребуваний безліччю розгніваних співвітчизників.

Неважливо, скільки логічних маніпуляцій, свідомих чи неусвідомлених підтасувань буде допущено в такому аналізі. Важливо, що у розпал кровопролитної війни подібний контент завжди знайде вдячних споживачів. І, на жаль, при цьому надто часто перетинається межа, за якою боротьба з ворогом переростає у боротьбу зі здоровим глуздом.

Збереження здорового глузду у воєнний час – це не відмова від емоцій. Це здатність приймати власні почуття такими, якими вони є. І не намагатися будь-що-будь їх раціоналізувати.

Читайте також: Розсміши Бога

Емоційне відторгнення російської поезії на фоні агресії РФ цілком виправдане. А спроби пов'язати злочини в Бучі з "Уланшею" Лєрмонтова – ні. Оскільки з таким самим успіхом сексуальне насильство на війні можна пов'язати і з "Викраденням сабінянок" Джамболоньї.

В реальності ворожі військовослужбовці не знайомі ні з маловідомим лермонтівським віршем, ні зі знаменитою скульптурою доби Ренесансу.

Чесного та відвертого визнання – "Толстой і Достоєвський неприємні мені через те, що вони асоціюються з ворожою країною" – цілком достатньо.

Немає потреби копирсатися у "Війні та мирі" чи "У злочині та покаранні", намагаючись довести, ніби саме ці твори підштовхують росіян до агресії. Хоча б тому, що переважна більшість українських захисників навчалася за шкільними програмами, в яких була присутня та ж сама російська класика.

Розглядати скасування всього російського як емоційну реакцію на вторгнення в Україну – означає констатувати очевидний факт.

Українські почуття нічим не гірші за британські почуття, завдяки яким німецька вівчарка на 60 років стала "ельзаською".

Але представляти кенселінг як абсолютно раціональну поведінку – означає обманювати самих себе.

А грубий самообман б'є не стільки по нашому супротивнику, скільки по нас самих.

Михайло Дубинянський