Преспап'є з коралом
"Вінстон негайно заплатив чотири долари й опустив омріяну іграшку в кишеню. Спокусила його не так краса речі, як аромат століття, зовсім не схожого на нинішнє. Скло такої дощової м'якості йому ніколи не траплялося. Найсимпатичнішим у цій штуці була її марність, хоча Вінстон здогадався, що колись вона слугувала преспап'є. Скло відтягувало кишеню, але, на щастя, не надто випирало. Це був дивний предмет, навіть компрометуючий предмет для члена партії".
У знаменитій антиутопії "1984" старовинне скляне преспап'є зі шматочком корала виступало символом минулого, яке так манило головного героя. У суворому світі орвеллівської Океанії раритет вікторіанської доби виглядав недоречно. Занадто гарний, занадто непрактичний, занадто тендітний і вразливий, що зрештою продемонстрували співробітники політичної поліції, які розбили антикварну дрібничку на друзки.
У воюючій Україні цей художній образ набуває особливого звучання.
Після 24 лютого стало очевидно, що значна частина нашого життєвого багажу схожа на орвеллівське преспап'є з коралом. Занадто багато наших звичок і цінностей породжені іншою епохою: відносно мирною, комфортною та безтурботною. До суворих військових буднів вони зовсім не пристосовані.
Читайте також: Класики та сучасники
Наш постіндустріальний побут – із затишними офісами та коворкінгами, високотехнологічними гаджетами та модними розвагами, вишуканими ресторанами та подорожами Європою – продемонстрував надмірну вразливість перед озброєною агресією.
Достатньо кількох залпів ворожої артилерії або кількох ракетних ударів по критичній інфраструктурі – і декорації XXI століття розбиваються на друзки. Порожніють аеропорти, стають недоступними звичні товари, закриваються улюблені заклади, виходять з ладу гаджети, зникає електрика, водопостачання та опалення. А українському хіпстеру доводиться думати не так про модні глобальні тренди, як про фізичне виживання.
До 24 лютого в Україні постійно розмірковували про лібералізм та права людини. Але чи багато ці міркування вартують зараз, коли війна вимагає жорсткої дисципліни, а обов'язки громадянина перед державою стали набагато важливішими за його права?
До повномасштабного російського вторгнення в Україні надавали великого значення толерантності, терпимості та плюралізму думок. Але чи значуще все це сьогодні, коли нетерпимість до ворога та його культури перетворилася на громадянську чесноту, а плюралізм може відкрити дорогу ворожій пропаганді?
Читайте також: Якоб-брехун і українська дилема
До великої війни в Україні багато говорили про гендерну рівність та подолання сексистських стереотипів. Але чи актуально це тепер, коли сексистське уявлення про "слабку стать" звільняє жінок від мобілізації, забезпечує безперешкодний виїзд за кордон і цією преференцією охоче користуються?
Хтось упевнений, що війна довела неспроможність колишніх уявлень про життя: отже, вони мають бути повністю переглянуті. Необхідно відправити на звалище історії все, що користувалося популярністю в перші десятиліття XXI століття і після 24 лютого перетворилося на застарілий марний мотлох.
Потрібно рішуче покінчити з довоєнними звичками та етичними орієнтирами. Треба позбутися всього, що сьогодні виглядає тягарем і дисонує з нагальною військовою необхідністю. Слід викинути геть усе те, що цінувалося у мирний час – а тепер нічого не варте.
Однак є й альтернативна думка.
У розпал кровопролитної війни непристосоване до війни не знецінюється, а навпаки набуває набагато більшої цінності, ніж раніше. Саме через свою вразливість. Саме тому, що в новій реальності збереження довоєнного багажу пов'язане з величезними зусиллями.
Одна річ – почуватися людиною XXI століття, перебуваючи у безпеці та користуючись усіма благами цивілізації. Інша – залишатися нею, сидячи без світла та води, чекаючи на чергову повітряну тривогу. Залишатися собою всупереч руйнуванню навколишнього світу, на зло ворожим ракетам, всупереч емоційному та психологічному тиску ззовні.
Все перераховане сприймається не як спроба залишитись у зоні комфорту, а як прояв української стійкості. Як цивілізаційний виклик агресору, який намагається вбомбити нас у кам'яну добу.
Читайте також: Дзеркало війни
Що ж, з аналогічною міркою можна підійти не лише до військового побуту, а й до військового світогляду.
Зберігати ліберальні переконання під час війни – це також виклик агресору. Тому що ворожа агресія занурює нас у світ, де залишається дедалі менше місця для особистих прав та свобод.
Не відмовлятися від толерантності – це ще один виклик агресору. Тому що кремлівська агресія провокує нетерпимість не лише до зовнішнього супротивника, але й часто одне до одного.
Продовжувати дискутувати про складні та неоднозначні речі – це знову ж таки виклик агресору. Тому що російська агресія підштовхує нас до максимальних спрощень та невиправданих узагальнень.
Багато мешканців українського тилу люблять похвалитися тим, як сильно вони змінилися за час повномасштабної війни. Але нерідко ці внутрішні зміни – лише данина військовому конформізму, яка не потребує ні сили волі, ні сили духу. Навпаки, справжня стійкість і витримка потрібні, щоб залишити у своєму внутрішньому світі щось незмінне. Навіть якщо у 2022 році цей привіт із довоєнного минулого виглядає так само неприродно, як тендітна антикварна річ з "1984".
Тих, хто пішов шляхом найменшого спротиву, неможливо засуджувати. Українець, який зіткнувся з реаліями великої війни, має право відмовитися від усього обтяжливого, нефункціонального, надто складного та витонченого. Він має право викинути колишні уявлення про життя, немов стару скляну дрібничку.
Але чого він робити не має права, то це вимагати, щоб співвітчизники в обов'язковому порядку наслідували його приклад.
Михайло Дубинянський
