Сегодня зависит от военных и дипломатов, но будущее – от философов и учителей
Спецпроєкт НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього"
Ділюся з вами інсайтами, які з'явилися під час інтерв'ю для спецпроєкту НАЗК. В цій бесіді ми торкнулися дуже масштабних явищ та соціальних і світоглядних зсувів, які відбуваються просто на наших очах.
Що, власне, вражає в нинішніх змінах? Вперше в мене є відчуття, що Україна повертає свою суб'єктність.
Дотепер, що б ми не робили, я завжди відчував: ми є об'єктом. Класична фраза "Нічого про нас без нас" дуже сильно тригерила. Я завжди мріяв про час, коли Україна стане суб'єктом. Здається, час настав, і це дійсно важлива відправна точка для всіх інших міркувань, що стосуються суспільних змін.
Хоча ми зараз виживаємо, й нібито цінності виживання як ніколи виходять на перший план, те, за що боремося, пов'язане з цінностями самореалізації людей, які цінують свободу понад усе. Бо свобода волі людини можлива тільки в умовах, коли вона сама вирішує, що робити та як.
І Україна, й українці насамперед як народ, як політична нація показали, що для нас цінності самореалізації є вітальними. Ми за них готові боротися навіть із ворогом, який здавався всьому цивілізованому світу нездоланним.
Ми показуємо диво суб'єктності в опорі ворогові – це теж мене дуже тішить. Ми – країна свободи.
Світ став україноцентричним, але нам треба пам'ятати, що ця україноцентричність не залишиться назавжди.
Від війни стомлюються, хоча глобальний світ і розуміє, що ми тут боремося не тільки за себе, а за всі цінності цивілізованого світу, колективного Заходу.
Ще одна річ, яка мене вразила в суспільних змінах: я просто не вірив, що таке можливо, але зараз є "ренесанс простої людини".
Від першого дня повномасштабної війни я був у Києві та спостерігав щоденну звитягу простих людей: від комунальників до тепловиків, від енергетиків до тих, хто прибирає, вивозить сміття, забезпечує транспортну логістику. Усі-усі знайшлися й роблять свою роботу: лікарі, рятувальники, комунальники.
Мене це взагалі найбільше вразило, бо ми показали, що нам не треба вказівки.
Люди вміють збиратися в критичні моменти та просто робити свою роботу. Приклад із моєї діяльності: у медичних закладах, які не припиняли працювати, лікарі продовжували надавати допомогу, жили на роботі, і ніхто не казав, що він не буде виконувати своїх обов'язків.
Ця звитяга простих людей є частиною фундаменту нашої великої перемоги. Цей подвиг український народ поділяє з військовими, які виборюють нашу свободу та наше майбутнє.
Ми також втратили повністю відчуття гоплофобії – страху зброї. У нашій державі завжди була дискусія про можливість надання дозволу на володіння зброєю цивільним. Зараз гоплофобії нема, ми її позбулися.
Сподіваюсь, що після закінчення активної фази війни, ця дискусія вже не матиме продовження. А кожен свідомий громадянин, який зараз відстоює своє право зі зброєю в руках, продовжуватиме це робити, маючи зброю вдома, як у багатьох цивілізованих країнах.
Ще одна річ, яка відкрилася мені значною мірою саме в цей час: ми стали дуже гостро відчувати імітацію. Час, який нас оточує, абсолютно проти імітації, проти тих і проти того, що здається, але не є насправді.
Нам усі кинулися допомагати, коли ми стали суб'єктними. Це стало модним у світі. Нам часто присилають допомогу, за яку ми щиро вдячні, особливо якщо вона того варта.
Водночас є багато допомоги, яка є ознакою відчаю. Часто люди надають не те, що нам потрібно, або роблять не те, що просимо. Індульгенція така: "Ну, ми ж надали якусь допомогу – будьте вдячні". Ні, ми повинні відходити від цього. І це теж про імітацію й дещо про корупцію.
Читайте також:
Нам треба позбутися українського гена нарікання
Масова ініціація та наративний джавелін. Польові нотатки трансформації суспільства
Я дуже хочу, щоб партнери, які зараз разом із нами борються за свободу у вільному світі, зрозуміли одне: зараз найкращою допомогою Україні є підтримка справжня.
Не надання хліба, а підтримка пекарень. Не надання лікарів, а купівля послуг у живих і реальних провайдерів в Україні. Не поставка чогось, що може вироблятися в Україні, а оплата цих послуг на території України.
Тобто не "протезування" функцій за допомогою іноді бездарних міжнародних інституцій, які часом навіть недобре себе поводять. Ні імітації! Ні!
Коли є вибір, треба не надавати щось (протезувати функцію), а купувати в провайдера на території Україні. Таких провайдерів повно.
Я кажу й про науковців, і навіть про журналістів, роботу яких треба оплатити, коли в редакції немає доходів від реклами.
Я кажу про лікарів і провайдерів медичних послуг, зокрема й приватного сектору, і державного, які можуть надавати безоплатну допомогу, а не приїзд-відправка сюди десятків лікарів на великих зарплатах.
Ми – держава, яка спроможна виробляти більшість адекватного продукту. Я кажу про протикорабельні ракети "Нептун" і протитанкові ракетні комплекси "Стугна".
Ми довели, що технологічні комплекси, які є в Україні, можуть виконувати фантастичну роботу. І тому всі донори, які нас оточують, повинні насамперед зрозуміти, що трудовий та інтелектуальний ресурси не повинні виїжджати на "scholarship" і мати опцію для того, щоб залишитися назавжди.
Вони повинні працювати максимально тут і зовнішньо отримувати підтримку, бо все може відбуватися віддалено. Тому мій заклик: не імітувати. Призначати справжнє й зберігати в державі ресурси – продуктові, інтелектуальні, зокрема й журналістські, технологічні.
Ми повинні виробляти все: продукти, технологічні речі. І тому допомога на цьому етапі повинна бути пов'язана з підтримкою продуктивних сил в Україні. Щоб ті, хто виїхав і тікав від війни, особливо інтелектуальна складова, жінки й діти, повернулася. Без цього демографічного шифтбеку ми будемо багато говорити, але не вийде нічого.
Відверто кажучи, я тригерюся завжди на слово "корупція", особливо що стосується медичної сфери. Корупцією можна назвати елементи закупівель, елементи медичної освіти й елементи просування – "соціальні ліфти" – тих, хто може потрапляти в ієрархію управління в медицині. Усе інше пов'язано з імітацією.
Згадаю Національну службу здоров'я (НСЗУ). Зрештою, ми зрозуміємо, що є речі, які повинні оплачуватися достойно.
Не варто сподіватися, що лікарі, вчителі, комунальники чи інші будуть виконувати свою роботу лише на заклик. Так, під час війни це можливо. Але загалом будь-яка інтелектуальна, будь-яка адекватна, зокрема управлінська робота, повинна належним чином оплачуватися. Щоб у людей не виникало елементарних спокус компенсувати собі те, що вони могли б отримати, здійснюючи підприємницьку діяльність.
Ця дискусія завжди була.
У 2014-2015-ий роки були спроби знайти рішення, але вони зайшли в глухий кут. Втім, це – важлива основа.
Якщо будуть речі, які достатнім чином компенсуватимуть інтелектуальну та продуктивну потугу людей, ми матимемо набагато менше передумов для корупції.
Варто було б займатися оцінкою насамперед людей. Тому що люди – основне. Це формула провідного українського економіста та громадського діяча Богдана Гаврилишина, яку я дуже люблю: "формула трьох П".
Перша П – "професіоналізм". Зараз на нього величезний запит. Люди, які багато говорять, але не вміють нічого робити, під час війни нікому не потрібні. І ми бачимо цих людей, що створюють іноді хвилі чи то в соціальних мережах, чи то в інших місцях, але не можуть бути професійно ефективними.
Друга П – це "патріотизм". Професійна людина, що не є патріотом, не поділяє інтересів українського народу, української нації й держави – це людина, яка в складних умовах може грати проти нас.
І третя П – це "порядність". Порядність – це базова функція, яка дозволяє поряд із патріотизмом і професіоналізмом обрати наше майбутнє.
"Я – дуже патріотичний і порядний непрофесіонал" не працює. Людині дуже професійній і порядній, але не патріотичній, байдуже, де працювати. А нам треба, щоб люди працювали в Україні. Бо наступний етап після гарячої фази нашої трьохсотлітньої війни з північним сусідом передбачає наявність усіх трьох елементів нашого розвитку.
Тому професійність, патріотизм, порядність і пропорція. Якщо чогось одного бракує, ми можемо допомогти людині. Але якщо немає повністю, то не буде результату. Отже, це те, що стосується добропорядності.
Сьогодення критично залежить від військових, від економіки, від нашої можливості опиратися, від дипломатів, від тих, хто забезпечує нас зброєю. Але майбутнє залежить від освіти.
Якщо сьогодні ми виграємо за рахунок звитяги військових і дипломатів, то наше завтра ми будемо вигравати плечима вчителя молодших класів, викладача університету, філософа, інтелектуала.
Ми бачимо, що ті люди, які приходять за нами, створюючи нацистські списки, насамперед починають палити книжки, знищувати нашу історію, створювати передумови, щоб ми ніколи не були свідомими українцями.
Тому перша червона лінія – це світогляд. Я вважаю, крім всього того, про що вже сказав – не "протезування" функцій економічного нашого розвитку, над цим працюють фахівці, – найбільша увага повинна бути приділена освіті. Як середній і молодшій, так і вищій.
Що ми побачили під час війни? Я не хочу оцінювати зараз членів уряду та напрямків, але мені дуже не вистачає сильної позиції освітньо-культурного блоку. Мені здається, вони програють.
Програють перед військовими й дипломатами, які разом із президентом створили основну лінію фронту. Але щойно закінчиться активна фаза війни, ми одразу повернемося до невиконаних завдань.
Я буду дуже-дуже вдячний НАЗК, коли вони дивитимуться на вищу освіту, на освіту загалом. Там кожна корупційна, кожна недоброчесна діяльність, кожна непатріотична річ відгукується нам величезними втратами в майбутньому. І тому це лінія, яку я хотів би підкреслити. А люди, які казатимуть мені, що "не все там так однозначно", будуть забанені.
Освіта – це не "образование". Оcвіта – це не тільки навчання, тренінг чи передача практичних і професійних навичок. Освіта – це насамперед про світогляд.
Мотивація наших військових, наших молодих дипломатів у більшості країн світу розвинутого – це насамперед світоглядні речі, які в них були закладені на етапі кола спілкування й середовища університету чи школи.
Я би дуже хотів, щоб тут ми активно попрацювали та десь всередині побачили свою місію зі значно більшим ухилом до створення нового світогляду, який би забезпечував нам розвиток. Це дуже важливо. Це не грає швидко, але від цього залежить наше майбутнє.
Олег Петренко, ексголова Національної служби здоров'я України (2018-2019)
Проєкт "UKRAINE NOW. Візія майбутнього" реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії. Мета проєкту – окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.