Донбасс: тяжело нести и жалко бросить. Может, просто отставить?

Важко зрозуміти резони нашого молодого президента у прагненні до переговорів на найвищому рівні, але не думаю, що він розраховує на фантастичний сценарій поступки Путіна у війні на Донбасі.

Тоді для чого з такою впертістю він закликає до зустрічі лідерів Нормандської четвірки? Невже сподівається, що йому допоможуть Макрон і Меркель? Вони, може, й хотіли б.

Не для того кремлівський вождь розв'язував цей кривавий конфлікт, щоб своїми вчинками піднімати авторитет української влади. Як і зміцнювати українську державність.

Його головне й стратегічне завдання: ослаблювати Україну й не дати їй вирватися із замкненого кола російської імперії. Навіть ціною ослаблення власної держави, суттєвого погіршення прожиткового рівня її громадян і втрат у доходах за останні роки на 13%.

Авторитетні міжнародні фахівці стверджують, що Крим і Донбас вкупі з санкціями щороку коштують Росії близько $10 млрд. 4% ВВП. Це дуже багато.

І хоч спостерігачі кажуть, що Росія потроху закипає, але кремлівська клептократія має чимало холодної води, щоб влаштувати для гарячих голів холодний душ. Принаймні для початку запропонувати відкидати сніг в Сибіру.

Тим більше, що російський уряд накопичив резерву $530 млрд і ця "подушка" дає можливість час від часу підкидати особливо незадоволеним якусь копійку й таким чином гасити пожежі.

Далеке майбутнє, як і модернізація катастрофічно застарілої Росії, ні Путіна, ні його команду не цікавлять.

Отже, чим більше і настирливіше наш молодий і ще не зовсім досвідчений лідер наполягатиме на особистій зустрічі, навіть натякаючи на певні компроміси, тим більше Кремль висуватиме умов, котрі, як правило, дуже схожі на умови здачі в полон. Не думаю, щоб про це мріяв Володимир Олександрович.

Нам би в цій ситуації своє робити. Правда полягає в тім, що зараз на тих принизливих умовах, на яких наполягає Москва і проти яких не особливо заперечує Захід, Донбас Україні не потрібен.

Практично промислово знищений і поруйнований край, який перебуває у стані критичної екологічної небезпеки, з досить ворожим у масі своїй населенням, нині Україні самостійно не підняти і не освоїти.

І якщо реально, то нам ніхто не допоможе.

Захід занурюється у стан стагнації. Їм не до України, враховуючи ще й проблему біженців із Близького Сходу, котрі сунуть на Європу усіма можливими й неможливими способами.

Але в жодному разі ми не станемо відмовлятися від своєї землі.

Просто треба дати зрозуміти, що Україна, зайнята нині модернізацією держави і її інститутів, не дуже прагне отримати для себе велику халепу у вигляді нинішнього Донбасу.

Так, ми готові до реалізації "формули Штайнмаєра" з проведення виборів у тимчасово непідконтрольних Києву районах Сходу України, але на європейських стандартах і за законами країни, куди збирається інтегруватися Донецьк і Луганськ.

Отож, спочатку безпека, роззброєння незаконних угрупувань, виведення в Росію всієї важкої техніки, відкликання всіх російських спеців, заведення міжнародної адміністрації з миротворчим контингентом в купі з українською поліцією, котрі б забезпечували б порядок на бунтівних територіях.

Взагалі вимога, котра нещодавно пролунала щодо необхідності першочергового розформування так званих ДНР і ЛНР і підтвердження принципу "спочатку безпека, а потім вибори", – це те, що треба в цій ситуації. І, судячи з розгубленості російської влади, котра була в шоці від несподіваного нахабства, цього разу випад було спрямовано в самий центр проблеми.

Іншими словами, треба українським лідерам дати прозоро зрозуміти, що це не нам, а Росії вкрай потрібно нині розв'язати проблему війни в Донбасі. Адже стагнація в Росії вже наступила. І перспектив на одужання ніяких. І про це вже нині досить відверто говорять навіть у підконтрольній російській пресі.

Але для цього треба припинити будь-які розмови про відведення військ, котрі деморалізують і українські війська, і місцеве населення, що вже інтегрувалося в українські реалії. І на повну використати американські контрбатарейні радари, котрі вже давно є в українських військах, але про їхню роботу й успішні дії ми дуже мало чуємо. А вони дають добрий ефект для тих супротивників, котрим досі кортить постріляти в українську сторону. Якщо вони отримуватимуть негайну відповідь упродовж кількох хвилин, то дуже швидко кількість охочих постріляти радикально поменшає. Плюс найширше і найефективніше використання антиснайперських комплексів, котрі закуплені й є на озброєнні в ЗСУ.

Врешті, не треба боятися й можливих виборів на бунтівних територіях. Ми на них маємо погодитися лише на умовах міжнародних стандартів і українських законів.

Так, місцеве населення перебуває під впливом російської пропаганди й може не тих людей обрати. Звичайно, може. Але українське ЦВК, треба думати, допустить до виборів лише громадян України, яких в тому краї вже зовсім небагато лишилося. Принаймні, найактивніші вже давно поздавали свої паспорти громадян України і отримали паспорти громадян ДНР-ЛНР. А потім і громадян Росії. А іноземні громадяни в українських виборах, як відомо, участі не беруть…

Це не означає вибір до влади абсолютно проукраїнських активістів. Але й одіозно проросійських там буде мінімум. Для початку цього буде досить.

Але, якщо реально, то вибори – проблема досить віддаленої перспективи. Українській державі нині варто подбати, щоб максимально позбутися пут на ногах, котрі прагнуть ривка. Тому швидке й успішне впровадження реформ – це головна запорука перемоги в російсько-українській війні.

Тут співголова Стратегічної групи радників з підтримки реформ в Україні Лешек Бальцерович, який сформулював це правило, надзвичайно правий. Ніяких інших шляхів у найближчій перспективі розв'язання проблеми Донбасу, а услід і Криму, в України немає.

І, виходячи з цієї логіки, українському президенту зараз немає ніякої необхідності в своїх ініціативах нариватися на принизливу негативну відповідь. Тим більше чогось суттєвого очікувати від нормандських партнерів, перейнятих своїми проблемами. Україна може й самостійно нині дати собі раду, не відштовхуючи, звичайно, своїх прихильників, порадників і помічників.

Але тільки якомога швидший успіх української економіки, рішуче реформування й модернізація країни розставить усі крапки в геополітичному балансі не тільки регіону, а й Європи. А згодом, зміцнившись, набувши сил і авторитету, можна буде ставити питання щодо втрачених територій.

Із слабкими одна розмова. Із сильними і успішними – зовсім інша.

Тому Володимиру Зеленському можна порадити якомога менше сподіватися на свого російського колегу. Як і на славнозвісний нормандський формат. І все зробити для зміцнення України, як передумови успіху його президентства. Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.