Не "перезагрузка власти", а сбалансирование общественных институтов

У вік інформаційних технологій всі знають, що нова якість операційної системи досягається не її "перезавантаженням", а встановленням цілком нової.

І це робиться завжди, коли стара система перестає автоматично підтримувати життєво важливі функції і дедалі більше опирається на ручний режим і "командний рядок".

Сьогодні українське суспільство гостро потребує рішучих і компетентних дій для заміни "операційної системи" свого функціонування.

Наш народ, будучи історично та ментально європейським як на Заході, так і в переважній більшості на Сході України, перебуває в перманентному конфлікті з владою, яка ревно береже старі соціалістичні принципи організації суспільних відносин і засади діяльності держави: "Влада вирішує, а народ виконує".

Тому має місце відчуженість народу від держави, подвійна мораль і низька ефективність українського суспільства. Це ослаблює державу, позбавляє її суб’єктності у міжнародних відносинах.

За час незалежності України, не було запропоновано перезаснування суспільних відносин та формування нової держави відповідно до світоглядних, моральних, соціальних і правових принципів.

Які, з одного боку, притаманні українській нації, а з другого – панують у європейській спільноті. Саме тому наші Майдани є виразом світоглядного протистояння українського суспільства з державою.

Без вирішення цього конфлікту Україна ризикує втратити свою ідентичність та конкурентоздатність.

Для приведення характеру суспільних відносин і форми та способу діяльності влади в Україні до європейських світоглядних засад, необхідно домогтися змін, які будуть чітко зафіксовані в законодавстві України.

Ці зміни стосуються глибинних сфер суспільного буття і дозволять нам розвиватися самостійно та вільно.

Звільнення від державного рабства людини праці

Створити умови для вільної легальної праці, яка забезпечує виконання людиною, її сім’єю та родиною притаманних їм соціальних функцій, без перерозподілу державою, тобто примусового відбирання для роздачі від імені "держави" заробленого працею більш як на 100% з привласненням більшої частини.

Податки в держбюджети та внески у "солідарні" фонди повинні бути обмежені величиною 30% від заробленого та сплачуватися громадянином особисто.

Чиновники ще соціалістичної держави додумалися до "геніального винаходу": щоб відібрати у громадянина його реалізовану працю, ту, за яку йому заплатили гроші, треба встановити "закон", а краще кілька, що зобов’яжуть віддати іншим людям і державі певну частину праці (заробітку).

І тих частин має бути стільки, щоб якраз всю зарплату вилучити.

А щоб ніхто нічого не знав і не зрозумів, треба встановити "законну" вимогу, щоб ті зобов’язання виконував не сам громадянин, а хтось інший: роботодавець, "податковий агент" тощо.

В Україні до цього часу здійснюється перерозподіл реалізованої праці державою шляхом суміщення податків та внесків у фонди суспільного споживання, які залишилася ще з часів СРСР, коли в суспільстві приватна власність "не створювалася" і тому всі можливі надлишки реалізованої праці вилучалися на потреби "соціалістичної власності".

Через пенсійний фонд більше третини набутків особи відділяються від її та її сім’ї, не можуть бути вчасно використані на створення активів за пріоритетами родини, в тому числі, і щодо медичного забезпечення, та стати її приватною власністю.

Ба більше, якщо особа не доживе до пенсії або нетривалий час нею скористається – для родини ці кошти пропадають. Така система суперечить прийнятим чи то сформованим історично нормам українського суспільства.

За роки незалежності ситуація тільки погіршилася: сьогодні глибина перерозподілу легально реалізованої праці під сукупною дією податків та внесків у "солідарні" фонди суспільного споживання сягає понад 100%.

В легальному полі утворюється ситуація, коли "заробив 100 гривень, віддай їх за призначеними зобов’язаннями і залишишся ще винен". Максимум, що людина може віддати з заробленого найманою працею – це відома ще від Парето і Лаффера – одна третина.

Тобто з заробленого найманою працею в сімейному бюджеті після сплати податків та виконання "солідарних" зобов’язань має залишитися мінімум дві третини, решта ж повинна бути розподілена між двома рівнями – місцевим самоврядуванням і державним управлянням.

Щоб цього досягти, треба повністю усунути ЄСВ, а ставку ПДВ зменшити наполовину.

Нормалізація вилучення реалізованої праці з сімейного бюджету відкриє можливість запровадити фінансово-кредитну систему особистого приватного пенсійного забезпечення та медичного страхування з успадкуванням неспожитих залишків.

Це створить умови для формування та належного функціонування інституту приватної власності – одного з засадничих чинників здорового родинного суспільства.

Звільнення від державного рабства людини-організатора

Технічне регулювання бізнесу та дозвільна система на 95% повинні бути викинуті на смітник, а правила ведення підприємництва негайно звільнені від надуманих вимог, які спричиняють лише вплив чиновника.

Суб’єкт підприємництва сам несе відповідальність за дотримання вимог до якості та безпеки продукції, безпеки організації виробництва.

У здоровому суспільстві завжди є люди, які мають організаторський хист та прагнення до підприємництва. При тому, що вони прагнуть заробляти гроші, вони керуються тими ж моральними настановами, що і ціле українське суспільство, і в організаційних питаннях не переслідують мету нашкодити іншим людям.

Навпаки, вони створюють робочі місця, де інші, хто не має хисту до підприємництва, можуть заробляти гроші в обмін на свою найману працю.

Підприємці та суспільство є соціально ідентичними і взаємно необхідними.

На жаль, за час незалежності України держава методично і послідовно створювала суспільну думку про асоціальну природу підприємництва і застерегла за собою і за своїм чиновником право та обов’язок "захищати" суспільство від підприємництва.

Під приводом такого "піклування", державні чиновники намагаються контролювати якомога більше питань поточної діяльності та розвитку суб’єктів підприємництва.

При тому за цю роботу вони вимагають оплати, а часто – просто хабарів. Проте, законодавством України передбачена відповідальність за ті чи інші порушення технічного регулювання, а реальну відповідальність в будь-якому випадку несе суб’єкт підприємництва, а не чиновник.

І більше того, чиновник не може впливати на поточний перебіг виробничих процесів.

Треба провести ревізію норм технічного регулювання та дозвільної системи, максимально спростити їх. Під державним контролем повинні залишитися лише ті процеси чи продукція, які несуть значну небезпеку суспільству чи природі.

Створення територіальних громад, об’єднаних державою

Сьогодні в Україні місцеве самоврядування є завуальованою формою радянської системи формування і функціонування місцевої влади.

Місцеві управлінці формально призначаються і фінансуються місцевою громадою, а реально рішення про перевибори органів та посадових осіб місцевої влади приймаються не на місцевому рівні, а Верховною Радою, що не лише обмежує можливості місцевих громад, а й суперечить здоровому глузду.

Функції територіальних громад і державних органів мають бути чітко визначені та делеговані з виділенням відповідної частини зароблених низовою ланкою суспільства коштів на їх забезпечення, визначено механізми контролю суспільства за виконанням функцій та впливу на виконавця у разі неналежного їх виконання.

Такий принцип побудови системи влади називається субсидіарним і зводиться до того, щоб якомога більше суспільних функцій виконувалося на якомога нижчому рівні суспільної побудови.

Вперше цей принцип був сформульований в енцикліці Святого Престолу "Quadragesimo anno" в 1931 році і став невід'ємною частиною Доктрини Сталого Розвитку ООН.

Тож необхідно сформувати систему побудови, функціонування, фінансування, контролю та відповідальності органів влади за принципом "знизу вгору" через делегування повноважень, формування бюджетів, встановлення механізмів контролю від низових рівнів суспільної побудови до найвищих рівнів державного управління за функційною ознакою.

Така система є прийнятною для всіх регіонів України. Її реалізація сформує суспільство самоврядних громад, об’єднаних державою.

На жаль, без вирішення двох перших складових комплексного реформування, які забезпечують можливостями низову ланку суспільної побудови, збудувати систему влади за принципом субсидіарності неможливо.

Допоки в Україні не буде вирішена ця триєдина задача, Майдани України, як прояв світоглядного протистояння суспільства з державою, не припиняться.

В сукупності ж її виконання наповнить реальним законодавчим змістом статтю 5 чинної Конституції України: "Джерелом і носієм влади в Україні є народ". Як у сенсі прав, так і можливостей їх реалізації.

Володимир Щербина, Петро Камінь, Товариство "Мале Коло", для УП