"В моем воображении все выглядит так, как я хочу". История ветерана, который потерял на войне зрение, но научился видеть мир

"На тобі важкі черевики, штани та куртка з м'якої тканини темного кольору. Ти трохи вищий за мене, з бородою та модною стрижкою, волосся темне. Отаким я тебе уявляю", – каже мені Олег. 

Я машинально торкаюся своєї лисої голови, у всьому іншому він правий. 

Олег Гураль повністю втратив зір на війні два роки тому. Але він не живе у темряві, як це уявляють зрячі люди. Навколо нього світ, який він створює у власній уяві, і здається, його світ має значно менше недоліків. 

Карта в пам'яті

Олег виріс у містечку Оброшине, неподалік Львова. Коли був малим, усе господарство тягнула на собі його мама. 

"З татом не пощастило, тож коли я став старшим, довелося виконувати його обов'язки в родині", ‒ пригадує Олег. 

У 2020-му році хлопець закінчив ветеринарний коледж та збирався на практику в Данію, але через пандемію коронавіруса поїздку скасували. Ще й в особистому житті його спіткала невдача. Олег вважає цей момент переломним, адже відтоді його життя різко змінилося – він вирішив піти назустріч своїй мрії з дитинства і вдягнути армійський однострій. На той момент йому виповнилося 20 років.

30 квітня 2020-го року Олег підписав контракт з 80-ою бригадою ДШВ. Він пригадує, як в цей момент подивився на телефон, щоб перевірити дату, і чомусь запам'ятав час ‒ 16:54. 

Після підписання контракту і присяги разом із бригадою Олег провів дев'ять місяців у містечку Щастя на Луганщині.

Ми стоїмо біля Олегової домівки.

Сьогодні йому потрібно пройти 500 метрів від власного будинку до автобусної зупинки. 

Олег впевнено знаходить хвіртку, і ми виходимо на вулицю. Від стуку, який видає залізна брама, сусідські собаки здіймають галас. 

"О! Мої помічники з орієнтування, включилися в роботу. У своєму селі я можу йти лише по собаках", ‒ пояснює він. 

Виходимо з подвір'я й Олег починає обстежувати шлях тростиною. Дороги немає, під ногами глибокі калюжі та залишки розталої криги. Оминати все це непросто навіть зрячій людині. У місцевій адміністрації вже рік як обіцяють зробити тверде покриття на його вулиці, але далі обіцянок справа досі не зайшла. 

"Тихо, будь ласка, ‒ просить Олег, і ми зупиняємося. ‒ Цією вулицею я йду повз собак до моменту, коли почую звук трансформатора ‒ значить, треба повертати праворуч. Також це місце поблизу відкритої ділянки і іноді можна відчути вітер. Це друга ознака, що я йду правильно. Тепер рухаємося вздовж паркану на шум траси. 

Звуки можуть дати багато. Наприклад, як я дізнався про твої черевики? Я почув, як вони гупають об землю". 

Олег звертає увагу на все, що може дати інформацію: куди дме вітер, яка під ногами поверхня. Кожне місце має свій набір ознак, за якими можна зрозуміти, де знаходишся. Все це доводиться тримати у голові – він прокладає маршрут по карті, яка існує в його пам'яті. 

Нарешті підходимо до пішохідного переходу на трасі. Для Олега це найнебезпечніше місце, бо світлофора тут немає. Існує спеціальний сигнал, яким незряча людина показує, що збирається переходити дорогу. На жаль, ті, хто за кермом, цього жесту не знають. Одного разу Олега ледь не збили. 

Але чотири рази на тиждень цю трасу доводиться переходити, щоб дістатися зупинки, де Олега підбирає службовий автобус. Він працює масажистом у реабілітаційному центрі в сусідньому селищі Великий Любінь. Автобус прибуває за розкладом і попереду пів години дороги.

Є час повернутися до спогадів. 

Мужність

Повномасштабне вторгнення заскочило Олега в навчальному центрі "Десна", де він вчився на бойового медика. Вранці 24 лютого 2022-го всіх підняли по тривозі, видали автомати, набої та спорядження і сформували два загони. Спочатку Олег з іншими курсантами патрулював лісові дороги, а пізніше став на допомогу протиповітряній обороні біля Київського моря. 

"Російські літаки, гвинтокрили та ракети завжди летіли низько над водою, щоб уникнути радарів. Ми мали зенітку ЗУ-23 та кулемети, одного разу спільними зусиллями збили літак. Пілот катапультувався, ми його спіймали і передали куди треба", ‒ Олег пригадує найяскравіший епізод цього періоду. 

Після того, як росіян вибили з Київщини, Олег повернувся у свою рідну "вісімдесятку". Десантники обороняли Лисичанськ, Соледар та Сіверськ і врешті восени 2022-го опинилися в авангарді Харківського наступу. Олег пригадує, що події розгорталися непередбачувано.

Одного дня загін десантників помітив на дорозі машину противника. Олег з напарником схопили гранатомети і домовилися, що один б'є по кабіні, а інший – по кузову. Коли машина наблизилася, хлопці зрозуміли, що це броньований "Тайфун". 

"Хлопці стріляють йому в зад ‒ осічка, мій напарник не влучив. Я бачу, що все пішло під три чорти, і вирішую бити по кабіні. Влучив! Машина стала, русня почала вибігати. Але далеко ніхто не втік, а двох навіть взяли живими. Потім з'ясувалося, що нам випав джекпот", ‒ пригадує Олег. 

"Тайфун" виявився штабною машиною, а двоє полонених ‒ генералами. В одного з них знайшли карту всіх найважливіших замінувань у районі. Ця інформація суттєво прискорила український наступ.

Світ у його голові 

Автобус привозить співробітників реабілітаційного центру під самі двері. Як водиться, робочий день стартує з перекуру. Олег зупиняється перед входом і запалює цигарку сірником. Рукою намацує кут будівлі, трохи подається вперед і розтискає пальці ‒ сірник падає в урну.

Коли він гасить сигарету, я слідкую за його подальшими рухами ‒ недопалок точно повторює траєкторію сірника. Звертаю увагу, що навколо урни розкидано багато недопалків, проте колір їхнього фільтра не такий, як у Олега ‒ це не влучили зрячі.

Олег впевнено йде коридорами реабілітаційного центру. Він вже добре вивчив всі маршрути всередині, хоча, на відміну від рідного села, ніколи не бачив цього місця раніше.

Другий поверх, поворот ліворуч, ще кілька метрів ‒ і ми біля дверей його кабінету. Раніше Олег не любив незнайомі місця, але коли почав будувати навколишній світ у своїй уяві, цей страх пропав.

"Я жодного разу не бачив свого кабінету, але я знаю, що тут три масажні кабінки, три ліжка, три тумбочки, три стільці, два вікна, стіл з трьома шухлядами, за шторкою рукомийник. Я відтворюю кімнату і всі предмети у своїй уяві і так орієнтуюсь. А ще я ніколи не бачив колег, з якими працюю, але я також уявляю їх як людей з певною зовнішністю. Скоріше за все, в моїй уяві ці люди не такі, якими є насправді, але я через це не переймаюся", ‒ знизує плечима Олег. 

З усмішкою він розповідає історію, як приїхав з друзями на природу і виявилося, що насправді місцевість не така, якою здавалася їм на фото з інтернету. Всі залишилися розчаровані, крім Олега. В його уяві пейзаж був ідеальним. 

Перший пацієнт ‒ військовий з подвійною ампутацією ніг. Чоловік заїжджає в масажний кабінет на колісному кріслі, перелазить на стіл та допомагає намацати куксу, якою треба зайнятися. Олег спочатку наче "оглядає" куксу руками так, як би це зробив зрячий фахівець очима. Він проводить по шрамах пальцями, щоб зрозуміти їхню форму та не пропустити якісь ділянки, а після цього починає масаж рубців. Ця процедура є доволі поширеною, бо пацієнтів з ампутаціями зараз безліч, а масаж є важливою частиною підготовки до протезування.

Після сеансу Олег додає, що часто його функція не обмежується масажем. Багато пацієнтів потрапляють до нього в пригніченому стані. Це військові, які отримали важкі поранення зовсім нещодавно і ще не зрозуміли, як їм жити далі. 

"Така людина думає, що її життя скінчилося, а потім вона зустрічає мене, сліпого, бачить, що я це пережив, маю роботу, живу далі і ще йому допомагаю. Тоді ця людина починає бачити те, що з нею сталося, по-іншому. Вони порівнюють себе зі мною, отак це працює", ‒ каже Олег. 

Він зізнається, що масаж для нього так само важливий, як і для його пацієнтів. Робота дарує відчуття, що він знову потрібен цьому світу. Це стало значущим етапом його власної реабілітації після поранення.

"Останнє, що я побачив" 

Це сталося в маленькому селі на Харківщині, назву якого Олег вже не пригадує. Противник утік, а підрозділи "вісімдесятки" вулиця за вулицею перевіряли будинки. Олег зайшов на подвір'я і там підірвався на міні. 

"Я обійшов будинок, щоб перевірити гараж, і вже боковим зором помітив вибух міни. Я впав, але свідомості не втратив, в очах плавно потемніло. Пам'ятаю, що поставив зброю на запобіжник і почав обмацувати: голову, груди, артерії на ногах ‒ крові не відчув. Підбіг побратим, питаю: "Ваня, що там?". Він відповів, що справи дуже погані", ‒ відтворює події того дня Олег. 

Міна спричинила важке поранення голови з ушкодженням мозку та зорових нервів. Внаслідок травм він впав у кому. Медики не були впевнені, що Олег колись прокинеться, а якщо це станеться, існувала ймовірність, що він втратить пам'ять.

"У комі, звісно, я не міг нічого бачити. Але пам'ятаю, як до мене приходили люди, віталися, розмовляли зі мною, я відповідав, але вони мене наче не чули. Ці сни були одночасно і реальні, і фантасмагоричні. 

Був сон, як йду вулицею рідного села, а мене щось тягне назад. Я все одно намагаюся, але не вдається, потім ніби відриваюся від землі, і тоді настає темрява. Я кличу маму, а вона відповідає: "Олежик, я тут, я поруч, все добре, не бійся". Я кажу: "Добре, мамо, я ще посплю трохи". Це вже була реальність", ‒ розповідає Олег. 

5 січня 2023-го року, провівши понад місяць у комі, Олег прокинувся. Найгірші прогнози не збулися, і він згадав усе, навіть власний поштовий індекс, чим здивував свого лікаря. Проте надії на відновлення зору практично не було. Минуло ще кілька місяців у шпиталях та лікарнях, перш ніж він знову опинився вдома.

Заперечення і гнів

На стінах Олегової кімнати висять великі фотографії з його військового минулого. Найбільша ‒ селфі, зроблене якимось хлопцем на тлі військових, що стоять біля в'їзної стели міста Ізюм.

"Це фото зробив мій командир Олександр Сузанський. Вже покійний, ‒ пояснює Олег. ‒ Військове братерство ‒ найкраще, що було в моєму житті. У 2022 році до нас приєдналося багато мобілізованих без досвіду, але у всіх було натхнення та мета ‒ до війська йшли найкращі. Зараз цього немає. Чесно скажу, навіть якби я повернувся у 30 квітня 2020-го, знаючи все, що зі мною трапиться в майбутньому, о 16:54 я б знову підписав той контракт".

Я наважуюся поставити, можливо, не зовсім коректне запитання: навіщо незрячому вішати на стіни свої фотографії?

"Можливо, хтось подумає, що зі мною щось не те, бо обвішав тут все своїми портретами, а сам їх навіть не бачить. Але так хотіла мама. Якщо бути відвертим, багато чого я робив і роблю заради неї", ‒ зізнається Олег. 

Йому довго не наважувалися сказати, що на відновлення зору сподіватися не варто. І хоча з кожним новим обстеженням шансів залишалося все менше, він усе одно не міг з цим змиритися. Олег згадує, як днями лежав на ліжку, нічого не робив, жив марними надіями. Перша реабілітація весною 2023-го практично нічим не допомогла. 

"Фахівці запропонували вчитися ходити з тростиною. Я відповів, що не буду, бо я вірю у себе і вірю в те, що скоро буду бачити, тому паличка мені ні до чого. Інструктор мені пояснював, що треба прийняти те, що є, і тоді можна рухатися далі. Я вихопив ту тростину і ледь не відгамселив його нею. На тому і закінчили. Я не міг змиритися з тим, що я сліпий і що це може бути назавжди", ‒ розповідає Олег. 

Здавалося, що він так і доживатиме свої дні в очікуванні на чудодійне прозріння. Мати Олега, пані Оксана, пригадує, що той період сильно виснажив її. Кілька місяців вона провела біля сина в лікарнях, потім доглядала його вдома, водночас доводилося тягнути на собі все господарство, дбати про побут та заробляти гроші.

"Одного дня мама захворіла, ‒ згадує Олег. ‒ Хтось мав робити всю хатню роботу, годувати тварин. Я добре знав свій будинок, бо прожив у ньому все життя, намалював в уяві план, куди я маю йти і що робити, і пішов. Якось впорався. І тоді подумав: мабуть, треба визнати, що сліпота моя невідомо на скільки, і жити, як я живу зараз, не найкращий спосіб. Перше, що почав робити, я зробив не для себе, а для мами".

Навесні 2024-го Олег знову поїхав на реабілітацію. 

Новий Олег 

Зараз більшу частину потрібних йому вдома речей Олег робить самостійно: може приготувати собі їсти, прибратися, одягтися та взутися, скласти одяг. Олег показує, як організована його шафа. 

"Шкарпетки білі та чорні окремо. Окремо білизна спідня, термобілизна. Тут нові, а тут старі футболки для роботи. Тут військова форма. Головне ‒ все має лежати непорушно. Якщо я його там поклав, то я знаю, де його взяти, якщо там його немає, то це зайвий час на пошуки. Речі я визначаю на дотик", ‒ пояснює Олег. 

Щоб довести свої слова, він бере з шафи якусь толстовку і досліджує її руками: "Чорна кофта Nike з капюшоном", ‒ визначає Олег і кладе назад. "А це прапор десантно-штурмових військ", – він починає розгортати його догори дриґом, а за кілька секунд ніби помічає це і перевертає. Мабуть, на прапорі є якась мітка. 

Кожну зі своїх дій Олег намагається вдосконалювати. Рік тому підійти до хвіртки та відчинити її ‒ це була проблема. А зараз Олег робить це так само швидко, як і мама. Раніше він міг лише зварити вареники, а тепер може замісити тісто і зліпити їх.

Перед ним багато цілей, які звичайним людям здаються дрібними: краще мити взуття, самостійно переходити через трасу. На кожну з них потрібно створити алгоритм дій і щоразу безпомилково повторювати його. 

"На свою наступну реабілітацію я їхав з бажанням навчитися ходити з тростиною. Сподівався, що це дасть мені якісь нові можливості. Приїхав і кажу: "Ну що, де там ваша паличка?". Всі були здивовані, навіть жартували, що якогось нового Олега привезли", ‒ пригадує він. 

Перше завдання, яке йому поставив інструктор ‒ опанувати шлях до курилки. Спочатку з допомогою та підказками, а втретє ‒ самостійно. Все вийшло! Олег усвідомив: якщо впорався в незнайомому місці, то вдома, де він все знає, буде набагато легше. Раптом він відчув, як це класно ‒ бути самостійним.

"До того я всюди ходив з мамою за руку: якщо кудись треба, то хтось має відвести. А з тростиною міг обходитися сам, і це стало неймовірним відчуттям. Я повертався до тих часів, коли міг не залежати ні від кого.

Одна з моїх мотивацій і зараз ‒ зменшувати свою залежність від оточення. Повна самостійність ‒ це, мабуть, саме те, чого найбільше хочеться", ‒ каже Олег. 

Допомога, а не жалість 

Скоро обід, Олег на кухні готує салат. Поруч його мама та кіт Жорик, який активно з'ясовує, чи є тут щось їстівне для нього. "Капуста та помідори на дванадцять", ‒ каже Оксана. Олег простягає руку за вказаним напрямком та починає різати овочі. 

Хоча зовсім без сторонньої допомоги не обійтися, Олег намагається уникати ситуацій, де вона може знадобитися. Йому не подобається відчувати залежність, а ще дається взнаки негативний досвід. На думку Олега, суспільство загалом не вміє поводитися з людьми, що втратили зір. 

"Я не люблю таку допомогу, коли навіть не намагаються зрозуміти, що тобі потрібно, ‒ каже Олег. ‒ Буває, хапають тебе за руку і тягнуть, навіть не запитавши, в який тобі бік. А ще буває, людина штовхає мене попереду себе, а має бути навпаки, я за ним йти, а не він за мною, бо це ж я не бачу дороги. Отаке просто виводить мене із себе".

З роздратуванням Олег розповідає, як під час прогулянки центром Львова на нього на кожному кроці наштовхувалися перехожі. Йому здалося, що сліпий не він, а всі навколо. 

Попри цей неприємний досвід, Олег вважає, що пропонувати допомогу ветеранам з пораненнями варто. Потрібно лише запитати, як це правильно зробити, бо одна і та сама ситуація для ветерана і перехожого може виглядати по-різному. Олег пригадує, як вперше виходив на вулиці Оброшиного. 

"Спочатку я ходив по ночах, ‒ пригадує Олег. ‒ По-перше, мені все одно, що день, що ніч, а по-друге, вночі менше людей, що тобі можуть завадити на дорозі. Мабуть, це виглядало дивно. Також мені не хотілося зустрічати оцих всіх бабусь і жіночок, які знали мене змалку, бо вони починали плакати і жаліти мене. Я цього не люблю, бо сам я ні про що не шкодую. Мені зрозумілі їхні емоції, і нормально ставлюся, коли хтось дякує за службу. Але жалість я не виношу". 

Сон-мрія 

На полиці біля Олегового ліжка три пари темних окулярів. Він вдягає їх не заради гарного вигляду, а щоб захистити очі. Після численних обстежень лікарі встановили, що зоровий нерв у лівому оці повністю розірваний, і шансів на відновлення немає. Але є надія, що з часом властивості правого ока можуть трошки відновитися.

"Не виключено, що за кілька років мені зможуть допомогти новітні технології: нейронні імпланти чи щось типу того. В мене є одна "фара", яку ще ймовірно зремонтувати, але, якщо я її десь виколупаю об гілку, то точно не матиму шансів. Окуляри мене вже виручали багато разів", ‒ розповідає Олег.

Олег більше не будує планів на майбутнє. Каже, що перед пораненням нарешті зрозумів, чого б хотів від життя, і почав рухатися в тому напрямку, але доля жорстоко обірвала всі його плани. 

"Не сподіваєшся ‒ не розчаруєшся", ‒ озвучує свій життєвий принцип він. І хоча в реальності він мислить максимально прагматично, мрії та сподівання існують у його снах. 

"Цікаво, що мені жодного разу не снилися сни, де я був би незрячим, ‒ дивується Олег. ‒ Буває сниться, що я стою в кімнаті, навколо темно і тут раптом плавно починаю бачити. Я дивлюся на маму, а вона ще не знає, що я бачу. За вікном на подвір'ї молода весняна трава, світить сонце. Я дивлюся і не вірю в це, починаю озиратись, щоб упевнитися, що це не ілюзія. 

Тут помічаю на сусідській хаті дах зовсім новий і питаю у мами, чи давно вони це зробили. І в цей момент ми з мамою одночасно розуміємо, що я бачу. Від того щастя я прокидаюся. Цей сон про те, чого мені б хотілося". 

Подібні сни в Олега трапляються дедалі рідше. Він пояснює це своєю сліпотою: сни зазвичай відтворюють те, що людина бачить у повсякденному житті. І що довше він залишається незрячим, то менше снів йому буде снитися.

Іван Станіславський, для УП