Хто ти, воїне?
У розмові про стосунки влади та суспільства – в контексті війни, мобілізації та нашого спільного майбутнього – відсутні військові. Точніше вони є, про них згадують шанобливо, але якось тримаються осторонь.
Військові звитяжно захищають наш суверенітет, ми маємо їм бути вдячні, але що про них інше можна сказати – неясно. І ще менш ясно, де вони розташовані на цій координаційній сітці Суспільство – Держава.
Нам дійсно не завадить чесна дискусія всередині суспільства – або ж між суспільством та державою – але як військові можуть бути частиною цієї дискусії?
Військові стоять в тіні цієї розмови чи то як сакральна фігура, чи то як табуйована, чи то усе разом. Десь таким і є суперечливий набір почуттів, яке суспільство має до військових: повага, нерозуміння й певною мірою страх.
Не секрет, що Сили оборони наразі значною мірою складаються із мобілізованих – себто вчорашніх цивільних, членів цього таки суспільства. Я не маю статистики, але за майже два з половиною роки я бачив дуже, дуже багато таких мобілізованих – серед них є "білі комірці", представники третього сектору, айтішники, навіть директори, але переважно таки водії, механіки, комбайнери та фермери, і чим ближче до піхоти, тим їх більшає. Ці люди хто вчора, хто понад два роки тому, але були повноправними членами суспільства, або як тут кажуть – цивільними. Та чи сприймаються вони такими зараз?
У порівнянні з цивільними військові суттєво обмежені в правах, як-то на свободу пересування, свободу висловлювання, не мають фіксованих вихідних і багатьох інших атрибутів цивільного життя, та й загалом зв’язки із своїм цивільним життям вони переважно тримають в телефонному режимі, і з роками ниточки цих зв’язків тоншають та рвуться.
Чи може суспільство говорити за військових? Переважно ні. Частково через те, що не відчуває за собою такого морального права – адже не мають релевантного досвіду. Частково через банальне нерозуміння: для більшості цивільних є незрозумілим навіть повсякденне життя військових – як влаштований побут, щоденна рутина, стосунки в колективі, не кажучи вже про складніші й конфліктніші речі. Це й не дивно, бо дуже складно збагнути ззовні цю комбінацію писаних та неписаних правил, вибірковість їхнього застосування, високу залежність від контексту та дискрецію для різних людей.
Звісно, є винятки: за військових говорять їхні родичі та близькі – в соцмережах, між собою та подекуди на публічних акціях; за військових про дуже наболілі речі можуть говорити волонтери або військові журналісти, які мають безпосередній зв’язок та знають про те, як усе відбувається на місцях; є нечисленні актори у третьому секторі, наприклад ГО "Принцип", які аналізують критичні для військових проблеми, напрацьовують рішення та лобіюють їх. Але усе це лишається винятками, і голосом військових цивільне суспільство бути не може.
Другий учасник потенційного діалогу – держава. Держава за військових говорить охоче – вустами речників, прес–служб, уповноважених посадових осіб та структур, але очікувано, що ця комунікація є дещо специфічною та – хто б міг подумати – надто парадно-офіціозною. В цілому стосунки держави та військових є неоднозначними: вони водночас дуже тісні, але просякнуті недовірою, адже одна сторона ніколи не знає, чого можна далі очікувати від іншої.
З одного боку, текст присяги недвозначно зобов’язує військових боронити її суверенітет, держава в них зацікавлена й у міру своїх можливостей забезпечує їх необхідним. З іншого, держава іноді підкидає сюрпризи за зразок законопроекту про посилення відповідальності.
Очевидне питання – чому ж військові не можуть говорити за себе самі? Просту відповідь можна отримати, якщо подивитись невдалі дублі відеоподяк від військових волонтерам. Ті самі, де дядьки у формі вдягають на себе усе найкраще й один чи то найсміливіший, чи то найгостріший на язик пробує підібрати правильні слова й не збитися, зачитуючи текст. Поза кадром ці дядьки можуть висловлюватись різко, колоритно й не лізти за словом в кишеню, але щойно потрапляють в об’єктив – тушуються, починають шукати правильні красиві формулювання, стресують і хочуть, аби це пошвидше завершилось.
Є і складніша відповідь. Найперше, не існує якихось усереднених "військових". Двоє людей у війську можуть бути людьми із абсолютно протилежними досвідами, які майже ніде не перетинаються. Це дуже залежить від спеціальності, роду військ, підрозділу, місця проходження служби, звання, статі, часу у війську, соціального походження, "мазаності" і численних інших факторів. Саме це розшарування є джерелом внутрішніх конфліктів та напружень. "Солдатська правда" та "офіцерська правда" часто дуже відмінні, і не завжди легко сказати, яка з них ближче до істини.
Голоси військових, які цивільні можуть почути в медіа через інтерв’ю або у соцмережах, не завжди будуть репрезентативні. Варто визнати, що військові, які можуть регулярно писати розлогі допису у фейсбуці, мають дещо привілейоване становище. От я зараз пишу пост тому, що маю ці привілеї – як мінімум вільний час, ноутбук та аудиторію, яка це прочитає.
Звичні механізми – самоорганізація, делегування свого голосу виборним представникам, громадські об’єднання тощо – для військових просто не працюють з багатьох причин: для них немає як нормативної бази, так і просто фізичної змоги це організувати.
Профспілка військових звучить абсурдно, але так само абсурдно, коли понад мільйон чоловіків та жінок, які зараз несуть найбільший тягар, позбавлені репрезентації і не можуть бути голосом у дискусії, доки суспільство та держава будуть домовлятися про наше спільне майбутнє.
Згадка про найбільший тягар, що несуть військові, є вже звичною за майже два з половиною роки від повномасштабного вторгнення, аж легко забути, що ця риторика наповнена конкретним змістом. Військові є обмеженими в правах і мінімально юридично захищеними де-факто. Багато хто пережив травматичний досвід та має підірване здоров’я. Вони відчувають себе в позиції сильної соціальної несправедливості, а для військових досвід пережитої несправедливості має геть інший виміри ніж у цивільних, і нерідко стосується людських життів. Звідси й гостра емоційна реакція на тригери, якими може стати чийсь допис у соцмережі або вигляд тилового міста, хоча подекуди ця агресія починає переноситись на інших військових, які не воюють, або ж воюють якось "не так", або мають в чомусь краще становище. Так само ці люди не мають жодної певності щодо свого майбутнього, зокрема щодо завершення війни, перемоги та подальшої відбудови, на якій дуже концентрується суспільство.
Усе перераховане, а надто неіснування для суспільства та фокус уваги останнього на планах після перемоги (зміст і часові рамки якої наразі абсолютно незбагненні), плюс сильний досвід пережитої травми та непокараної несправедливості, уже давно породив явище "прихованої демобілізації": хто має зв’язки та соціальний статус, після бойових дій переводиться на тилові та "кабінетні" посади, хто їх не має, звільняється з війська нерідко корупційними шляхами, купуючи потрібні довідки.
Ситуація наразі нагадує не так дискусію про новий суспільний договір, як "трагедію спільнот". Це умоглядний експеримент, який часто пояснюють на прикладі громади, що живе з рибальства. Якщо кожен із членів громади буде виловлювати рибу ощадливо, її запасів вистачить громаді для тривалого існування. Однак при цьому усі рибалки мають бути певні, що решта також дотримуються ощадливості, а не браконьєрствують, однак певності такої немає. Відтак для громади в цілому є вигідним, щоб рибалки були стриманими, однак в раціональних інтересах кожного рибалки може бути навпаки – максимізувати свій вилов, аби встигнути накопичити ресурси до того, як спільні запаси вичерпаються.
У трикутнику суспільство–держава–військові наразі немає потрібної довіри до інших, тому усі намагаються максимізувати для себе можливі здобутки, за рахунок інших. При цьому усі розуміють, що основним джерелом небезпеки є і залишається Росія загалом і її військова агресія зокрема, однак це розуміння дедалі менше на щось впливає.
Антон Кушнір