Перемога реальності
Ми знаємо, що в основі війни росії проти нас лежать російські вигадки – про "нацистів" тощо.
Ми маємо зрозуміти, що неможливо перемогти російські вигадки українськими.
Але так само, як на болотах охоче вірять, що треба вбивати українців – багато українців охоче вірять, що "чмобіки" їх не вб'ють. Вірять у швидку Перемогу, у слабку російську армію, у диво.
Ця віра впливає на ставлення, поведінку і відповідні рішення. І лише реальність, якою б страшною вона не була, може допомогти витримати все те, що ми всі маємо витримати в наступні 12 місяців.
Попередній рік природним чином закінчився тим, чим він і мав би закінчитись – браком людей і ресурсів, сил і засобів на східних та південних фронтах. І різдвяними заторами – на західних кордонах.
Багато хто цілком свідомий того, що саме цей розрив між двома реальностями, який впадає в очі – це й є той розрив між поразкою і Перемогою, який ми зараз спостерігаємо. На жаль. Розрив, який не можуть не бачити і не відчувати військові. Які кров'ю вигравали цей час для цивільних не для того, щоб ми його згаяли за безцінь. Вони вигравали і виграють цей час для наших загальних інтересів – але хтось витрачає його у власних, особистих.
Очевидно, що новий рік стане вирішальним для нашої країни. Зменшення зовнішньої підтримки партнерів, чисельні виборчі перегони в Європі та США, втома та можливі нові кризи в різних куточках світу, спровоковані росією. Чим далі, тим більше ми маємо спиратися на власні сили і ставати сильнішими, як держава, внутрішньо.
Як нам всім знову перейти у стан тотального опору російській навалі, яка і досі є навалою, хоча і далі від Козина? Куди на диво (вітання родині Гринкевичів) і далі продовжують інвестувати мародери, чомусь вважаючи, що вкраденого у оборони країни все ще недостатньо для того, щоб російські танки доїхали і туди.
Можливо саме зараз потрібно відповісти на питання: коли і як умовний громадянин з придбаною за 7 тисяч інвалідністю, який на Land Rover, придбаному місяць тому за 300 тисяч, під'їжджає на тренування в спортзал, має усвідомити ціну цієї своєї можливості?
Усвідомити, що без його безпосередньої участі, на фронті чи в тилу, не лише Перемога, а взагалі наше існування на мапі під великим питанням.
Усвідомити, що наша Перемога – це і його Перемога також. Що та сумнозвісна українська хата – все ж таки не скраю.
Бо чим далі, тим більше тилові міста захоплює відчуття, що "хтось там десь там якось там переможе". І якби не обстріли всієї української території, як швидко частина заброньованої і відкупленої країни почала б сприймати нашу війну з Росією, як, наприклад, війну на Близькому Сході? В тому сенсі, що, авжеж, дуже шкода, що вона відбувається, але "ми особисто нічого з цим зробити не можемо".
Такий стан справ, насправді, навіть не загроза – а реальність. Бо російський наступ, який триває – це вантажний потяг, який їде на повному ходу просто на нас. І та частина рейок, де ми є зараз – наша країна. Частину рейок, а з ним і наших людей, цей потяг вже проїхав. І опції "встигнути зійти в сторону" тут нема. Бо потяг зупиниться в Польщі. В цьому потязі сили більше ста мільйонів нелюдей і зброя, якої вистачить, щоб вбити кожного з нас сотні разів.
Світ, який бачив у прямому ефірі, як цей потяг чавить живих людей та дітей, вже усвідомив, що "сюжетних поворотів" небагато, коли мова йде про прямі рейки. Тому навіть масовані обстріли наразі не завжди і не всюди потрапляють в топ новин.
Тому 2024 рік повинен стати переломним. Переломним у свідомості багатьох поціновувачів паралельної реальності. Яка наче психоемоційний ботулізм сковує надможливості людини. Владоможців, які вважають, що ця війна – це справа громадян. І громадян, які вважають, що ця війна – це справа військових.
Фронт може посипатися – якщо посиплеться тил. Суперечки, боротьба, ухилення від реальності та відповідальності, пошук простих рішень для складних питань, популізм, несправедливість, втома, зневіра вже в повну силу інфікують країну зсередини. Останні два роки фронт був надійним захисником тилу. На третьому році повномасштабної війни тил має довести свою відданість фронту.
Всім владоможцям і мародерам будь-якого рівня, які і досі сприймають свою роботу в Україні як відрядження, нарешті має стати дуже складно. Цю їх ілюзію буде розбито однією з останніх. Але поки що вони ще мають можливість вирішувати – як саме.
Михайло Ткач
