Новий Крим
Коли хтось критикує спроби окреслювати наше майбутнє, мовляв, немає часу – всі сили на війну, я згадую про Велику Британію часів Другої світової.
Тоді, в грудні 1942 року, в Лондоні та інших великих містах країни тисячі британців вишикувались у довгі черги. У розпалі війна, основні продукти харчування були в дефіциті та видавалися за купонами, однак ажіотаж був навколо іншого. Вільям Беверидж опублікував та розтиражував звіт, що його за дорученням британського уряду підготувала очолювана ним група.
Цей звіт по суті став програмним документом для майбутньої "Нової Британії". Оголошувався бій неосвіченості, вразливості перед хворобами, бідності, безробіттю.
Масштабне бачення трансформацій, що мали докорінно змінити принципи та механізми функціонування держави в соціальних сферах, захопило уяву британців. Почасти цей ентузіазм допоміг їм втриматись та перемогти у війні.
Певною мірою цей ентузіазм став основою для програшу консерваторів, які вагались щодо втілення задекларованого в життя, лейбористам у наступних після війни виборах.
Зрештою звіт Бевериджа та його повоєнна імплементація докорінно змінили вигляд британської держави та суспільства на краще за всіма релевантними показниками.
Дизайн майбутнього можна і варто окреслювати вже зараз.
В Україні здійснюються відповідні спроби, проте немає тієї революційності, що спричинила б подібний до британського ефект на українських громадян.
Поняття "відбудова", яка зчитується як повернення до стану справ до 2022 року, не може захоплювати уяву за визначенням, бо "це ж було вже".
Можливо, дійсно революційність і непотрібна в деяких сферах. Але масштабні зміни точно необхідні в політиці держави щодо Криму.
Той стан справ, яким віг був до 2014 року, не потрібен нікому. Те, як жив і розвивався регіон до 2014 року – суцільне розчарування.
Українці в Криму почувалися іноземцями, росіяни в Криму – упослідженими, кримські татари – непоміченими.
Українська держава, яка намагалася балансувати не те, втручалася не там та самоусувалася не тоді, зрештою не спромоглась належно інтегрувати півострів. Той бовтався на тонкій нитці суспільної інерції та паростках державної інституційності, що започаткувалась в Україні після ухвалення Конституції 1996 року.
Не дивно, що зусилля росії з окупації та дезінтеграції півострова від України стали успішними в Криму з такою легкістю.
Наразі державними органами та експертним середовищем розробляються документи про бачення України після перемоги. Ті з них, з якими я мав змогу ознайомитися, здебільшого добре прописують державний вимір інтеграції півострова: інституції та кадри задля забезпечення керованості, безпеки, правопорядку та іноді навіть економічного зростання.
З іншими вимірами складніше. А кримськотатарське питання або згадується побіжно, або взагалі не опрацьовується.
Ще 10 років тому причиною подібних явищ було неусвідомлене незнання, подекуди свідоме ігнорування кримських татар, а іноді й загравання з російськими силами в Україні.
Після 2014-го року про кримських татар почули всі, проукраїнська позиція кримських татар у Криму та на материку стала чимось безсумнівним та загальновідомим, а агентів російського впливу в країні значно поменшало. Тобто про кримських татар знають, їх поважають, а їхні інтереси не розмінюють на інтереси держави-агресора.
Причина нечастих згадок про кримських татар у програмних документах про майбутнє України лише "по контуру" є іншою. Точніше іншими – бо їх дві.
Перша – повага до правосуб'єктності кримськотатарського народу.
Українські експерти, політики, державні службовці відчувають або розуміють, що не можуть говорити про кримських татар без кримських татар, не можуть нав'язувати корінному народові неприродні для нього рецепти національного відродження. Такий підхід засвідчує серйозний прогрес, навіть парадигмальний зсув у сприйнятті кримськотатарського народу як складової українського суспільства та держави.
Для кримського татарина повага до правосуб'єктності його народу, по суті надання йому голосу та готовності цей голос чути – основа для відчуття власної гідності в Україні. Це хороша новина, і це надихає.
Друга причина не така радісна і полягає у відсутності розуміння кримських татар.
Неусвідомлене незнання до 2014 року змінилось усвідомленим незнанням відтоді й до сьогодні.
Українці дивляться на кримськотатарський народ як на чорну коробку, яка продукує щось екзотичне, але незрозуміло звідки воно береться.
Продуктивний, глибокий діалог із кримськими татарами в межах українського суспільства та держави відсутній. І це погана новина, в якій немає одного винного.
Змістовна та ефективна взаємодія між українцями та кримськими татарами – наша спільна відповідальність.
Торік група кримських татар опублікувала заяву "Ініціатива 26 червня", в якій насправді йшлося про необхідність конструювання образу майбутнього українського Криму вже сьогодні. Було проведено дослідження, проговорені ключові для кримців теми, проведені дискусії.
Фактично була здійснена спроба системно подивитись на кримськотатарський народ як складову українського середовища, в якому він розвивається. "Розпакувати" його, проаналізувати складові та запропонувати рішення, що уможливлюють його ефективний розвиток не "попри" і не "завдяки", а разом.
Знайдіть час і ознайомтесь із результатами цього дослідження. Це не весь діалог, а лише його початок.
Майбутнє вартує усвідомленого його дизайнування. Майбутнє Криму вартує не реконструкції, а докорінно нового бачення. Усе, що менше, не надихає. Усе, що менше, по колу може призвести до тих самих наслідків, які ми побачили в 2014-му.
Арсен Жумаділов – співавтор дослідження, викладач НаУКМА, військовослужбовець ЗСУ
