Чому держава повинна унормувати сферу національно-патріотичного виховання

Нещодавно група народних депутатів України зареєструвала проєкт Закону "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності. 

Питання утвердження української національної та громадянської ідентичності лише дуже фрагментарно окреслені законодавством України. 

Як наслідок, здійснення державної політики в зазначеній сфері потребує комплексного врегулювання на законодавчому рівні, а саме визначення її мети, завдань, принципів та напрямів, особливостей формування та реалізації, розмежування повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування у цій сфері.

Особливого значення ця проблема набуває для сфери національної безпеки і оборони, адже утвердження української національної та громадянської ідентичності серед громадян є однією із визначальних засад функціонування держави та значно посилює її здатність протистояти внутрішнім і зовнішнім безпековим загрозам. Значною мірою така ситуація зумовлена відсутністю належної нормативної основи.

Чому це важливо?

Актуальність проблеми виховання патріотизму, національної свідомості в українському суспільстві пов’язана з цілою низкою викликів, серед яких, частіше за все, незадоволення розвитком політичних, економічних, соціальних процесів у нашій країні. 

На цьому ґрунті розвивається індиферентне ставлення до своєї країни, асоціювання її зі звичайним державним утворенням.

На 30-му році Незалежності, українцям досі важко сформулювати національну ідею. В одному з актуальних досліджень "Українського інституту майбутнього", українці залюбки називали символи, з якими асоціюють країну, проте жоден респондент не назвав матеріальні об’єкти або громадські досягнення/системи, які існують сьогодні (наука, бренди, матеріальні здобутки, рукотворні об’єкти тощо).

Один із висновків – на сьогодні немає вектору оцінки наявного, не кажучи вже про оцінку майбутнього.

Ще один наслідок несистемної політики у сфері національно-патріотичного виховання – окуповані території Криму та частини Донецької та Луганської областей, нові загрози національній безпеці нашої держави. 

Маємо всі наявні підстави якомога швидше змінювати ситуацію із національно-патріотичним вихованням молоді, адже від цього, без перебільшень, залежить майбутнє та подальший розвиток нашої суверенної держави.

Що ми маємо зараз?

У ст. 11 Конституції України вказано, що "держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України". 

Протягом багатьох років держава намагається сформувати нову ціннісну політику у сфері національно-патріотичного виховання, проте мусимо визнати – системного підходу до розвитку сприятливого середовища для зростання рівня патріотизму серед молоді так і не було запроваджено.

Конкретні приклади говорять самі за себе, хоча на перший погляд може здатися, що із патріотизмом в Україні все гаразд. Так за результатами соціологічного опитування, проведеного групою "Рейтинг" у серпні 2019-го, патріотами своєї країни вважали себе 83% громадян України. 

11% опитаних мають протилежну думку, ще 6% не змогли відповісти. 

У жовтні 2020-го соціологи зафіксували ще кращий результат – 85% українців вважали себе патріотами України. Здавалося б, немає чого хвилюватися. Ба, більше: 59% готові були у випадку виникнення загрози з боку загарбника відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках. 

Однак, вже у квітні цього року експерти Центру Разумкова отримали значно нижчий відсоток тих, хто готовий захищати Україну зі зброєю в руках – 23,6% серед опитаних респондентів.

Подібні тенденції підтверджують і експерти "Українського інституту майбутнього" у вищезгаданому дослідженні: з одного боку українці є дуже патріотичною спільнотою, з іншого – залишаются високими патерналістські настрої та очікування. 

Нам досі здається, що прийде хтось – чи то в особі нової влади, чи нового лідера, чи навіть неперсоналізована "сила" із успішних держав Заходу – і вирішить проблеми, які накопичилися за роки незалежності.

Опитування соціологічної групи "Рейтинг" у липні поточного року дають привід до ще більшого занепокоєння: 41% українських респондентів погодилися із заявою російського президента Путіна, що "росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору", тоді як 55% – не погодилися. 

Та, якщо проаналізувати дослідження ретельніше, виявиться, що у всіх вікових групах опитаних респондентів співвідношення показника 41/55 майже не змінюється. Хоча видається, що серед молоді противників тези Путіна мало би бути значно більше, особливо зважаючи на окупацію Криму, частини Донецької та Луганської областей та війну із Росією, що триває протягом 8 років. І це тривожний показник, не кажучи вже про регіональний розподіл: традиційно у східних регіонах ідеї "русского мира" та тезу про "один народ" підтримує значно більше опитаних, аніж у західних областях та в центральному регіоні.

Що законодавці вже зробили?

Останні роки держава намагається систематизувати підхід до сфери національно-патріотичного виховання. Починаючи з 2019-го року діє чинний указ Президента України, який формує стратегію національно-патріотичного виховання. 

У жовтні 2020-го уряд затвердив Постанову №932 "Про затвердження плану дій щодо реалізації Стратегії національно-патріотичного виховання на 2020-2025 роки". 

У червні поточного року Кабінет Міністрів України затвердив першу в Україні Державну цільову соціальну програму національно-патріотичного виховання на період до 2025 року, метою якої є удосконалення та розвиток цілісної загальнодержавної політики національно-патріотичного виховання шляхом формування та утвердження української громадянської ідентичності.

Читайте також: Чому владі необхідно розпочати боротьбу з мілітаризацією українських дітей Росією?

№6341: візія, зміст та засади 

Зараз на базі Комітету ВРУ з питань молоді та спорту триває активна робота над законопроектом №6341 для підготовки його розгляду у 1-му читанні. Його мета – визначити засади державної політики у сфері утвердження національної та громадянської ідентичності. Інакше кажучи, скоординувати елементи, які зараз існують окремо один від одного, в єдину систему та консолідувати навколо неї всіх причетних – від окремого громадянина до президента. 

Візію можна сформулювати так: усунення штучних соціокультурних та міжрегіональних бар’єрів задля зміцнення національної єдності.

Наприклад, законопроект покладає на державу відповідальність за розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

За збереження зв’язків зі спільнотою закордонних українців, які є найбільшими нашим промоутерами, благодійниками і вболівальниками в світі. Формування громадянської позиції на основі базових людських цінностей – поваги до прав людини, патріотизму, партнерства. Окрім того, він вирішує і дуже нагальні зараз завдання: стимулювання інститутів громадянського суспільства та усунення впливів держави-агресора в інформаційній та освітньо-культурній сферах України.

Сфера української національної та громадянської ідентичності включає в себе національно-патріотичне виховання, військово-патріотичне виховання та громадянську освіту. Декілька слів по кожному з напрямків.

Національно-патріотичне виховання охоплює всі сфери життя. Популяризація україномовного контенту, розвиток навичок медіаграмотності, поширення знань про наших видатних співвітчизників: державотворців, науковців, освітян, митців, спортсменів. 

Наші діти та онуки мають бути занурені не в пострадянський, а в український контекст: знати свою історію та культуру, підтримувати традиції, бути свідомими громадянами та поважати свою країну. 

Як на мене, це наша стратегічна зброя проти повзучої російської окупації, яка здатна захоплювати не лише території, але й свідомість.

Військово-патріотичне виховання. На тимчасово окупованих територіях Криму і Донбасу російські колаборанти знищують українську і кримськотатарську ідентичність дітей та підлітків. Їх вербують до "юнармій", нав’язують культ війни та образ "універсального російського солдата". Це мілітаризація дітей – воєнний злочин, за який окупанти обов'язково нестимуть відповідальність.

Мілітаризація не має жодного стосунку до військово-патріотичного виховання. Ми закладаємо в це поняття протилежні сенси.

Найперше – формування оборонної свідомості: розуміння того, що всі ми – військові, лікарі, фермери, вчителі – своїм трудом можемо і мусимо зміцнювати безпеку нашої країни.

Законопроєкт передбачає популяризацію військових професій, розвиток спорту, технічної творчості та інновацій, розвиток у шкільній програмі предмета "Захист України", тематичні просвітницькі заходи, тощо. 

Напрям громадянської освіти охоплюватиме формальну, неформальну, інформальну освіту всіх вікових груп. Йдеться не лише про викладацьку діяльність, але й про просвітницьку роботу, соціальну рекламу, залучення громадян до впровадження змін, розвитку громад, втілення державної, регіональної та місцевої політики.

Важливою складовою майбутнього законопроєкту є закріплення у ньому ціннісних орієнтирів утвердження національної та громадянської ідентичності: соборності, самобутності, волі та гідності. 

Так, самобутність – це національна неповторність, специфіка нашої ментальності, що відрізняє нас від інших народів.

Соборність – включає єдність і неподільність усіх наших територій, громадянський солідаризм, єдність усього світового українства.

Гідність – відстоювання своїх духовно-моральних і державницьких позицій, подолання тоталітарного спадку.

Воля – здатність, намір, сильне прагнення до досягнення мети. Проявом волі українського народу є героїка боротьби за незалежність України, прагнення до самостійності та невпинний розвиток.

Одне із важливих дискусійних питань – який орган центральної виконавчої влади буде координувати сферу утвердження української національної та громадянської ідентичності та формувати відповідну державну політику? Питання інституційної невизначеності складне тим, що ця сфера є кроссекторальною, тож до її реалізації дотичні щонайменше 8 міністерств.

Саме із метою вирішення цього питання у законопроєкті запропоновано створення Національної комісії з питань утвердження національної та громадянської ідентичності – центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованого Кабінету Міністрів України. Вона координуватиме роботу профільних міністерств і відомств, відповідатиме за методичне забезпечення, міжнародне співробітництво в цій сфері, оцінюватиме ефективність роботи кожної ланки та всієї державної політики загалом.

Читайте також: Чому російська культура вбиває?

Яка ж практична користь від ухвалення та впровадження у дію закону про утвердження української національної та громадянської ідентичності?

Найголовніше – в Україні вперше за 30 років Незалежності може з’явитися системний закон, який регулюватиме сферу національно-патріотичного виховання та сприятиме утвердженню громадянської ідентичності.

По-друге, ухвалення законопроєкту дасть інструментарій сфері, яку за усі роки Незалежності недооцінювали та системно не розвивали. Потрібно чітко усвідомлювати: утвердження національної та громадянської ідентичності - це елемент національної безпеки та спільний внесок у майбутній розвиток згуртованої, успішної української нації.

Насамкінець, не менш важливим є те, що законопроєктом створюються підвалини для системного захисту національних інтересів України – йдеться про повагу до історії, мови, Конституції, захисту громадянських прав та свобод.

В цьому контексті згадуються слова франко-швейцарського філософа та просвітника Жан-Жака Руссо, який казав: "У вас буде все, якщо ви виховаєте громадян, а без цього у вас усі, починаючи з правителів держави, будуть лише жалюгідними рабами. Однак виховати громадян – справа не одного дня, і щоб мати громадян-мужів, потрібно наставляти їх з дитячого віку".

Існування та процвітання Української держави неможливе без загального усвідомлення громадянами своєї громадянської ідентичності, що веде початок від ототожнення себе кожним громадянином з українським народом. Відчуття такої належності через мову, традиції, цінності безпосередньо позначається на житті кожної людини. Сукупність усіх індивідів, які пройшли таке самовизначення, є необхідним фундаментом для формування потужного громадянського суспільства, сильної нації та міцної держави.

Василь Мокан