Наступ на антикорупціонерів по-новому
За декораціями скандалів нового політичного сезону відбувається кілька істотних процесів. Зокрема, вирішується питання подальшого розвитку громадського сектору в Україні і взаємодії неурядових організацій з державою.
Назвати цей процес дискусією складно, адже позиція Адміністрації президента дедалі більше нагадує шантаж громадськості законодавчими ініціативами.
В Україні здавна повелося, що найбільш скандальні і необґрунтовані рішення ухвалюються за допомогою парламенту. Так робив Віктор Янукович під час Революції Гідності, коли протягнув диктаторські "закони 16 січня" через Верховну Раду. Так і сьогодні – відповідальність за ухвалені рішення поділена між чотирма сотнями депутатів, а персональна підзвітність кожного – відсутня.
У 2014 році нова влада справді отримала великий кредит довіри. Вона мала час, щоб стати міцнішою і справдити сподівання тих, хто після російської агресії в Криму і на Донбасі кинувся купувати бронежилети, медикаменти, протези…
Таке громадянське суспільство владі сподобалося, адже перебрало на себе її відповідальність. Почало виконувати функції, які забюрократизований державний апарат здійснювати був не здатен. І це громадянське суспільство і далі чуло би хвалебні оди й подяки із владних кабінетів, – якби одного дня не почало вимагати змін. Боротьби з корупцією і реальних реформ.
У березні 2017 року Верховна Рада внесла правки до закону "Про запобігання корупції", ухваливши норму про обов’язкове електронне декларування для членів громадських антикорупційних організацій.
Взагалі депутати мали би скасувати вимогу про електронні декларації для військовослужбовців, які перебувають на лінії фронту і не мають можливості їх подавати. Це була законодавча ініціатива президента Порошенка.
Та вже під час голосування в Раді з'явилася пропозиція про запровадження обов'язкового декларування для антикорупціонерів. У залі не було представників громадськості, які могли би взяти участь в обговоренні і висловити незадоволення, а парламент поставили в умови, коли в одному законопроекті містяться зміни, необхідні для українських військових, а поряд – банальна помста активістам.
Порошенко визначив ініціативу як невідкладну і закликав проголосувати за скороченою процедурою, мотивуючи це "благими намірами". І проголосували.
Що відбувається далі?
Україна перебуває на шляху до "безвізу" та асоціації з ЄС. А тому до міжнародних партнерів, які критикують проголосовані зміни, доводиться дослухатися. Висловлює обурення і громадський сектор. Врешті, Порошенко публічно обіцяє скасувати електроне декларування для антикорупціонерів.
Щоправда, не все так просто.
Виникло дежавю. Президент знову запропонував дві поправки: одна скасовує декларування для "антикорупціонерів", інша – передбачає новий порядок звітності громадських організацій, що не відповідає ані міжнародним стандартам, ані здоровому глузду.
У пояснювальній записці до законопроекту йдеться, що він "спрямований на запровадження прозорої звітності громадських організацій, які отримують кошти з державного чи місцевих бюджетів, а також фінансові та інші ресурси за рахунок міжнародної технічної допомоги".
У такому разі, якщо поправки спрямовані на підвищення прозорості роботи громадського сектору, то чи не має цей процес теж бути прозорим? Чи не повинні самі активісти, представники донорів та операторів міжнародної технічної допомоги бути залучені до обговорення таких норм?
Натомість президент знову визначає ініціативи невідкладними, скорочуючи терміни внесення альтернативних законопроектів і позбавляючи можливості провести фахову дискусію – як у профільних комітетах та сесійному залі парламенту, так і за їх межами, в українському суспільстві.
Намагаюся розібратися, чим керується президент, висуваючи такі законодавчі ініціативи.
Згідно із соціологічними дослідженнями КМІС та Центру Разумкова, найбільшою довірою в українському суспільстві користуються церква, армія, волонтери та громадські організації, а найбільшу недовіру викликають російські ЗМІ, українські чиновники та Верховна Рада.
Тож припущення, що наступ на антикорупціонерів є відповіддю на запит суспільства щодо підвищення контролю за їх діяльністю – не витримує критики: їм надто довіряють.
Шукаю проблему в юридичній площині: у Єдиному реєстрі судових рішень більшість рішень щодо громадських організацій пов’язані з їх ліквідацією, і аж ніяк не з ухиленням від сплати податків.
Не можу знайти і публікацій у ЗМІ щодо заяв донорів чи диппредставництв про порушення громадськими організаціями умов виконання проектів чи, тим паче, "розкрадання коштів".
Виглядає так, що справжня мета законопроекту – підірвати довіру суспільства до громадських організацій, що контролюють владу, розслідують корупційні схеми, займаються децентралізацією і здійсненням реформ на місцях.
Виступи експертів проти суті вказаних законопроектах трактуються Адміністрацією президента як відмова громадянського суспільства від прозорості. Як наслідок, маємо штучний розподіл самого громадського сектору на антикорупційне і "всіх інших".
І якщо законопроекти не будуть проголосовані через тиск громадськості, то під прицілом опиняться активісти, які займаються антикорупційної діяльністю. А в Порошенка буде залізний аргумент для міжнародних партнерів – не скасували, бо "дослухалися до думки народу".
Більше того, враховуючи відсутність чіткого законодавчого визначення, що є "антикорупційної діяльністю", громадські активісти "дарують" владі можливість у ручному режимі визначати, хто підлягає звітуванню, а хто – ні.
З огляду на тенденції переслідувань і нападів на активістів і журналістів-розслідувачів, це може бути точково використано проти тих, хто вимагає змін на місцевому рівні і реформ на державному.
Громадське суспільство в цій дискусії повинно бути консолідованим, послідовним і принциповим. Є велика спокуса погодитись на "менше зло" в обмін на доступ до кабінетів. Але, як показує практика, зміни відбуваються лише там, де за них готові боротися. Натомість часткові обмеження рано чи пізно перетворюються на абсолютні.
Найкращим рішенням Порошенка зараз було би розділення законодавчих ініціатив про скасування декларування для "антикорупціонерів" і про звітування громадських організацій.
Після цього варто зайнятися втіленням законодавчих ініціатив, на які дійсно є запит у суспільства, наприклад, створенням антикорупційного суду чи просуванням медичної реформи. Бо не громадянське суспільство загрожує країні, а корупція.
Такі кроки були би цілком зрозумілими для депутатів, громадянського суспільства та партнерів України.
А от відмова Адміністрації президента розділити ці дві законодавчі ініціативи означатиме лише одне – вони займаються шантажем "третього сектору" і не готові предметно говорити про справжні цілі та зміст власних ініціатив.
Олександра Дворецька, спеціально для УП