Чому Волноваха - не Шарлі, а #ЯНеВолноваха
Для початку, коротка історія – хто не знає. У місті Парижі була редакція журналу з назвою "Шарлі Ебдо", який малював ядучі карикатури на все навкруги, в тому числі – на пророка Магомета.
Радикальні ісламісти увірвалися до редакції і вбили 12 осіб. Мільйони французів вийшли на вулиці під гаслами "Я – Шарлі" щоб показати: атака на людей лише за їхні переконання, хай навіть висловлені в образливій для когось формі, – це атака в тому числі на мене, "я – за країну вільних переконань".
На жалобній ході у Парижі були лідери багатьох країн, в тім числі і Петро Порошенко. Єдине, що їх об'єднувало – вони фактично підтримали гасло "Я – Шарлі", тобто "Я – проти обмеження свободи переконань".
Вчора неподалік райцентру Волноваха терористи ДНР розстріляли на українському блокпосту автобус сполученням Златоустівка-Донецьк. Загинули 12 пасажирів автобуса, про переконання і вподобання яких ми не знаємо нічого.
Терористи скоріше за все не мали на меті влучити в автобус – вони тупо, саме тупо, в них це стиль життя, лупанули по "укропу". Ну і вбили тих, кого вони самі, певне, вважають "громадянами ДНР, котрі потерпають від свавілля хунти".
І я більш ніж переконаний, що дехто з родичів загиблих, а може й чимало хто, буде звинувачувати українську владу, як звинувачували її на камеру мешканці сіл з околиць Маріуполя: "що вони сюди припхали свою армію, понаставили блокпостів, влаштували нам тут війну".
Тим не менш, купа українських користувачів соцмереж вже влаштувала флеш-моб з теґом "Я – Волноваха". Логіка така: якщо через загибель французьких журналістів у Париж приїхали лідери розвинених країн, то через загибель пасажирів автобуса...
Ну, по-перше, це зневага. У Парижі розстріляно конкретно відомих журналістів з конкретно редакції "Шарлі", вбивці навіть вигукували на вулиці "Ми вбили Шарлі!" А в нас що – вбито Волноваху?
Ні, містечко стоїть як і стояло. Вбито мешканців Волновахи? Теж не факт, що всі загиблі були саме з цього містечка.
Трагічно загиблих людей, які опинилися не в той час не в тому місці одночасно знеособили, накрили брендом найближчого населеного пункту і намагаються використати для невдалого геополітичного мавпування – навіть не завдавши собі справи дізнатися їхні імена.
По-друге, це карґо-культ. Так само як дикуни на островах Тихого океану складали солом'яні макети літаків, сподіваючись, що вони принесуть їм смачну їжу і корисні дрібнички, так і наші народні умільці тупо передерли щось у "білих людей" не розуміючи як воно насправді працює.
По-третє, це вторинність. Бажання "виїхати" на чужому креативі, на чужому бренді – ще й у такій трагічній ситуації.
Панове, більшість простих людей у Європі доволі приблизно уявляє, що таке Україна, Донбас і чому там війна. От скільки з українців знають різницю між Карабахом та Нахічеванню? Хто з нас переймався кривавою громадянською війною в Таджикистані та роллю Узбекистану в ній?
А це події часів не таких далеких, вже періоду незалежної України. Не треба сподіватися, що ми важимо для громадян Франції чи Німеччини більше, ніж для нас важить Вірменія чи Азербайджан. Можливо і важимо, в певні періоди, але сподіватися на це все-таки не варто.
А що треба робити – так це, в першу чергу, намагатися якнайкраще розуміти суспільства Європи, усвідомлювати культурний контекст тамтешніх мешканців, намагатися якнайдоступніше та найефективніше донести до них українське бачення ситуації.
Наразі ж це виглядає не менш жалюгідно, ніж анекдотичні дружини червоних офіцерів у Львові 1939: ніби і вийшла на вулицю у європейській одежині, от тільки нічна сорочка на людях виглядає дикувато.
Павло Зуб"юк, для УП
