Колгосп імені Тараса Бандери: дещо про убогість українства
"Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, — Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала", – з цих прекрасних Франкових слів і хотілося б розпочати чергове гавкання на тему того, через що українці постійно опиняються при розбитім кориті.
Як пам’ятає дехто з читачів, перший ювілей Помаранчевої революції був людний, як і сама революція: сніг, натовп, сцена – і ще не до кінця втрачений ентузіазм перемоги. Натомість другий ювілей зібрав сотню-півтори "гусівників".
І от, серед цієї "тусівки" з’явилися кілька хіпуватого виду молодих людей з плакатами "я зрадив Майдан".
Не знаю, як хто – а я зразу зрозумів, що це перформенс, що висміює гасло НСНУшної передвиборчої кампанії "Не зрадь Майдан". Однак "тусівка" розцінила це інакше і загрозливо оточила молодих людей.
"Як можна, – кричала тусівка, – зраджувати Майдан?! Вияв Святого Духу Української Нації, пронесений з часів Великих Оріїв та Трипільців, загартований Мужніми Лицарями-Козаками та Героями-Повстанцями виплеканий?!!"
Ну, можливо сформульовано все було не так послідовно і красиво, але щось таке. Якби не міліція – "тусівка" б охоче порвала на шмаття цих "зрадників" і втішилась би Великою Перемогою над Ворогами Неньки.
Головна проблема більшості з тих, хто називає себе "націоналістами" в Україні – це їхня совкова убогість. Їхня "національна ідея" – це відкрутити голову пам’ятнику Леніну і прикрутити туди голову Бандери або Шевченка, залежно від ступеня радикалізму.
В їхніх мріях всі повинні поводитись так само, як в Радянському Союзі, тільки замість червоних галстуків мають бути вишиванки, замість наукового комунізму – науковий націоналізм, замість віршів про Леніна та міць Червоної Армії – вірші про Бандеру та міць УПА.
Саме тому будь-яку критику на свою адресу чи іронію на адресу своїх цінностей ця "тусівка" сприймає досить гостро, як і належить типовим "радянським людям". Одразу ж з’являються звинувачення у "зраді", погрози "натовкти пику" або "закатати в асфальт" – типово більшовицька реакція на будь-які прояви інакодумства.
Убогість української "націоналістичної" думки є ключовою відмінністю між націоналізмом українським та, скажімо, литовським чи естонським.
Коли наприкінці 1980-тих балтійські народи боролися за Незалежність – в них позаду був принаймні досвід 20-річної державності, вони усвідомлювали всі складнощі існування себе як державних націй. У нас же панувало переконання, що у всьому винен хтось зовнішній, тож якщо цього зовнішнього прибрати – все влаштується саме собою.
Як з’ясувалось – все значно складніше. Держава – це не лише "комуняку на гілляку", це відповідальність перед народом. А от відповідальності брати на себе ніхто не хотів і не вмів, тому влада залишилась за номенклатурними пристосуванцями, а "свідоме українство" залишилось "за бортом", далеке від сфери прийняття рішень.
Помаранчева революція стала сигналом: суспільство готове об’єднуватись заради майбутнього своєї держави. Однак "свідоме українство" цього героїчно не помітило, продовжуючи варитися у власній "тусівці" і даючи суспільству відповіді на питання, яких воно не потребувало.
Наприклад, одна "націоналістична" партія йшла на вибори до Київради з листівками, в яких довго й ретельно розповідала про те, що "націоналізм" і "нацизм" – різні речі, а Степан Бандера сидів у гітлерівському концтаборі.
Не знаю, як кому – а мені для вибору значно важливіше, яким чином міська влада вирішить проблему засміченості, незаконних забудов та поганої якості доріг. Про Бандеру та УПА я можу прочитати на численних історичних сайтах, в книжках, або ж дізнатися з бесід із ветеранами-повстанцями. Не дивно, що ця партія на виборах пролетіла.
Зараз "свідоме українство" марґіналізується просто ударними темпами. З одного боку, розумніша його частина гостро переживає нинішню суспільно-політичну ситуацію, а тому нічого не робить.
Цим вона якісно відрізняється від польських, чеських чи балтійських побратимів, які в найскладніші моменти вміли організуватись і діяти ефективно. Менш розумна частина – в кращому разі героїчно бореться з пам’ятниками давно померлим диктаторам, в гіршому – знаходить "воріженьків" за кольором шкіри чи сексуальною орієнтацією.
Дивлячись на другу частину – перша зневірюється ще більше і ще міцніше утверджується у тому, що в цій країні нічого зробити не можна. Такі собі "націонал-емо", котрі постійно скаржаться і нічого не роблять.
Майже всі "акції на захист", "акції протесту", "відзначення річниць відбуваються в неймовірному убогому совково-колгоспному стилі. В цьому стилі друкують листівки та макетують наліпки, проводять "перформенси", пишуть промови.
Власне тому, що вітчизняний "націоналізм" не є альтернативою совку, лише частковим його проявом – він і не може перемогти совок російсько-радянський, котрий символьно та матеріально є значно сильнішим.
Висловлю припущення, що націоналізм естонців лежав у зовсім інакшій площині ніж тамтешній совок – а отже совок і не зміг нічого йому протиставити. "Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах", – сказав про це Юрій Андрухович у "Московіаді".
Я переконаний, що народження нової України буде можливим лише тоді, коли в "націоналістичному" чи то "свідомому" дискурсі найактивнішим буде той, хто вміє правильно визначити наше нинішнє місцезнаходження і кінцеву точку призначення. Той, хто чітко визначатиме перешкоди, які стоять на цьому шляху та засоби подолання цих перешкод. Той, хто боротиметься проти причин проблем, а не проти їхніх наслідків.
Це означатиме, що в України з’явилась національна еліта, повноцінна альтернатива совковим мародерам.
І така альтернатива цілком матиме шанс прийти до влади, відродити нашу мову і культуру, збудувати рівні дороги, обмежити корупцію та дати українцям впевненість у завтрашньому дні.
Тоді пам’ятники злочинним тиранам зникнуть з наших вулиць цілком закономірно і без жодних заперечень з боку суспільства, шляхом офіційного демонтажу, а не нічного довбання молотком чи різання автогеном. Дуже сподіваюсь це побачити.
Павло Зуб’юк, для УП
