"Ворожі" дружні голоси

Радянський міліціонер іде вулицею і бачить, що в калюжі лежить п'яний і бурмоче:

– Говорить "Голос Америки" з Вашингтона…

Міліціонер підходить до нього і вимагає:

– Негайно припини передачу!

Той не вгамовується:

– Говорить "Голос Америки" з Вашингтона…

Тоді міліціонер лягає поруч із п'яним і починає вити:

– У-у-у, у-у-у!

Мабуть, не кожен представник української молоді зрозуміє зміст цього бородатого анекдоту. "Ворожі голоси" в СРСР та спроби їх заглушити стали надбанням історії занадто давно.

"Голос Америки", Радіо Свобода, Бі-бі-сі – колись українці слухали їх, бажаючи дізнатися про радянське життя те, що замовчували офіційні радянські новини. 

Здавалося, з розпадом комуністичної імперії на початку 1990-х ця практика назавжди канула в Лету. І навряд чи хтось міг уявити, що в 2020-х зарубіжні ЗМІ знову стануть джерелом непідцезурної інформації щодо стану справ на Батьківщині.

Свобода слова в Україні після 24.02.2022 – річ відносна.

Звичайно, до тотальної цензури радянського рівня ми не скотилися навіть у розпал жорстокої війни – у XXI столітті це було б складно суто технічно.

Але ніхто не скасовував поняття військової таємниці – і коли йдеться про наші невдачі, воно трактується українським керівництвом максимально широко. Ніхто не скасовував опосередкований тиск на ЗМІ та пропагандистський телемарафон. 

Зрештою ніхто не скасовував самоцензуру, до якої нерідко вдаються українські медіа. Навіть якщо у вітчизняного журналіста з'являється інсайдерська інформація з фронту чи Печерських пагорбів, не кожен ризикне нею поділитися – щоб не нашкодити своїй країні чи самому собі.

А закордонні колеги позбавлені подібних побоювань, сумнівів та обмежень. Як наслідок, резонансні українські новини регулярно повертаються в Україну за посередництва західних ЗМІ.

Forbes з кінця серпня повідомляє українцям про тяжку ситуацію під Покровськом. Politico наводить власну версію звільнення Дмитра Кулеби. The Washington Post інформує про зрив секретних українсько-російських переговорів. TIME наробив чимало галасу минулої осені, написавши про "самотню боротьбу" президента Зеленського.

The New York Times називала операцію в Кринках "самовбивчою" ще наприкінці 2023-го, коли ніхто у нас і не думав критикувати генерала Содоля. А The Economist не лише повідомляв про серйозні розбіжності між Зеленським і Залужним (що заперечував офіційний Київ), а й опублікував статтю тодішнього головкома про неуспіх українського контрнаступу. 

Якщо за радянських часів іноземні голоси прицільно мовили на СРСР, то зараз матеріали західних ЗМІ про Україну адресовані західній же аудиторії. Але ознайомити з ними наших співвітчизників неважко.

Для когось із українських медійників це стає своєрідним патичком-рятівничком. Одна річ – оприлюднити незручну інформацію від власного імені, ризикуючи нарватися на звинувачення в "зраді", "підіграванні ворогові" etc. А інша – просто процитувати респектабельне закордонне видання.

Звісно, повідомлення західних голосів не завжди беруть на віру – часом вітчизняна публіка буває досить скептичною. Трапляється, що люди з патріотичною позицією зустрічають той самий текст абсолютно по-різному. Саме так сталося з нещодавнім розслідуванням The Wall Street Journal про "український слід" у справі про підрив "Північних потоків".

Хтось сприйняв американську публікацію як почесну грамоту, як свідчення української хвацькості та ефективності. Відомий волонтер, військовослужбовець та блогер Юрій Касьянов писав: 

"Історія, яку розповів The Wall Street Journal про диверсії на "Північних потоках", абсолютно правдоподібна. Саме так і робляться великі справи: п'янка, ідея, ініціатива, і чорт там як ти потім когось зупиниш... бо немає сотень бюрократів, тонни наказів, витоку інформації та зради".

А хтось розцінив цей же матеріал WSJ як безглузду інсинуацію та спробу скомпрометувати нас в очах колективного Заходу. Сувору відповідь заокеанським наклепникам дав голова аналітичного центру "Стратегія ХХІ" Михайло Гончар: 

"Подальша "розробка" українського сліду мені дедалі більше нагадує "кольчугагейт" 2002 року, коли Україну намагалися дискредитувати нібито таємним постачанням станцій радіотехнічної розвідки "Кольчуга" режиму Саддама Хусейна. "Кольчуг" так і не знайшли, але все подавалось як доконаний факт, а Україна потрапила в політичну ізоляцію".

Але якщо українське суспільство може сприймати гучні закордонні публікації по-різному, то для офіційного Києва все більш-менш однозначно. Захоплені оцінки нашого військово-політичного керівництва залишилися в минулому – тепер на Заході дедалі частіше лунають скептичні та критичні нотки.

Неконтрольовані західні голоси стають для української влади майже таким же головним болем, як для радянського Політбюро. Але, на відміну від СРСР, Україна не може не лише заглушити їх, а й оголосити їх "ворожими". Незручну інформацію розповсюджують ЗМІ країн-союзниць, і формально ці голоси – дружні.

А тому нейтралізація закордонних медіа можлива лише в одному випадку: якщо українці довірятимуть західним журналістам менше, ніж власному керівництву. Щоб досягти цього, в хід ідуть три основні аргументи:

1. Іноземні ЗМІ погано знають Україну та український менталітет і не можуть адекватно оцінити стан справ у нашій країні. На підтвердження цієї тези зручно згадувати лютий 2022-го, коли західні медіа прогнозували швидке захоплення Києва та розгром української армії, але спіймали облизня.
2. Іноземні ЗМІ женуться за дутими сенсаціями. Щоб заволодіти увагою аудиторії, вони готові публікувати неперевірену та недостовірну інформацію про нашу війну. Цей аргумент зручний тим, що через зрозумілі причини західні журналісти вважають за краще не розкривати свої джерела в Україні.
3. Іноземні ЗМІ можуть бути використані Москвою як майданчики для інформаційних спецоперацій. Так, оцінюючи одну з торішніх публікацій The New York Times, ЦПД при РНБО прямо заявив, що "для написання цього тексту РФ задіяла американських журналістів, завербованих за часів їхньої роботи в Росії".

Вдавання до цих аргументів корелює зі станом справ на фронті. Що важче Україні, що сильніше бажане розходиться з дійсністю, що більше роздратування викликає американський і європейський скепсис, то затребуванішою стає дискредитація західних медіа.

Звісно, теоретично існує й інше, альтернативне вирішення проблеми.

Щоб українці вірили українському керівництву більше, ніж західним голосам, треба не підривати довіру до The New York Times або The Wall Street Journal, а підвищувати довіру до мешканців Печерських пагорбів. Спробувати перезавантажити відносини між владою та суспільством. Бути чеснішими та відвертішими в комунікації з власним народом.

Але, напевно, це не наш шлях.

Михайло Дубинянський