Війна здирає маски. Афіна про страх смерті, кульку життя та відчуття часу на фронті

"Якби не Афіна, Діду був би гаплик", – так коротко охарактеризував роботу військової медикині один із бійців батальйону ударних безпілотників "Ахіллес". "Афіна" – позивний лікарки, її справжнє ім'я Юлія Хом'як.

Вона молодший лейтенант, їй 27 років, Юля любить поезії Ліни Костенко та Юрія Іздрика, іноді слухає "Бумбокс" та "Клавдію Петрівну". Мріє про наукову кар'єру. А ще лікує весь батальйон.

"Дід" – псевдо одного з бійців. Він колишній штурмовик, йому приблизно 50 років. Якось у Діда сталося запаморочення. Побратими наполягли на тому, щоб він звернувся до Афіни.

"Явних ознак порушення мозкового кровообігу не було, – згадує Афіна. – Тиск у нормі, рефлекси в нормі. Але були деякі деталі, які могли вказувати на порушення мозкового кровообігу".

Діагноз Афіни підтвердився після магнітно-резонансної томографії та інших клінічних досліджень. Говорячи простою мовою, Афіна "піймала інсульт". Тромб, який перекрив одну з судин мозку, вдалося вчасно розчинити консервативними методами, тобто препаратами. Протягом місяця здоров'я Діда відновилося.

Як лікарка без попередніх досліджень діагностувала передінсультний стан? "Це просто досвід", – пояснює вона. Але звідки в молодої людини такий досвід і як це взагалі – бути військовою лікаркою? Далі – пряма мова Афіни.

Кришталева кулька життя

Пам'ятаю, як життя вислизнуло з моїх рук. Це було під час Харківського контрнаступу. Правий берег Куп'янська ми вже звільнили. Було звичайне чергування. Неподалік прогримів один вибух, потім другий. Ми з водієм заскочили в машину і поїхали просто на звук.

Приліт був у Куп'янську лікарню. Розбита будівля, метушня, місцеві лікарі надають допомогу пораненим. Щось підказало мені, що треба зазирнути в підвал. Там я побачила, що на сходах лежить чоловік у цивільному одязі років 50-ти. Важко дихає, точніше хлипає. Картина агонії. Швидко почала робити реанімацію. Прибігли працівники лікарні, принесли дефібрилятор.

У мене був медичний рюкзак і сумка з ампулами. Ми використали половину тих ампул. Ритм серця відновлювався і зникав. Знов відновлювався і знов зникав.  Реанімація тривала близько години. Але, на жаль, врятувати людину ми не змогли. Це був лікар-анестезіолог Куп'янської лікарні.

До цього я бачила смерть у лікарнях. Але тоді я була інтерном, в ролі свідка. А тут вперше з'явилося відчуття, що життя вислизає з твоїх рук. Важкий і складний досвід. 

З чим можна порівняти життя? З кришталевою кулькою або посудиною. Вона легка, крихка і дуже-дуже коштовна. Один неправильний рух – і все. Щоб посудина не розбилася, треба бути зосередженою, холоднокровною, треба вміти контролювати емоції. Тому під час роботи я відключаю всі емоції.

На фронт зі зламаною ногою

Я хотіла мобілізуватися ще на початку повномасштабного вторгнення, але взяли мене не одразу.

Оскільки я родом з Дрогобиччини, то спочатку звернулася в місцевий батальйон ТрО. Мені відповіли, що вакансії медиків закриті. Потім спробувала потрапити у львівську тероборону – також не вийшло. Так тривало до липня 2022 року і це дало мені можливість закінчити інтернатуру.

Влітку того року я натрапила на оголошення у фейсбуці про те, що на передову, на Харківщину, потрібен медик. Я зателефонувала, відповів начмед 128-го батальйону 112-ої бригади ТрО. Він сказав: "Ти маєш розуміти, що це фронтова робота, це ризик". Але я була морально до цього готова, сказала: "Надсилайте відношення".

У той день, коли мені треба було з тим відношенням йти в ТЦК, я підвернула ногу. На рентгені було видно, що зламана плеснова кістка. Я розплакалася, бо думала, що зі зламаною ногою мене не візьмуть. Але взяли. 

Я була без гіпсу, шкутильгала трохи. У такому стані добралася до Харківщини, до села Кам'яна Яруга, де розташовувався медпункт батальйону.

Страх смерті та відчуття часу

Смерть завжди поруч. Розуміння цього було в мене ще до війни, це пов'язано з моєю професією та з роботою мами. Вона все життя працює в медицині невідкладних станів. Пам'ятаю її розповіді після чергувань. Наприклад про те, як у кареті швидкої померла дитина. Я досі іноді замислююсь над тими чи іншими випадками з її практики.

Лікар зустрічається зі смертю частіше, ніж інші люди. Не тільки зі смертю, а й зі стражданнями, з невиліковними захворюваннями, з відчаєм сімей. Наша робота передбачає те, що доводиться мати справу з концентрацією болю і горя.

Можливо, саме тому в мене й не було жаху від усвідомлення, що на війні можуть вбити. Страх, звичайно є, але це фоновий страх, не гострий. Думку про смерть треба вміти приймати. Не можна жити в ілюзії безсмертності.

Війна все спрощує. У звичайному, цивільному житті здається, що різні особистості так складно влаштовані, що їх так складно зрозуміти. А насправді ми дуже схожі одне на одного – у нас схожі бажання, схожі потреби, схожі страждання. Всі ми потребуємо турботи, уваги й любові.

До певного моменту я ділила життя на "до" та "після". В моїй уяві було велике життя "до фронту" і маленьке "на війні". Наче я виконую тимчасову місію, щоб знову повернутися в те велике життя. А зараз "до" та "після"" стерлися.

За лаштунками битви за Бахмут

Особливо важко – фізично та психологічно – було на стабі (стабілізаційний пункт – місце, куди бойові медики евакуюють поранених з передової і надають першу хірургічну допомогу – УП) в Костянтинівці під час битви за Бахмут. На зведений стабілізаційний пункт 92-ої бригади та Інтернаціонального легіону я потрапила, можна сказати, за власним бажанням.

Поранень серед бійців нашого підрозділу в ті дні було відносно небагато. Тому я поїхала на стабпункт спитати, чи не потрібна допомога. Мені сказали: "Дуже потрібна".

Там був потік поранених 24/7. Іноді п'ятнадцять на добу, іноді п'ятдесят. Були поранення, з якими я ніколи не зустрічалася, наприклад, переломи лицьового черепа, травми очей… В цьому потоці я жила зо три місяці. Крізь мої руки пройшли сотні бійців.

Моя базова спеціальність – акушерство та гінекологія. Це хірургічна спеціалізація. Тому на стабі я працювала як хірург і анестезіолог. Зараз 90% моєї роботи – в якості терапевта.

Військові хворіють так само, як і цивільні люди. Через навантаження загострюються хронічні хвороби. Треба розробляти алгоритми лікування для різних діагнозів. Все це лягає на мене, роботи вистачає.

Бути жінкою в ЗСУ

Мене оточують чоловіки-воїни, які постійно намагаються якось вберегти, огорнути турботою. Слідкують, щоб я зайвий раз не підіймала щось важке, намагаються створити комфортні умови. Хтось скаже, що це – гендерні стереотипи, яких треба позбутися. Але насправді це просто життя як воно є. У когось інший досвід, а у мене такий. 

Якось я приїхала на одну з наших локацій у Донецькій області. Хлопці там жили в спартанських умовах. У них були побутові складнощі, зокрема з водопостачанням. Але вони до цього звикли, їм було нормально. Тільки-но я приїхала, почався двіж: насос купують, перехідники шукають, щось до генератора підключають, щоб вода була тепла… Юля ж приїхала!

Я мрію про те, щоб ми перемогли, війна закінчилася і перестали гинути люди. 

Ми постійно чуємо про загиблих і поступово звикаємо до всієї цієї інформації. Людські долі перетворюються на циферки на папері. Але ж кожна людина це всесвіт. Коли гине одна людина, пітьма горя накриває ще двох–трьох людей. Може статися, що близькі або родичі загиблого солдата вже ніколи не зможуть повернутися до повноцінного життя. На жаль, таке трапляється. Я дуже хочу, щоб це якомога швидше закінчилося.

Є у мене, звичайно ж, і особисті мрії. Я трохи втомилася жити як кочівник. Мої речі зараз "розкидані" по різних локаціях на Харківщині, Донеччині та Луганщині. Хочеться мати дім, сім'ю та можливість саморозвитку. Я планую займатися наукою. Все-таки мій напрямок – репродуктивна медицина.

Дмитро Фіонік, для УП