"Коли нас називають бандерівцями – я тільки радий". 102-річний архітектор Усик про плани Сталіна захопити Європу, відбудову Криму та другу за життя війну

"Ось і відбулося моє 80-річчя. Зізнаюся, що й не мріяв дожити до такого віку. Дуже він уже поважний", – писав заслужений архітектор України Аркадій Усик у своєму щоденнику в 2001-му. Зараз йому 102.

Про Усика можна знімати байопік. Він вчився у відомих архітектора Бекетова та художника Самокиша, пережив Голодомор, брав участь у Другій світовій війні й тікав з німецького полону, керував повоєнною відбудовою Криму та будівництвом найдовшої у світі тролейбусної лінії Сімферополь – Алушта – Ялта, зустрічався з Хрущовим, розчарувався в СРСР, ховав близьких, застав другу в своєму житті війну та досі не втратив жагу до життя.

"Українська правда" поспілкувалася з Аркадієм Усиком про різницю між Другою світовою та російсько-українською війною, міфи навколо приєднання Криму до України та перспективи його повернення, любов до Бандери, ненависть до Путіна та його мрії після 100 років. 

"Там наш будиночок стоїть. А це татов. Мій син купив його для дідуся. Дідусь би краще зробив проєкт, – посміхається Ганна Аркадіївна. – Заходьте, будь ласка".

Аркадій Усик та його молодша донька з чоловіком мешкають у сусідніх будинках у селищі Високий під Харковом. Ділянку, де зараз живе Ганна Аркадіївна, отримав її дідусь у 1947 році. Тут досі ростуть яблуні, які він саджав з її батьком. 

Піднімаємося вузькими гвинтовими сходами на другий поверх. Аркадій Михайлович сидить у кутку просторої кімнати. Найперше питаємо його про самопочуття.

"Почуваю (себе) на мій вік. Ходжу погано, погано бачу і погано чую, – пояснює він. – Люди дуріють з голови, а я – чогось з ніг, з вух, з очей почав старіти. Гріх мені скаржитися, бо 102 – це навіть не 92".

"По Харкову ходили голодні, розпухлі люди"

Аркадій Усик народився 29 травня 1921 року в селі Канави Кобеляцького району Полтавської області. Коли йому було чотири, родина перебралася в Харків, щоб батьки могли продовжити навчання в інститутах.

"В моєму селі розмовляли українською, – згадує Усик. – Коли ми переїхали в Харків, я не те що не знав, що "есть такой русский язык", а ніколи й не чув (його). Перші руські слова почав у Харкові взнавати, коли виходив у двір і хлопці сміялися (наді мною), кугутом називали". 

На початку 1930-х через голод мати Аркадія Михайловича змушена була кинути роботу в школі та влаштуватися різноробочою на Харківський тракторний завод.

"В нашому дворі у підвалі була їдальня, – розповідає Усик. – І кожного ранку взимку вже два-три трупи (знаходили). По Харкову ходили голодні, розпухлі, обірвані люди. Мама моя півтора року працювала на тракторному заводі, таскала там тачки, щоб отримати робочу карточку, бо за неї давали 600 грам хліба, іждивенцям і дітям – 300 грам. Хліб глевкий, зажмеш – і стає, як глина". 

Аркадій з "атестатом відмінника" закінчив школу, де всі предмети викладали українською. Під час навчання малював газети і карикатури, ходив на гурток образотворчого мистецтва, яким керував видатний український художник Микола Самокиш. Любов до малювання підштовхнула до вступу на архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного інституту. Один із найвідоміших харківських архітекторів XX століття Олексій Бекетов викладав на його першому курсі основи містобудування.

"На ньому був сюртук з карманами, – згадує Усик. – Він себе почував зовсім погано, бо коли прийшла радянська влада, у нього все забрали". 

"Ми готувалися до захвату Європи"

В 1939 році Аркадія з першого курсу призвали в армію, до московської пролетарської дивізії – елітної дивізії при Сталіні. Він пройшов три паради на Красній площі та готувався до нападу на Європу. 

"Дивізія набиралася тільки з українців. Сталін при всій своїй брехні про "великий русский народ", росіянину не вірив, – розповідає він. – Якби Німеччина не напала на Совєцький Союз, Совєцький Союз напав би на Європу. Наша дивізія перед війною прийшла з тактичного навчання, тема була "Прорыв глубоко эшелонированной обороны противника с выходом на европейские просторы". Тобто ми готувалися до захвату Європи. Тому "підступний напад німців на нас" – брехня". 

В 1941 році дивізія Усика тримала оборону від Борисова до Смоленська, а потім – до Москви. Брав участь у битві на Березині, тоді радянські солдати окопалися на східному березі річки, в той час як німці наступали з заходу. Аркадій отримав контузію.

"Коло мого окопу розірвалася, мабуть, півтонна бомба, в мене лопнула барабанна перетинка в лівому вусі, і я оглох зовсім,– згадує він. – Мене витягли з окопу, потихеньку прийшов до тями. Німці вже перейшли Дніпро, а наша дивізія залишилася в оточенні під Смоленськом". 

1 серпня 1941-го Усик зі своїм бойовим товаришем планували перейти лінію фронту за Смоленськом та потрапили в полон. Дивом втекли та залишилися живими.

"Зайшли в одну хату, вже переодягнені в гражданський одяг. Німець зняв з мене (шапку), а я ж стрижений був. Питає: "Soldaten?". Кажу: "Nein, studenten", – розповідає він. – Тоді німці взяли в полон на цьому Західному фронті півтора мільйони наших солдатів, вони не могли прогодувати таку армаду. 

На сьомий день нас вивели за ворота і сказали, що повезуть на Захід. Нас по 20 чоловік грузили в машини, а метрах в тридцяти стояли люди, своїх виглядали. І коли нашу двадцятку повели к машинам, я пішов до людей. І оця юрба нас поглинула. Чув, як німець біжить і щось кричить. Якби впіймав, нас би там і розстріляли". 

Після втечі Аркадій із товаришем вдень ховалися, а вночі йшли. Врешті вони приєдналися до партизанського загону. У грудні 1942-го партизани перейшли фронт. Невдовзі радянська влада заслала його у Вологодську область на лісоповал, щоб перевірити, чи не є він шпигуном.

"Вдень ми працювали на лісоповалі, нам давали на двох ручкову пилу, два топори, ми повинні були звалити і обрубати всі гілки і скласти двохметровими чурбанами чотири куби лісу, – розповідає він. 

– Вранці давали два сухарі і кип'яток. В обід – два сухарі, баланду з гнилої картоплі, брюкву і кип'яток. Увечері – теж сухарі і кип'яток. Якщо норму не виконували – не давали сухарей. По ночах викликали до слідчих". 

В лютому 1943 року Усик успішно пройшов перевірку "на вшивость", наступного року його направили в Великоустюгське воєнно-піхотне училище. Після випуску він залишився командиром взводу курсантів. 

"Коли було шикування училища, я показував парадний церемоніал, – згадує він. – Я гвинтівкою, (що важила) 4,5 кг як іграшкою володів. Якби не володів, мабуть, десь загинув би, першого німця не зміг би вбити".

У серпні 1944-го в офіцерській їдальні Усик зустрів свою майбутню дружину Антоніну. На ній, згадує він, був "синенький жакетик і синенька юбочка". Командир взводу розповів йому, що це новий військовий лікар, якій ще не надали звання. По вихідним в училищному клубі грав оркестр – Аркадій запросив Тоню на танці.

"Начальник училища заставляв танцювати тільки вальси і ніяких фокстротів, – розповідає він. – І от грає вальс, я підійшов до нього: "Товарищ полковник, разрешите пригласить военврача на танец". А він мені каже: "Это если она захочет". І ми вперше з нею станцювали вальс". 

Напередодні 1945 року в Усика сталася прободна виразка шлунку. Коли він потрапив до санчастини, Тоня вже була її начальницею, вона поклала пацієнта в окрему палату та опікувалася його лікуванням.

"Ще на ногах погано стояв і почав освідчуватися їй в коханні. А вона: "Что вы, – каже – ложитесь!" – сміється Усик. – Мене комісували, я поїхав у Харків, мамі показав Тоніну фотографію. І коли повернувся, сказав Тоні: "Давай поженимся". 

Напередодні завершення війни, 7 квітня 1945 року, закохані одружилися.

"РСФСР без штанів ходить, треба щось робити"

Після війни Усик поновив навчання в інституті, його однокурсники були на 6-7 років молодшими за нього. В березні 1946-го в них з Антоніною народилася старша донька Ірина. Тулилися з родичами всімох у двокімнатній квартирі. На парах Аркадій старанно писав конспекти, був сталінським стипендіатом, тому аспірантура була йому гарантована. 

У 1950 році, після закінчення інституту, Усик за розподілом переїхав у Крим, став заступником головного архітектора Керчі. А після смерті Сталіна в 1953-му – зампредом голови Керченського міськвиконкому. 

Через відсутність довідки про службу в партизанському загоні КДБ спочатку не давало Аркадію допуск до секретної роботи, який був потрібен всім держслужбовцям. Архітектор змушений був їхати до Білорусі, де базувалася його бригада, та два тижні чекати на довідку й посвідчення партизана від білоруського ЦК КП. Це обурило його та подвоїло недовіру до радянської влади, яку він вперше відчув на лісоповалі.

"Отаке відношення совєцькой власті, щоб вона здохла", – нарікає він. 

Повоєнна Керч, згадує Усик, була "розбита в лепешку". Житла не було, місто отримувало недостатньо води. Аркадій з колегами поїхав до Москви просити про допомогу, два тижні вони оббивали пороги міністерських кабінетів. Проте все дарма. 

"Привезли дві постанови про заходи допомоги Керчі – (побудувати) "два восьмиквартирних збірних двоповерхових будинки, два восьмиквартирних дерев'яних" і якісь гроші на школу Короленка, – пояснює архітектор. 

– Коли ми доповідали в обкомі партії про ці здобутки наші, Полянський, секретар (Кримського) обкому, сказав: "РСФСР без штанів ходить, треба щось робити". І (приєднання Криму до України) почалося відтіля. Ніякого Хрущова, то брехня все. 

Вже до кінця (1954) року, коли Крим став в Україні, ми одержали для Керчі від України цілий квартал забудови. Одержали гроші на воду, на електрику. Україна завжди була спроможна, багатша – це теж одна з причин заздрості російської".

В 1957 році Усика обрали головою ("председателем") райвиконкому Керчі, а наступного року перевели в Сімферополь начальником управління капітального будівництва Кримоблвиконкому. Він керував забудовою півострова. 

"В мене було все капітальне будівництво Криму, – розповідає Аркадій Михайлович. – Житлові, комунальні забудови, школи, дитячі садки, лікарні, водосховища – Аянське, Щасливське, водопостачання Ялті, Керчі, Сімферополю. Я спроєктував два агроміста – Петровка і Восход". 

Один із основних об'єктів, який створили під керівництвом Усика, – тролейбусна лінія Сімферополь – Алушта – Ялта завдовжки 238 км. Її проєктування почалося восени 1958-го та тривало приблизно три роки. Над проєктом працювали два підрядні трести й десяток субпідрядних організацій, бригади з Керчі та з Харкова. 

"Коли Хрущов приїхав у Крим (30 серпня 1957 року – УП), йому пожалілися, що не можна добратися (до Ялти), почали пробивати дорогу на Ялту. А у нас була тролейбусна лінія, – згадує Усик. – Я визвав бригаду з Керчі і з Харкова. Будівництво йшло шаленими темпами. Вже в 1959-му пішов перший тролейбус (на Алушту)". 

У 1978-му в родині архітектора сталося горе – померла старша донька Ірина. "Тато (дідусь) називав Ірочку "Пуцянька", – єдине речення, яке він напише у своєму щоденнику п'ять років по тому. 

Після виходу на пенсію Аркадій Михайлович проєктував приватні будинки. В 1998-му йому присвоїли почесне звання заслуженого архітектора України, нагороду вручав тодішній президент України Леонід Кучма. Текст указу зачитував Євген Кушнарьов, який на той моемнт був головою Адміністрації президента.

"Його (Кушнарьова – УП) тоді призначили головою спеціальної групи з врегулювання проблем кримських татар, – згадує Усик. – Я до цього сукиного сина, будучи наївним, підійшов і почав говорити, що кримські татари – це наша опора, треба їм допомагати. Він скривився і нічого мені не сказав".

"Тепер війна страшніша" 

Нелюбов до радянської влади не з'явилася в Усика в момент, вона викрісталізовувалася роками в міру того, як він усвідомлював її суть. Розпад СРСР став для архітектора радісною подією.

"В 1991 році я з радістю сприйняв розвал цієї імперії. Коли був референдум (про незалежність України) в 1991 році, я думав: "Що буде в Криму?". Я ж знав усі настрої. На диво, і ті, що не любили Україну, проголосували за незалежність". 

Раніше, каже Усик, у нього було два свята – "День Перемоги і Новий рік". Проте, коли Росія почала привласнювати собі перемоги, все змінилося. Ще у Криму він облишив ходити на паради. А у 2010 році на 9 травня на кримському телебаченні заявив, що "не було жодної Вітчизняної війни, була битва двох злочинних ідеологій – радянської комуністичної з німецькою фашистською". Тоді в студії повисла тиша. 

Натомість сам Усик на той час вже сповідував націоналістичні погляди. Ще раніше, у 2004-му, він їздив у Мюнхен до онука й попутно побував на могилі Степана Бандери. 

"Онук віз мене в машині, біля якогось парку каже: "Дедушка, тут похоронен твой Бандера!" – згадує Аркадій Михайлович. – Мама ты моя родная! Я (попросив) зупинитися і ми пройшли туди. Я постояв біля святої могили. Це наш світоч. 

Коли нас називають бандерівцями – і мене можна приписати до бандерівців, – я тільки радий. Я завзятий націоналіст, я так люблю Україну. Якби мене вбили, але з цього вийшло б щось для України, їй богу, тільки б перехрестився".

Напередодні, у 2003-му, не стало дружини Усика Антоніни. "Не можу отямитися і весь час плачу", – напише він у своєму щоденнику за два тижні після її смерті. Дев'ять років архітектор сам жив у Сімферополі, аж поки донька із зятем не перевезли його в Харків – спочатку в "хрущовку" в місті, а потім – у цей будинок поруч зі своїм.

Анексію півострова Усик переживав важко. 

"В Криму я пропрацював 62 роки, він для мене став рідний, там виросли мої діти, – підкреслює він. – Я так переживав (окупацію Криму), ніяк не міг зрозуміти. В Перевальному ж стояли наші війська. Чого не було боротьби?".

24 лютого 2022-го Аркадій Михайлович спочатку не міг повірити, що почалося повномасштабне вторгнення. Родичі зробили йому закордонний паспорт, але думки виїхати з Харкова у нього не було, бо "дороги цієї не витримав би". 

Російсько-українська війна, запевняє Усик, відрізняється від Другої світової. 

"Тепер війна страшніша, – каже він. – У Другій світовій не було дронів, крилатих ракет, війна йшла контактна, артилерія не мала прицільного вогню, як зараз. Німецької пропаганди (в СРСР) майже не було. Може, радіо якесь, але його ніхто не чув, так що з німцями було простіше (ніж зараз з росіянами), знали, що це ворог, а ми повинні захищати свою землю. А тут ця брехня наш народ ґвалтує – оці російські канали, їх же хтось слухає, якісь барбоси".

Водночас, наголошує Аркадій Михайлович, росіяни та українці також зовсім різні. Росія, на його думку, хоче знищити Україну через те, що "сама по собі нічого не має":

"Ми добрі, довірливі, не підступні, обличчя наше моральне зовсім інше. Росіяни підступні. Вони ж присвоїли собі Київську Русь, всіх київських князів, у них немає якогось початку, історії, воно все в Україні. Так звана Росія всю свою історію живе на брехні, на гнобленні інших народів. П'ють чужу кров, щось десь загарбають, щось з'їдять, чуже пожруть, потім знову не хватає, знову кудись лізуть". 

"Хочеться дотягнути до нашої перемоги"

Батьки Усика прожили трохи більше 70 років, довгожителів у їхньому роду, каже Ганна Аркадіївна, не знають. На питання про секрет свого довголіття Аркадій Михайлович відповідає, що понад 40 років веде здоровий спосіб життя.

"Коли я став начальником у Криму, була така формула: якщо до тебе хтось приїздить, і ти не випиваєш – ти або хворий, або сволочь, – згадує Усик. – У 1981-му зрозумів, що діло було погане. Мене забрали в лікарню, мікроінфаркт. Вийшов із лікарні і перестав пити. Курити кинув ще раніше, в 1961-му. Палив я здорово, бо в армії ж без махорки (неможливо). Все життя роблю гімнастику".

У 89 років Усик опанував комп'ютер та власноруч набрав автобіографічну книгу "Архітектор долі: Спогади, роздуми, щоденник". В 90 – ще малював, в 93 – сидів за кермом, а в 100 – ходив без ціпка. Здоров'я почало підводити останніми роками. Проте й досі він веде активне як для свого віку життя, ретельно відслідковує новини.

"Зробив гімнастику – іду вниз, запарю ізюм, курагу, їм сир з курагою-ізюмом, чай п'ю, потім лізу сюди (нагору), – розповідає він. – Аня мені приносить гарнір, м'ясо чи рибу, компот. Суп варю сам – овочевий і юшку рибну. Посуд три рази на день мию сам. Зять записує аудіокниги, в навушниках слухаю". 

В Криму в Аркадія Михайловича залишилися друзі. Проте спілкуватися з ним про війну вони бояться. Сам Усик впевнений, що Україна поверне Крим: 

"Коли ми знову повернемося туди, треба буде всіх колаборантів, тих, хто працював на російську владу – по етапу. Інших не треба займати. Неможливо ж забрати половину Криму і в тюрми посадити. Тільки час (допоможе). (Треба дати їм) українську мову, українське телебачення, українське радіо, щоб вони потихеньку забували про Росію". 

Нещодавно в Будинку архітектора в Харкові відбувалася виставка пастельних і акварельних робіт Усика. На них, зокрема, кримські пейзажі й автор. Сам Аркадій Михайлович виставку не бачив – у свої 102 їздити до міста він вже не може. 

"У мене зараз Харків – це моя доня. Бажаю вам дожити до моїх років і не губити гумору і такої доньки", – посміхається він після трьохгодинної розмови без паузи.

"Насидівся, тепер знову гімнастику доведеться робити", – дбайливо зауважує Ганна Аркадіївна. 

Наостанок питаємо Усика про його мрію. 

"Мені хочеться дотягнути до нашої перемоги, – каже він. – Коли цього сукиного сина, Путіна, візьмуть за задницю і посадять, і коли оцю Росію розвалять. Доки оця гнида на тілі нашої планети не буде знищена, нічого не буде.

Бачили передостанні фотографії Леніна? У нього такі дикі очі були, він із розуму зійшов. Сталін добу лежав у своїй мочі, ніхто до нього не підходив. Гітлер застрелився. Цьому сукиному сину буде ще гірше. Правда повинна перемогти". 

Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой