Командувач Нацгвардії Півненко: У нас немає виходу – ми дійдемо до кордонів 1991 року. Але на це потрібен час

8 липня став важливим днем для української армії та суспільства. Після майже дев'яти місяців до Львова повернулись командири, які захищали "Азовсталь".

На фоні цієї радісної події могла лишитись непоміченою інша важлива новина. Того ж таки дня президент представив у Львові нового командувача Національної гвардії. Ним став бойовий офіцер, Герой України Олександр Півненко.

Відзнаку новий командувач Нацгвардії заслужив за участь в АТО/ООС, захист Харкова у перші дні повномасштабного вторгнення Російської Федерації та мужність, яку проявив у виснажливих боях за Бахмут.

Уміння терпіти й долати негаразди – невід'ємна риса характеру Півненка, яка допомагає йому протягом життя.

В одному з інтерв'ю Олександр згадував про те, як починалася його підготовка до кар'єри військового. Тоді він був худим, погано підтягувався і не дуже добре бігав. 

Характер та викладачі допомогли йому перетворитися з кволого підлітка на спортсмена, який бігав марафони та бив рекорди в підйомі з переворотом у Харківському інституті танкових військ. Це зрештою допомогло йому при вступі до київського спецпідрозділу "Омега".

Військова дисципліна вирізняє 37-річного полковника Півненка і в розмові з "Українською правдою". Один із наймолодших командувачів в українських силових структурах небагатослівний, хоча й не мовчазний. Зайвого не говорить, але і складних запитань намагається не уникати. 

УП розпитала нового командувача НГУ про підготовку Гвардії наступу, проблеми при підборі новобранців, західну зброю та перспективи наступу.

– 8 липня президент призначив вас керувати Нацгвардією. До цього ви довго були командувачем підрозділу. Чим відрізняється керівництво підрозділом і такою великою структурою як Національна гвардія України?

– Я тривалий час був командиром підрозділу окремого загону спеціального призначення, командиром бригади, безпосередньо брав участь у бойових діях і нетривалий час був керівником Східного територіального управління. 

Тобто модель формування, модель роботи з особовим складом, всі ці проблемні питання підготовки мені дуже знайомі. Єдина різниця між командуванням цими всіма підрозділами і Національною гвардією – це масштаб. Масштаб підготовки, кількість людей, звісно, збільшилася, і задачі різноманітніші з'явилися. Для мене це ніби випробування. Але я для себе поставив чіткі задачі, і я їх виконаю.

– Немає такого, що хочеться бути на полі бою зараз?

– Я скажу так. Після Бахмута мені хватило вже на все життя (сміється). Нормально. Я ще коли в загоні був, то була така романтика-романтика. А в Бахмуті я побачив все. Мені вистачило з головою. 

Якщо потрібно буде, задачу поставлять – будемо виконувати. Я розумію, що на мене вже поклали адміністративні функції, тому що в мене є бойовий досвід. І мені потрібно його втілювати, пришвидшувати, готувати.

– Чи це взагалі раціонально, коли бойових командирів призначають, по суті, на адміністративні посади?

– Раціонально. Тому що, дивіться, є у нас командири, які підростають. Їх треба теж підвищувати, це серйозний напрямок. Він може перегорати на своїй посаді. 2-3 роки командир батальйону, він пройшов бойовий досвід – вперед на підвищення. Він тоді має якусь мотивацію, він хоче працювати. 

А якщо він буде комбатом 20 років, так і буде виконувати свої завдання. Це така стара система ще радянського зразка. Люди сидять на посадах по 10-15 років. Так не потрібно. Потрібно міняти. Міняти, рухати. 

Звісно, будуть помилки. Але я вам скажу, що у нас цвіт нації, люди дуже здібні. Дуже такі проворні командири. Командири рот, командири батальйонів, командири взводів. Вони хочуть, у них аж очі горять до виконання завдання.

– Які задачі перед вами ставив президент України перед призначенням чи, можливо, після нього?

– Основна наша мета – це бригади наступу. Вони вже сформовані. Потихеньку їх вводимо в бойові дії. Є Збройні сили, Національна гвардія, це все Сили оборони України. Бригади наступу, це ті ж самі бригади Збройних сил по штатах…

"Головна проблема підготовки – озброєння і військова техніка"

– Бригади наступу – проєкт, який свого часу починав покійний міністр внутрішніх справ Денис Монастирський і яким ваш попередник займався тривалий час. На якому етапі зараз перебуває підготовка?

– У нас вже є перші 6 (бригад – УП) – це перший етап. Другий етап – це сьома бригада "Хартія", яка формується. Інші уже виконують завдання, зазнають бойових втрат та поповнюються. Аналогічно деякі наступають, деякі поки чекають, деякі уже діють в обороні.

– На якому рівні наразі є забезпечення Гвардії наступу?

– Забезпечення як на рівні Сил оборони України. Є повний цикл забезпечення, тобто до нас доходить забезпечення, як до Збройних сил. Звичайно, хотілося б краще, швидше. Але я розумію, що це не так просто.

– На початку створення цих бригад говорили про кураторів (від влади), які мали допомогти…

– Я про таке не чув. Нам іде забезпечення, я працюю зі свого боку із британською стороною, з американцями.

– Які найголовніші проблеми та потреби на сьогодні?

– Озброєння і військова техніка – це головна проблема. Вона іде, пливе на кораблях, їде, але хочеться зараз і швидко. Бригади наступу НГУ – аналогічні бригадам Збройних сил, тобто велика кількість особового складу, яку необхідно забезпечити озброєнням. Для цього потрібен час.

– На якому етапі зараз формування "Хартії"?

– Це поки початкова стадія. Один батальйон у нас відучився за кордоном, інші там плануються на вивчення, поїдуть туди проходити індивідуальну підготовку. Тобто до кінця року вона буде сформована.

– Які країни зараз займаються підготовкою?

– Велика Британія і Німеччина, це основні. Багато, там і Польща є, і Угорщина.

– Скільки часу потрібно на підготовку бійців?

– Час підготовки від місяця і довше, і до двох може бути, і до трьох, залежно від курсу. Є ж напрямки спеціальної підготовки: снайпери, водолази, інструктори з інженерної підготовки. У нас багато спільних проєктів. Ми почали зі Збройними силами, хочемо готувати разом на навчання бійців.

– Чи можемо ми назвати кількість людей, які вже пройшли підготовку в наших союзників? І скільки ще планується підготувати?

– Якщо не вдаватися в цифри, бригаду вже підготували, спокійно так.

– Доводилося чути, що є проблема з комплектацією, з тим, щоб запрошувати людей до гвардії. Це відповідає дійсності чи ні?

– Ми ж тривалий час у війні, уже багато хто пішов служити. Є проблема, наприклад, щоб перекинути людину з однієї структури в іншу, для цього потрібен час. Ми набираємо цивільних і внутрішні переміщення робимо для того, щоб поповнювати втрати, якщо такі є, наприклад.

– Що найскладніше в роботі зі щойно мобілізованими людьми?

– Люди приходять, дехто з них не має військової підготовки, дехто має, з ними краще. Ми ділимо, дивимося по підготовленості. Ті, що зовсім нові у військовій сфері, для тих іде базова підготовка. Вона більш тривала.

– Чи є проблема з мотивацією?

– Все відносно. От "Азов" у нас є, там немає проблем із мотивацією взагалі, туди люди йдуть. Є у нас, наприклад, сайт і форма для добровольців. Люди записуються, і я постійно отримую інформацію. Я з кадровим органом стикую, і вони працюють. Питань в цьому немає.

– Не можу не запитати про командирів "Азову". Вас же призначили якраз у день їхнього приїзду в Україну, 8 липня. Поки незрозумілою є ситуація з участю Дениса "Редиса" Прокопенка та інших керівників у війні. Нібито є якесь вето на їхню участь у бойових діях. І водночас Денис Прокопенко зустрічається з особовим складом і каже, що хоче також доєднатися до участі в бойових діях. Це можливо чи ні?

– Денис, він же обіймає якусь посаду. Вони обороняли Маріуполь, ще деякі в них були задачі не в складі бригади, а в складі батальйону тактичної групи. Вони готуються і будуть виконувати завдання, як і всі інші.

– Тобто це не проблема на сьогодні? Немає заборони?

– Для мене такої якоїсь заборони, щоб мені хтось казав, що ті воюють, а ті – ні, немає. Тим паче, я не розподіляю, хто воює. 

Ми знаходимося в Силах оборони, є Верховний головнокомандувач, є головнокомандувач, є напрямківці по оперативно-стратегічному випробовуванню. Кому треба допомога, вони присилають, грубо кажучи, військовою мовою, до мене бойове розпорядження, я його виконую, і все.

– Коли приблизно ми можемо побачити участь Дениса Прокопенка?

– Залежно від обстановки, яка складається на фронті. Можливо, і протягом місяця. Побачимо, подивимося, життя покаже.

"Новобранець тоді стане військовим, коли побуває в першому бою"

– Що головне у підготовці нацгвардійців?

– Масштабність проєкту потребує масштабності інструкторів. Раніше у нас інші були завдання. І таких бригад, які схожі на бригади наступу, у нас не було. 

У нас були окремі загони спеціального призначення, які постійно виконували завдання операції об'єднаних сил безпосередньо на першій лінії. А от такі бригади – це новий проєкт, який за собою тягне дуже багато всього. Десь ми уже готуємося, десь воюємо, десь ми уже поповнюємося…

– Є проблеми з новобранцями?

– Новобранці є новобранці, їх треба виховувати. Їх треба мотивувати, їх треба постійно психологічно підготовлювати. Ми розуміємо, що індивідуальна підготовка ділиться на багато різних складових. І це не тільки робота з автоматами або інженерна чи медична підготовка. 

Це ще і психологічна підготовка. Тому що новобранець тоді стане військовим, коли побуває в першому бою. І вже тоді буде ясно – він спроможний далі виконувати бойові завдання або ні. Або він спроможний виконувати завдання у штабі, наприклад, з документами працювати. 

Не всі мають здібності до військових завдань, це теж треба розуміти. Іде підбір, відбір, це системна робота. У двох словах не розкажеш.

– Розповідають, що коли новачки не бачили бою, недосвідчені, трапляються випадки самовільного залишення позицій, бо їм здається, що їх кидають у бій без підтримки. Часто таке буває?

– Великою проблемою є вогневий вплив противника. Він діє навіть не на новачків дуже серйозно, і до цього треба бути підготовленим психологічно. Та ви ж не знаєте – просто в нього такі оченятка, він переживає, йому здається, що це все. А насправді все контролюється. Дрони над ним літають, артилерія допомагає. З ними потрібно спілкуватися командирам. 

Якщо командир вміє спілкуватись, він точку зору свою пояснює, каже: все нормально, не хвилюйся, є зв'язок, все нормально буде. Ну, бувають інші випадки, обрив зв'язку, немає пів години. Таке теж може бути, РЕБ спрацював, вони теж переживають. Тоді у нас є підготовлений сержантський склад, який іде на позиції, все контролює, перевіряє. 

Я ж за всіх теж не можу говорити – я кажу за себе, за те, як я бачив, як ми робили, як робили Збройні сили.

– А якщо ви, наприклад, розумієте, що людина не підходить, які рішення ви ухвалюєте?

– Відбираємо такі посади, на яких вони можуть виконувати завдання. Ми ж не можемо зараз взяти 10 чоловік і сказати: ви не будете, бо ви не можете воювати, або будете, тому що ось так… 

Деякі гарні водії, деякі гарні ремонтники. Це ж теж другий етап, війна іде, постійно на передовій люди виконують завдання. Але є ж і тили. Їм же потрібно постійно підтягувати озброєння, підтягувати БК, підтягувати їжу. Це теж такі немаловажні етапи.

– Я не можу не спитати щодо роботи вашого попередника. Той спадок, який він вам залишив, і те, що ви зробили з моменту призначення, ви можете якось оцінити? Чи проєкт Гвардії наступу був достатньо ефективним і дієвим?

– Я просто бачу це все по-іншому, розумієте, тому що в мене підготовка спецпідрозділів. І я хочу зробити саме так, як я це бачу з точки зору спецпідрозділів. Бо там інший рівень підготовки й інші вимоги, ніж для звичайних піхотних підрозділів.

Не можна сказати, що хтось там щось не робив, а хтось робив. Воно ж то працює, ми виконуємо завдання. 

Я бачу по-іншому. Тут замінити, там поміняти, там зробити якесь кадрове рішення, там перейняти досвід. Наприклад, підрозділів спеціального призначення західних країн і запровадити в бригади наступу.

– Не можна ж до всіх застосовувати однакові підходи, щоб всі вчилися як спецпризначенці. Непідготовлені люди просто впадуть від таких фізичних навантажень.

– А ви думаєте, що їм там гирю примотають і потрібно бігати? Ні. Там сама ідея застосування лягає. Не потрібно, щоб він бігав, як я там, марафони по 40 кілометрів. Ми ж розуміємо. Для бригад оперативного призначення сам підхід змінити можна і потім в подальшому впроваджувати. 

Це ж не за один день. Це може бути і через 3, і 5, і 7 років. Я вам не скажу, що через місяць так буде. Ні, такого не буде. Для формування одного бійця спеціального призначення потрібно від трьох років, враховуючи те, що він повинен постійно виконувати завдання і обкатуватись.

– Чи є у вас західні консультанти?

– Я людина тут нова, з деким уже спілкуюся, декого я бачу, в деяких випадках уже проявив бажання поїхати подивитися, як мої люди тренуються.

– За кордоном?

– За кордоном. Мені обов'язково потрібно подивитися, тому що я зі своєї точки зору побачу і десь щось зможу впроваджувати. Плавно переходити до системи НАТО – це основна наша задача.

– А можете розказати, в чому головна різниця між підготовкою в Нацгвардії і підготовкою у Збройних силах України?

– Є Сили спеціальних операцій, наприклад, і десантно-штурмові війська. Ось там є специфіка. А між піхотними підрозділами немає ніякої специфіки в підготовці. Тобто ми, як і звичайна піхота, тренуємося. 

Тому що задачі, наприклад, у десантно-штурмових військ інші, в них рейдові дії. А в Силах спеціальних операцій точкові удари. А ми – як окрема механізована бригада Збройних сил.

"Наступ – це найвищий рівень майстерності"

– Гвардія наступу мала стати рушійною силою в нашому наступі. Зараз просування зіткнулося з величезною кількістю проблем, насамперед із замінованими територіями і, на жаль, відсутністю прикриття з повітря. Як можна вирішувати ці проблеми?

– Якщо наших систем розмінування немає, є західні. Вони ідуть, я бачу їх уже на полі бою деякі. 

У нас є свої ідеї, я не хочу про це розказувати. У мене люди на деяких напрямках постійно ідуть вперед – 300, 500 метрів, але вони ідуть спокійно, ідуть і розміновують. З використанням наших, скажемо так, можливостей. Що ми наразі можемо, те ми використовуємо. У нас це дуже непогано виходить.

– Свого часу ви керували підрозділом під час боїв у Бахмуті. Але це була оборона, а зараз ми говоримо про наступальні операції. Можете розказати про різницю в підходах до роботи в обороні й у наступі?

– Оборона – це коли потрібно чітко розуміти, що в тебе на позиціях, який зв'язок, побудова зв'язку, обмін інформацією, прикриття артилерії і розвідка.

Наступ – це найвищий рівень майстерності, який є. Це найважче, що може бути.

Якщо взяти всі види бою, то наступ повинні виконувати найпідготовленіші, найзабезпеченіші підрозділи, які є в Силах оборони України. 

– Чи можете ви трохи розказати про те, як змінюється тактика росіян?

– Постійно змінюється. Але все залежить від підрозділів. Там є звичайні військові формування, є "мобіки", є "Вагнер", є "Ахмат" і так далі. 

У них дуже багато артилерії. Вони за рахунок маси людей і артилерії виконують більшість своїх завдань, знищують позиції. Нам треба маневрувати, відходити, постійно міняти тактики, переформовуватися.

– Які їхні підрозділи воюють найкраще? Чи є різниця у підготовці в тих, з ким вам доводилося стикатися?

– На мою думку, найпідготовленіші з тих, з ким доводилося стикатися – це "Вагнер". Але там теж є нюанси: там є штурмові підрозділи і є мобілізовані зеки, які продовжують бойові дії в обороні. У них більш жорсткий підхід, там не цінують людське життя. Тому і гонять їх, за рахунок чого вони інколи вскривають наші прогалини або вскривають наші точки ведення вогню. Потім за рахунок артилерії знищують вогневі позиції і намагаються заходити.

– Але сьогодні "Вагнера" немає. І це спрощує завдання.

– Спрощує.

– Багато експертів кажуть, що росіяни почали потужніше використовувати дрони. Водночас часто доводиться чути, що в українських Сил оборони постійна нестача дронів. Чи це так? Чи є проблеми забезпеченості БПЛА у Нацгвардії, наприклад?

– Вони ж у нас перейняли тактику використання дронів. Забезпеченість іде, ми постійно по своїх каналах, наприклад, через волонтерський рух забезпечуємося, і офіційно забезпечуємося постійно. Але ж ідуть і постійні втрати, РЕБ противника працює.

Тобто якщо взятися до цифр, можуть бути такі дні, що ми втрачаємо до 20 дронів на день. Буває в гарні дні – один дрон, два, три. Інколи не встигають дрони дійти до місця. Наприклад, був у нас запас 40, це як приклад. За два дні він зник, а ми розраховували, що його вистачить на місяць. 

Ми підключаємо канали, підтягуємо ще. Але інколи бувають такі моменти, що не завжди встигаєш підвезти, тому що район складний. Командні пункти розташовані дуже близько до передньої лінії. Там теж треба бути дуже акуратним, тому що, самі знаєте, і волонтери гинуть, і багато ситуацій. Ну, це війна.

– Але дефіцит все одно відчутний?

– Працює радіоелектронна боротьба противника, вона працює – і ми втрачаємо.

– Ви були безпосереднім учасником і бачили на власні очі оборону Бахмута. Американські експерти, з якими ми спілкувались, кажуть, що, можливо, треба було залишити Бахмут ще в січні, в березні. Але Україна тримала велику кількість підрозділів у обороні міста багато місяців. На ваш погляд, це було виправдано?

– Звичайно, виправдано. Забирати важче.

Оборона іде на виснаження противника. Ми ж знаємо, скільки "Вагнер" там втратив особового складу. Уявімо, ми залишимо Бахмут, вони прийдуть в Часів Яр. Що, ми потім будемо залишати і залишати? А хто ж буде зупиняти потім? А зупиняти потрібно. 

Всі розмови, що ми десь займемо якусь висоту, ведуть ті люди, які не воювали і не знають, про що вони розмовляють. Тому що, як показує практика, з висоти теж вибивають. Якщо багато артилерії на тому напрямку, то вони просто знищують позиції, і все. А в нас же ніхто не буде втрачати просто так людей, тому що ми розуміємо, що у нас перевага в умінні та підготовленості, навченості особового складу.

– Зараз лунають тривожні новини зі Сватівського напрямку, де є і бригади НГУ. Наскільки ситуація складна?

– Я вам скажу, по військових мірках, нічого такого там… Ну, це війна, вона динамічна. Заберемо на іншому напрямку. Перегрупування, бригади відновлюються, ті повертаються, буде все нормально. Нічого там максимально тривожного немає. Вони свого часу до Харкова не дійшли, і зараз вони навіть до цієї річки (Оскіл – УП), до якої вони хочуть дійти, не дійдуть.

– Угруповання в росіян там достатньо велике?

– Так. Вони його підтягують вже місяці три туди, стягують і стягують, і стягують. Ми знищуємо…

– Щодо контрнаступу. Деякі західні експерти висловлювали різні думки стосовно того, що, можливо, його треба було відкласти трохи в часі, не починати тоді, коли ми почали. Зараз ми знаємо, наскільки важко дається кожен кілометр, про це говорив і Валерій Залужний. Коли наступ може показати певні результати?

– Я не розумію просто, якого ви результату очікуєте? Щоб ми за один раз дійшли до Криму?

– Ні, безумовно, не про це йдеться.

– Якщо ми йдемо вперед, це вже результат. Тобто всі ж пригадують ту операцію на Ізюмському напрямку і думають, що так воно буде. Але ні, так не буває. Для нас кожен метр – це вже результат. Ми ідемо, ідемо.

Побачите, прийде час, що ми на якомусь напрямку зробимо прорив. І не факт, що це буде там, де хтось думає. Ми знайдемо лазієчку і зайдемо, і буде нормально. І вони втратять багато наших територій. 

Ми потрапили в не дуже хорошу ситуацію, тому що Росія велика країна з великими ресурсами. Але ми знаємо, що у нас немає виходу – ми дійдемо до кордонів 91-го року. На це потрібен час.

– Ви сказали про кордони 1991 року. Ми це постійно чуємо, але, от уявімо, виходимо ми на кордони 91-го року. Росіяни ж не зупиняються…

– Не зупиняються.

– Війна ж не закінчується.

– Мабуть, не закінчується, а мабуть, і закінчується. Ви ж не знаєте, що у них там. Візьмемо, наприклад, мене: шість місяців тому я був командиром бригади. Я навіть не думав, що буду начальником, а я уже командувач. І де мене завтра життя зупинить, я теж не знаю. 

Тобто прогнозувати важко. Ми ж не знаємо, що у них там в країні. Може, вони там з ума посходять і все, розбіжаться. Якщо з точки зору військових говорити, то може бути обрив на фронті, втомленість. Люди теж заморюються, теж зневірюються. А особливо в них там.

– А ви це бачите по їхніх діях?

– Просто подивіться на відео з дронів, як вони виглядають.

– Давайте трохи про західну техніку поговоримо. Що необхідно сьогодні найкритичніше, зокрема для Нацгвардії?

– Я б не сказав, що в зразках річ… Не в зразках, а в кількості.

– Давайте про кількість поговоримо.

– Дивіться, у нас є техніка для виконання завдань. Хотілося б більше, як і будь-кому.

– Чого саме більше?

– Танки у нас є, БТР теж є, Хамери є… Я не знаю. Більше в штатній чисельності. Але якщо буду називати в цифрах, хтось може зрозуміти, що там саме треба. Але у нас нормально, не погано. Ми доводимо до рівня, який повинен забезпечити наступальні дії.

– Головнокомандувач Валерій Залужний казав, що без прикриття з повітря танки є доброю мішенню для росіян.

– Я не знаю, чого без прикриття. Ми, наприклад, прикриваємо ведення бойових дій. У нас є гелікоптери, які виконують завдання. І літаки літають постійно.

– Думаю, F-16 точно би полегшили завдання.

– Я думаю, так, полегшать.

– Ви взагалі оптиміст, як ми зрозуміли…

– Ну, чого оптиміст? Я просто знаю інформацію, яку не знаєте ви, але я не можу нею ділитися. Розумієте? 

Все буде нормально.

Євген Будерацький, Севгіль Мусаєва, УП