"Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

7 травня 2024 року стало відомо, що захисник Маріуполя, "азовець" Назар Гринцевич із позивним "Грінка" загинув.

"Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну".

Цими словами, немов із заповітом, навесні 2022 року до українців звернувся юний захисник Маріуполя, "азовець" Назар Гринцевич із позивним "Грінка". 

Камера смартфону зафільмувала, як 19-річний вінничанин разом із побратимами збирався в бій. На його обличчі був спокій і ледь помітна усмішка.

Після легендарної оборони "Азовсталі" Назар Гринцевич ще раз вразить українців. На відео з полону він впевнено, по-дорослому відповість росіянами, що стояв до кінця, тому що завжди виконує накази командира.

Грінка повернувся з полону 22 вересня 2022 року, а згодом пішов знов у військо. 

"Якщо я ставлю якусь ціль, я дійду до неї, якщо навіть треба зубами вигризати, якщо навіть біль у суглобах", – каже він. 

В інтерв'ю УП Назар Гринцевич розповідає про Маріуполь, покоління 20-річних українців, "мамкіних хуліганів" на BMW, загиблих побратимів та про командирів "Азову".

Далі – пряма мова.

Звичайний солдат

Своє 19-річчя я зустрів у боях за Маріуполь. 

Ми працювали, потім побратим дав мені пачку аскорбінок та баночку енергетика. Каже: "Грєнка, з днем народження!". Та й все. 

В мене не було тоді святкового настрою. Пожартували, посміялися і продовжили виконувати роботу.

В Маріуполі ми часто жартували. Ситуація була така, що ми думали, нам гайки. І що? Сидіти плакати? Чекати, коли тебе вб'є?

Ми згадували наші приколи з життя, смішні історії або жарти, які побачили в інтернеті. Ділилися ними між собою, щоб підняти бойовий дух.

Насправді я не наймолодший захисник "Азовсталі". Там були хлопці молодші за мене. В Маріуполі воювали навіть ті, кому не виповнилось 18 років. 

Міф склався так: коли був мій обмін (з полону – УП), я в тому обміні був наймолодший. Наша преса любить накручувати історії. Хтось назвав мене "наймолодшим захисником "Азовсталі"", і пішло-поїхало: наймолодший, наймолодший, наймолодший.

Я не вважаю, що щось зробив прям "вау". Я – звичайний солдат.

На мою думку, війна – справа молодих. В мене більше сил, ніж у чоловіка за 50. Він трохи пожив, воює за своїх дітей. А я хочу пожити у вільній Україні, яку я особисто виборював.

Коли народяться мої діти, спитають, де я був у 2022 році, я скажу: "Робив так, щоб ви жили зараз під українським прапором". 

Що мені втрачати? В мене зараз немає дітей, дружини. Я хочу жити в незалежній, квітучій Україні. Життя в такій країні треба заслужити. Ось я його і заслуговую.

Справа молодих

КМБ ("курс молодого бійця" – УП) до "Азову" я пройшов, коли мені ще не виповнилось 18. Навчався на першому курсі університету та подумав, що треба їхати. 

Пройду – залишусь. Не пройду – додому не повернусь (сміється). Я друзям пообіцяв, сам собі пообіцяв, що пройду в "Азов". Що буду старатися щосили, щоб служити з найкращими воїнами країни.

Все життя я займався різними видами спорту, єдиноборствами. Підтримував тіло в гарному стані, але не бігав кроси, не робив марш-кидки. Просто ходив собі на трєніровочку три рази на тиждень.

Мамі я не казав, що їду в "Азов". Сказав, що їду в Польщу на полуницю. Тоді якраз почався коронавірус. Мама спочатку сказала: "Ні, я тебе не відпущу". Вона дуже кіпішувала. 

Я їй скинув фото з другом на вокзалі, типу все, їду в Польшу. А сам – в Маріуполь. Пройшов КМБ в "Азов" та почав служити.

Я хотів потрапити на війну, коли ще був юнаком. Тому що хотів бути справжнім чоловіком, захищати своїх близьких, друзів, свою країну. Своє.

Тим моїм ровесникам, які поїхали з країни, а потім (після перемоги – УП) повернуться, я, звісно, потисну руку. Я не вважаю, що воювати має кожен. 

Ніхто не народжений для війни. Коли я був у матері в животі, мені повістку не дали. Воїном треба стати. Треба навчатися. Дуже багато людей з цим не справляється, як показують реалії. Але якщо людина щось робить для перемоги, це вже великий вклад. 

В мене таке коло спілкування, що всі пов'язані з війною або з волонтерством.

Я вже дуже багато втратив друзів на цій війні. Мої хлопці, з якими я спілкуюсь, хоча б раз дивилися в очі смерті. В такі моменти переосмислюється життя.

Коли хтось кинув свою сім'ю з початком війни, поїхав просто на заробітки, то що він переосмислив?! Він просто виживає, а не живе.

Контакт 12

Головний життєвий досвід, який я отримав у боях за Маріуполь: найважливіше на війні – побратими, які і спину прикриють, і підбадьорять, і їжею поділяться, коли її майже немає.

Головний бойовий досвід: я більше не хочу в оточення. Взагалі.

Офіційно я і досі є артилеристом. Але в Маріуполі твоя військова спеціальність змінювалася кожного дня. 

Твою гармату знищують, і ти вже йдеш у піхоту воювати на вулицях. Твій танк знищують, і ти береш автомат в руки, виборюєш кожний метр нашої землі. 

В Маріуполі всі воювали – повари, зв'язківці…

Я вважаю, що кожний солдат має бути універсальним. Коли тебе просто ставлять водієм автомобіля, коли вмієш тільки баранку крутити, ти ніяк не розвиваєшся.

Зараз я в підрозділі артилерійської розвідки. Його заснували хлопці, які пройшли Маріуполь та "Азов".

Якщо офіційно, це називається БУАР (батарея управління та артилерійської розвідки – УП). Ми назвали підрозділ "Контакт 12". Тому що під час бою ти ділиш сектори "по циферблату". А "12" (на "12 годин" – УП) – це завжди вперед. 

Я – командир взводу оптичних спостерігачів. На мені 30 людей. З іншими командирами взводів ми проводимо відбір тих, хто хоче потрапити в БУАР. 

Для тих, хто витримав курс молодого бійця в "Азов" і хоче до нас, ми проводимо ще свій КМБ. Беремо спортивних, молодих, вмотивованих. Даємо поглиблену теорію, ділимось досвідом.

У нашому підрозділі є правило: не вимагати від особового складу те, що сам не можеш зробити. Я досі бігаю з хлопцями. Якщо примушую повзати, повзу разом з ними. Якщо бігти 10 кілометрів, біжимо разом. Якщо заходимо у воду, я йду перший. 

Мотивація

Полон – тяжке випробування. Ти не знаєш, коли все це закінчиться. Кожного дня тебе з'їдають думки: що там вдома, як там? 

Але цей досвід допоміг мені переоцінити свої якості, свої вчинки у минулому. Подивитися на світ по-новому. Я більше став цінувати сім'ю, зрозумів, що потрібно мститися за побратимів, яких не стало в Маріуполі і вже після нього. 

Звісно, я боюсь померти, бо в мене є брат, сестра, батько, мама, близькі друзі. Але (пауза) я не ставлю себе вище за країну. Я – нічого у порівнянні з нею, з нацією, ось і все.

Якщо для того, щоб завтра закінчилась війна, мені потрібно померти – добре. Я зроблю свій вклад у перемогу.

Скажу так (пауза): українцями себе можуть називати тільки ті, хто щось зробив для цієї країни. Це моя особиста думка. Більшість (каже про своїх ровесників – УП) – люди, які просто тут знаходяться, живуть. Їм байдуже, що відбувається. Це – втрачене покоління.

Найкращі уходять на війну, а в тилу лишається дуже мало достойних хлопців. В Києві таких багато. Знаєте, мамкіни чи папкіни хулігани. Їм батьки подарили BMW. Нічого не роблять, тільки по Києву їздять, а всі їхні вихлопи слухають.

За кожними ста метрами відвойованої землі чиясь кров, чийсь син, батько, чоловік. 

Наші люди розраховують на якусь дуже сучасну західну техніку. Їм дали таку картинку: ось приїде десять класних танків із "нічниками" та модулями – і ми переможемо. Ні! Техніка не виграє війну. Люди її виграють. 

Тільки воїн зможе сісти у танк і бути готовим пожертвувати собою заради побратимів. Заради своїх близьких. 

Головне – характер та мотивація. Найбільша моя мотивація – коли я приїжджаю у рідну, вільну Вінницю, бачити, як діти граються на вулицях. Як молоді парочки можуть прогулятися у спокійні вечори. 

Ось моя мотивація: коли я беру своїх брата та сестру і можу гуляти у спокійному місті. Заради цього я можу піти на дуже багато.

Як мотивувати людей? Поки прилітало скрізь по Києву, по всіх містах, мотивації у людей було більше (посміхається). А так люди трошки розслабилися.

Я не хочу їх судити, але мені здається, що вони дуже повірили у Збройні сили. Багато хто став думати: ЗСУ далі справляться без підтримки з усіма задачами. Але війна не виграється без тилу.

Шлях воїна

Футболка, яка на мені (із зображенням скелету з автоматом та написом "Хороші часи вбивають" – УП), присвячена дуже близькому другу Денису Бабію "Трейну". Вінницькому фанату, який загинув під Бахмутом.

Він завжди був веселий, мене реально виховав. Я з ним всім ділився. Ми проводили багато часу на секторі (на стадіоні – УП) і поза сектором.

Цю футболку виготовила його дружина. Тут його малюнок, він сам хотів зробити такі футболки. 

Хороші часи для кожного свої. Для мене хороших часів, напевно, не настане, тому що я втратив дуже багато друзів. 

Незрозуміло, коли війна закінчиться та чи побачу я перемогу. Але я живу кожного дня на повну, стараюсь робити все правильно.

Іноді я досі поводжуся як дитина. Можу з хлопцями подуркувати. Але переломний момент (коли зрозумів, що дитинство закінчилось – УП) для мене настав у 14 років, коли я пішов працювати вантажником, різноробочим. 

Маріуполь для мене завжди буде містом смерті, як би його не відбудовували. 

Впевнений – разом із європейськими партнерами ми його зробимо навіть кращим. Але коли я туди приїду, все одно буду думати: ось тут загинув мій побратим, ось тут прилетіло по драмтеатру від російських фашистів.

Пам'ять про тих, хто боровся та гинув у Маріуполі, про військових та цивільних треба зберегти, щоб донести до наступних поколінь.

Всі, хто вижив на "Азовсталі", вийшли звідти завдяки Денису Прокопенку. 

Друг Редіс – безстрашний. Він приходив до хлопців на позиції під час контактів. Він – командир, яких наша країна ще не знала. Готовий взяти на себе відповідальність, повести в бій. 

Всі підуть за ним до кінця. Я зі своїми побратимами можу довірити йому своє життя. 

Друг Редіс ніколи ніде не поступився. Він – та людина, яка мала повернутися задля нашої перемоги. Повернення командирів "Азову" – великий успіх для України. І ми покажемо це на полі бою.

Я дивлюсь реальності в очі. Так, важко. Якісь шматки землі ми поки втратили. Але головне: ми – нація, а не народ. Ми будемо виборювати кожен клаптик нашої землі до останнього.

Так, мені буде страшно, але я завжди буду пам'ятати, заради кого я все це роблю. 

Через 10 років я бачу себе тим самим Назаром Гринцевичем (сміється). Просто, напевно, з'явиться дружина, діти. Якщо буде війна, воюватиму. Якщо не буде, треба відновлювати армію, передавати іншим свої навички, ідеї.

Думаю, після того, як закінчиться війна, ті, хто повернуться з фронту, зрозуміють, що все треба брати в свої руки. Спробують піти в парламент, у міністерства. 

Чи вистачить у них сил змінювати країну? Якщо ти вже обрав шлях воїна, то все твоє життя буде боротьбою за справедливість.

Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото) – УП