Україна для людей

Повномасштабна військова агресія проти України триває вже понад рік. За цей час ворог завдав нам безліч болючих ран. Скалічені міста. Зруйновані будинки. Знищені об'єкти інфраструктури. Сотні мільярдів доларів економічних збитків.

Однак усе перелічене тьмяніє на тлі нашої головної втрати: через російське вторгнення Україна втрачає людей. Десятки, сотні тисяч, мільйони людей.

Одні з них знищені фізично – разом зі своїми талантами, мріями та планами на майбутнє. Інші живі і перебувають у безпеці, але змушені були залишити країну. І яка частина з них повернеться до України після перемоги, сказати важко.

Фахівці вже заявляють про демографічну кризу та діляться своїми побоюваннями. "Демографічні втрати України внаслідок війни величезні: це і зростання смертності, і зниження народжуваності, і виїзд за кордон"; "Жінки, що вимушено мігрували, переважно працездатного і репродуктивного віку"; "Якщо воєнні дії затягнуться, шанси повернути українок із дітьми додому з кожним місяцем знижуватимуться".

Читайте також: Свобода велика і мала

Ба більше, післявоєнна Україна, напевно, зіткнеться з ефектом відкладеної еміграції.

Не секрет, що сьогодні певна частина населення утримується в країні примусово: йдеться про тих військовозобов'язаних чоловіків, які залишили б Україну, якби не було відповідних законодавчих обмежень. Очевидно, що завдяки цій забороні зберігається достатній мобілізаційний резерв. 

Менш очевидно, що ця сама заборона допомагає утримувати кваліфіковану робочу силу – перешкоджає відтоку будівельників, електриків, сантехніків, зварювальників та представників інших спеціальностей, затребуваних на європейському ринку праці.

Але, на жаль, за рішення, продиктоване військовою необхідністю, доведеться розплачуватись у майбутньому.

Після завершення бойових дій та відкриття кордонів із України хлине потік здорових та працездатних чоловіків.

І якщо довоєнні заробітчани часто жили на дві країни, то після війни багато хто з них виїжджатиме назовсім: щоб більше ніколи не опинитися замкненими у власній державі. Тим більше, що в низці випадків їхні сім'ї вже перебувають у Європі.

Гостра демографічна криза та відтік робочих рук – реальні загрози для України післявоєнного часу. Це виклик, до якого потрібно бути готовими. І вже зараз думати про можливі рішення.

Звичайно, найбільш очевидним рецептом виглядає репатріація співвітчизників, які опинилися за кордоном.

Після перемоги доведеться створювати умови для їх масового повернення в Україну. Шукати для цього необхідні стимули. Діяти за прикладом Ізраїлю з його алією. Щоправда, тут є одне суттєве "але".

Ізраїльська політика репатріації стала успішною завдяки антисемітизму в інших країнах: у мусульманському світі, в СРСР та соцтаборі.

Після 1948 року євреї Сирії, Іраку, Єгипту чи Тунісу масово виїжджали до Землі Обітованної, оскільки їм загрожувала фізична розправа з боку арабських сусідів.

Читайте також: Рік тривалістю в життя

Але українці, які осіли в ЄС, ні з чим не стикаються і не зіткнуться.

Що ж до соціально-економічних умов, то повоєнній Україні буде важко конкурувати з Європою, позбавленою війни: хоч як би щедро не фінансувалося відновлення країни і якою б успішною не була наша власна євроінтеграція.

Навіть найграмотніша кампанія репатріації дасть лише обмежений ефект.

Ймовірно, українські демографічні втрати доведеться поповнювати за рахунок іммігрантів. За рахунок вихідців із тих держав, порівняно з якими післявоєнна Україна виявиться досить привабливою. Насамперед – з колишніх радянських республік, для яких Москва перестане бути центром тяжіння. А також із країн Близького Сходу, Азії та Африки.

Поки триває війна, Україну майбутнього зручно уявляти як етнокультурний моноліт. Але, швидше за все, в реальності вона нагадуватиме строкате клаптикове покривало.

У ній житимуть люди, народжені у різних куточках планети. Люди різних національностей. Люди з різним кольором шкіри. Люди, які розмовляють різними мовами і моляться різним богам.

Усім їм доведеться уживатися одне з одним – так само, як і з корінними українцями. І толерантність, про яку в Україні воєнного часу встигли забути, знову опиниться на порядку денному. Вже не як модний західний тренд, а як нагальна необхідність.

Поки триває війна, в Україні діє принцип, колись озвучений Джоном Кеннеді: "Ask not what your country can do for you, ask what you can do for your country" ("Не питайте, що ваша країна може зробити для вас, питайте, що ви можете зробити для своєї країни"). Йдеться про збереження держави, й обов'язки українців стають важливішими за їхні права і свободи. 

До населення країни, що воює, пред'являються все більш жорсткі вимоги. Приналежність до України починає сприйматися як ексклюзивний привілей, на який необхідно заслужити і якого гідний далеко не кожен. 

Найбільш радикальний прошарок суспільства готовий відмовитися і від співгромадян, які залишили країну ("Всі вони боягузи – нехай не повертаються"), і від населення окупованих територій ("Всі вони колаборанти – нехай забираються до Росії").

Але після війни ця модель не працюватиме. Для країни, якій загрожує демографічна криза, будь-яка ексклюзивність стає недозволеною розкішшю.

Навпаки, Україні доведеться стати максимально інклюзивною, аби залучити якнайбільше людей. Залучити будь-якими засобами – ліберальними внутрішніми порядками, легкістю працевлаштування та ведення бізнесу, комфортними умовами життя.

Читайте також: Мистецтво скасування

Люди не боротимуться за право бути частиною України – це Україні потрібно буде докладати зусиль, щоб вони стали її частиною. На чільному місці опиниться принцип "Що країна може зробити для тебе?".

Все це означатиме новий головний біль для українського керівництва. Масу нових викликів та проблем. Необхідність вирішувати нові нетривіальні завдання.

І, ймовірно, у майбутньому на Печерських пагорбах ще виникне ностальгія за воєнними роками. Часом, коли Україні не треба було конкурувати за своїх жителів. Коли не країна існувала для людей – а люди жили, боролися та вмирали заради своєї країни.

Михайло Дубинянський