"Їм сказали: Києва нема". Як окупанти підло вивозили українців у Росію та Білорусь
Російське вторгнення в Україну супроводжується страшними речами: грабунками, зґвалтуваннями, вбивствами, катуваннями.
У цьому переліку є ще один пункт, про який наразі є значно менше інформації – вивезення місцевого населення на територію ворога.
Приблизно з середини березня російські окупанти "евакуюють" українців з тимчасово окупованих населених пунктів на свою територію та територію Білорусі, яку самопроголошений президент Лукашенко фактично віддав під російський військовий полігон.
"Українська правда" відшукала вивезених українців та їхніх родичів, щоб розпитати, як відбувається та сама "евакуація" та чи є способи повернутися після неї в Україну.
Герої цього тексту пристали на добровільно-примусову евакуацію за межі України під психологічним тиском і від безвиході. На щастя, вони живі та підтримують зв'язок з рідними.
Втім, з огляду на заяви української влади, чимало громадян були вивезені в Росію та Білорусь під жорстким примусом. Так у Маріуполі росіяни викрали персонал другого пологового будинку, вивезли звідти дітей без батьків, серед яких 12-річна Кіра, дочка загиблого чемпіона України з водного поло Євгена Обединського.
"Біля Мозиря ми бачили запуски балістичних ракет по Україні"
Маршрут: Гостомель – Гомель – Мінськ – Варшава – Тарту
Сім'я Богдана, Галини та їхньої 9-річної доньки Ані перебралася до Гостомеля за кілька місяців до війни. Богдан саме отримав роботу в аеропорту "Антонов", що розташований за 2,5 кілометри від селища.
Родина оселилася на території військового містечка, хоч і була цивільною.
Як істинні пластуни, Богдан та Галина заздалегідь зібрали тривожні валізки, але зранку 24-го лютого евакуюватися не встигли. Свого авто в них не було, а приміські автобуси вже нікого не брали.
Приблизно о 12-ій годині дня 24-го лютого вони побачили вертольоти з латинською літерою V, слідом за якими прилетіли перші снаряди. Один із них влучив у сусідній будинок.
Тоді родина спустилася в підвал і залишилася там на довгих три тижні, до 17-го березня, поки російські військові не вивезли їх у Білорусь. Усього в їхньому підвалі переховувалися близько 40 осіб. Їхати вирішили не всі.
Далі пряма мова Богдана:
"О 6-ій вечора 24-го лютого в під'їзд зайшли люди, які говорили і не по-російськи, і не по-українськи. Питають: "Есть кто?" – Кажу, що так. – "Выходи!". Вони мене обшукали, спитали, хто у підвалі, чи є зброя.
Усіх чоловіків допитували, чи вони служили в армії. Жінкам сказали: "Ми прийшли вас захищати за вказівкою Рамзана Кадирова". Це був чеченський ОМОН, навіть не війська, молоді хлопці років по 25-35.
Вони казали: "От нам у війні допомагали українці, Сашко Білий (командував загоном націоналістичного руху УНА-УНСО "Вікінг", що воював на боці чеченців у першій російсько-чеченській війні – УП), тепер ми вам допомагати прийшли". Це смішно було…
На третій день вони спитали, чого нам не вистачає. Ми кажемо, що води, з нею була велика проблема. Вони розбили магазин, забрали звідти товар під приводом "все равно русские заберут" і принесли нам 6 бутлів.
Є ще в інтернеті відео, де діти дякують Кадирову за їжу. Так це вони після розграбування магазину привезли ковбас і кажуть: "Ми розуміємо, що це неправильно, але нам дуже треба відео для Рамзана Ахматовича".
Говорити ніхто особливо не хотів, але вони зробили красиву нарізку. Наша дитина там каже: "У вас є 7 днів, щоб віддати наші телефони" – вони посміялися.
Ще вони постійно відокремлювали себе від росіян. Казали, як добре, що саме вони прийшли, бо вони ж то війни не хотіли, українців підтримують і взагалі хороші: "Путін – виродок, Кадиров теж, але ми нічого не можемо зробити, бо там наші сім'ї".
І в основному вони не воювали, а їздили грабувати магазини, мародерствували. Курей собі навезли, одній прив'язали до однієї ноги георгіївську стрічку, а до іншої – свій білий скотч і називали її "ополченка".
В Україну вони приїхали зовсім не підготовлені. Не знаю, як працювала їхня розвідка… Коли їх побили на Бучі, так, що вони навіть вбитих не забрали, то вони в нас питали: "У вас що, артилерія є? Авіація є?"
Більше того, у нас стояли зведені загони – чеченці між собою один одного не знали, у перші дні питали паролі, щоб виявити, свій чи чужий.
Вони в нас були до 13-го березня, після чого приїхав російський ОМОН, а за ними – омський десант. Вони поставили 30-40 одиниць техніки між будинками – наші постійно попадали в неї з "Байрактарів".
Але ці приходили і розказували нам, що ЗСУ вже немає, але є "Азов", і, за їхніми словами, "Азову" так тисяч 100 в Україні. Наратив "Київ уже здався" просувався ще з початку березня.
Якось до нас прийшов росіянин – або офіцер десанту, або представник ФСБ – і каже, що буде евакуація. А ми ж слухали радіо – там було про Бучу, Гостомель, думали, може і нам "зелений коридор" дали. З самого початку ми передали чеченцям наші списки, вони обіцяли зв'язатися з українським командуванням.
Але нам кажуть: "Вас вивозять у Білорусь, а потім, можливо, у Ростов". Ми говоримо, що не хочемо ні туди, ні туди. На що вони відповідали: "То пожалійте психіку своїх дітей!"
Як це працювало: вони заганяли нас у підвал і починали стріляти з-під дому – чи "Градами", чи мінометами. А потім прилітало назад… Сусідні будинки просто згоріли, частина з них завалилась. У нашому будинку було пряме влучання у третій поверх.
Пізніше вони погодилися вивезти нас тільки в Білорусь, пообіцявши передати прикордонникам та Червоному Хресту. Частина не поїхала, сказавши, що це для зрадників батьківщини – мовляв, "вас там розстріляють, на органи продадуть".
Ми поїхали 17-го березня. Нас повезли через Чорнобиль, по обох боках дороги були згарища, розбита техніка, хоча білоруси розказували, що росіяни техніку одразу до них вивозять. Дуже багато капонірів, закопаної техніки та солдат.
На білоруському пункті пропуску "Комар" ми пройшли імпровізований контроль, багато хто був взагалі без документів, бо вони згоріли. Нас розмістили у наметах Червоного Хреста, дали чаю.
І тут ми чуємо постріли! Стріляє ракета, і видно слід – це працював "Іскандер" по Києву.
Хоча ці з білоруського Червоного Хреста казали: "Та ні, це літаки літають, розвертаються на кордоні". Але ж ми з авіації, маємо освіту, розуміємо, що це.
Далі нас погрузили в автобус і повезли в санаторій "Чонки" біля Гомеля. Прийшов його керівник, Венгер Василь Степанович, каже: "Вот, я хохол, я с Чернигова. Но я понимаю, что Путин с Лукашенком не остановятся, пока этих ваших воров не добьют. Бедный народ страдает! А у нас Лукашенко такой хороший! Он как скажет, так и будет".
Пропонували дати інтерв'ю білоруським журналістам, але ніхто не схотів.
Адміністрація санаторію казала нам: "Та ви вже зрадники!" А люди від Червоного Хреста та представництва ООН (принаймні вони так називалися) поширювали дезінформацію, що чоловікам у Польщу їхати не можна. Багато хто в це повірив і побоявся виїхати з Білорусі.
Але ми таки вирішили виїжджати, хоч і мали проблему з документами – у доньки не було закордонного паспорта. Ми мали його в понеділок отримувати, а в четвер почалася війна.
В українському консульстві нам нічим не допомогли, а в Мінську на вокзалі сказали, що без паспортів ніхто нікого в автобус не візьме. Тут скажу, що нам дуже допомагали білоруські волонтери. Нас і поселили в Мінську, і супровід здійснювали.
У санаторії силою не тримали. Нашій другій групі міграційний представник сказав, що ви тут можете пожити максимум тиждень-півтора, бо Білорусь – це не Європа, виплат тут ніяких немає.
Ми знайшли внутрішнього перевізника, який зголосився вивезти нас у Варшаву.
Проїжджаючи біля Мозиря (приблизно 50 кілометрів від українського кордону – УП), ми бачили запуски балістичних ракет по Україні: ракета спочатку вилітає, красиво світиться, а потім гасне. Люди, які сідали на автобус у Мозирі, розповідали, що росіяни там постійно стріляють з полігонів.
Але можу сказати, що білоруси воювати абсолютно не хочуть. З армії звільняються генерали. Одна жінка нам сказала, що зламає щось сину, якщо його призиватимуть.
Втім північна частина Білорусі, там де Мінськ, взагалі не вірять. Кажуть: "Ти брешеш, ми – мирний народ". Не сприймають, що їхні полігони використовуються для обстрілів України.
У Польщі чекали друзі, які відвезли нас в Естонію. Зараз ми проходимо реєстрацію, вирішуємо, чим будемо займатися далі. В Естонії українських прапорів зараз, певне, стільки ж, скільки естонських".
"Нашим ще пощастило, що їх вивезли в Білорусь"
Маршрут: Гостомель – Озера – Гомель – Польща
Марина жила на території військового містечка в Гостомелі разом із родиною свого брата – його дружиною та двома дітьми, 18-ти і 22-х років.
Зранку 24-го лютого вона зателефонувала племінникам і попросила їх зібрати найнеобхідніші речі та документи. Ввечері вони пішли ночувати в підвал сусіднього будинку.
Сама Марина додому повернутися не змогла і в принципі не зможе – будинку вже немає.
Далі пряма мова Марини – жінка розповідає, як її племінників вивозили у Білорусь:
"24-го і 25-го лютого діти провели в підвалі сусіднього будинку, бо в нашому його не було, а потім разом з друзями виїхали в сусіднє село Озера. Вони якраз встигли, поки кадирівці випускали цивільних на машинах. Уже там, в Озерах, майже місяць провели в окупації. Весь час сиділи у підвалі.
Скрізь стояли орки. Копали окопи на городах, жили у квартирах. Ходили по хатах і шукали військових. Про ставлення діти казали тільки те, що їх не чіпали.
Потім запропонували евакуацію. На Київ, сказали, їхати не можна, бо "ваші не дають "зелених коридорів" і обстрілюють машини" – тому їх усіх вивезли на Білорусь.
Вони ж у підвалі, без зв'язку та інформації, просиділи більше місяця! Їм сказали: "Все, Києва немає, туди не їдьте, там велика війна йде".
Коли вони перетнули білоруський кордон, там стояв Червоний Хрест, який давав можливість подзвонити близьким. Моя племінниця знала напам'ять телефон мами, тому написала їй у Viber: "Мама, ми живі, у Білорусі".
До них бігли багато кореспондентів з камерами – дехто ховався, а дехто дуже яскраво розповідав, як їх рятували і допомагали. Навіть такі знайшлись… Зрадників є трохи.
У Білорусі моїх племінників відвезли у санаторій "Золоті піски" в Гомелі. Звідти їх забрали наші друзі й вивезли до Польщі.
Як розповідають люди з нашого містечка, у Білорусі їх поки що силою не тримають. Багато з наших уже в Польщу виїхали, багато повернулись до України.
Волонтери допомагають їм купувати білети. Мої знайомі винайняли автобус, який людей прямо до Варшави відвіз.
Тому я і кажу, що нашим ще пощастило, що їх вивезли в Білорусь. Однокласницю моєї знайомої вивезли в Росію, то там: чоловіків – наліво, жінок – направо, дітей – в окремий табір. І люди просто зникають.
Так само в нас у воєнному містечку було: з підвалу вивели п'ятьох чоловіків, і їхня доля досі невідома.
Зараз моїм племінникам трохи спокійніше, вони поговорили з нормальними людьми. А в перші дні після "евакуації" дзвонили мамі в істериці зі словами "Мамо, виїжджай, вас же бомблять".
Наразі вони лишатимуться в Польщі, бо нам немає куди їх вести. Нам немає де жити".
"Я казала мамі виїжджати хоч кудись, бо життя важливіше"
Маршрут: Липці – поле на кордоні – Долгоє
24-го лютого мама та бабуся Карини перебували в селі Липці на Харківщині, що неподалік від російського кордону.
Того дня росіяни почали обстрілювати прикордонні села та вбивати тамтешніх прикордонників, але до Липців ще не дісталися.
Спалахи від обстрілів Карина бачила зі свого балкону в Харкові – вона живе на 14-му поверсі в мікрорайоні Салтівка, що якраз розміщений на краю міста.
З 15-ої години першого дня війни дівчина вже не могла додзвонитися до рідних – мешканці села перестали отримувати вхідні дзвінки. Мама Карини щодня шукала точки, у яких ловить зв'язок, і старалася набирати доньку.
Далі пряма мова Карини – вона розповідає, як її маму та бабусю вивозили в Росію:
"З 6-ої ранку першого дня війни з Липців уже не можна було виїхати, бо через село іде важлива дорога – від Харкова і аж до кордону. По ній росіяни весь час, не спиняючись, переганяли техніку, тому ми розуміли, що село вони не відпустять.
Вони одразу поставили глушилки, розбомбили РЕС – підстанцію, яка дає світло на всі села, і сотову вишку. Немає світла, а отже, немає води. Спочатку люди ще набирали її в колодязі, але там швидко стала багнюка.
Тоді почали набирати її у чиємусь ставку, навіть попри те, що вона була брудна.
Люди не дуже хотіли кудись їхати з Липців, але виїхати в Україну було неможливо – там скрізь фронт.
З усіх сіл одна дорога до міста, по якій і наші, і росіяни стріляють. Коридорів не було ніяких. Навіть Червоному Хресту не дозволяли завезти ліки.
15-го чи 16-го березня почали гатити по самих Липцях. Дві ракети прилетіло в будинок, який стоїть через один від нашого – посипалось усе. Наступного дня поряд прилетіло ще дві.
Місцеві депутати працювали з російськими окупантами, тому в селі почали роздавати гуманітарку. Цих усіх депутатів фіксують, і я сподіваюсь, що після закінчення війни з ними буде окрема розмова. Також у селі з'явилися місцеві поліцаї.
Про евакуацію ніхто толком нічого не знав.
Люди просто з самого ранку брали речі, йшли до лікарні й чекали на автобуси. Розкладу не було. Брали всіх, навіть без документів.
Мої мама та бабуся виїхали майже останні – 17-го березня. Саме після сильних обстрілів по сусідніх будинках. Після них виїхали майже всі. Я казала мамі виїжджати хоч кудись, бо життя важливіше.
Їх вивезли за кордон, у наметове містечко посеред поля. Там же, як перетинаєш кордон, тупо поле – до Бєлгорода ще кілометрів 60. Ні автобусів приміських, нічого.
Там стояли намети, польова кухня, усе загороджене парканом, як у тюрмі. Звідти не можна було просто піти.
З ними були ФСБ, поліція, дуже багато військових. З моєю 81-річною бабусею годину розмовляло ФСБ – знайшли злодійку! Довго спілкувались з чоловіками – питали про військові квитки.
Годували їх нормально, але не було води – руки мили вологими серветками. Періодично під'їжджали люди з інших сіл. Враховуючи, що там були люди з Козачої Лопані, виходить, людей везли з усіх сіл з-під кордону. Усього там було 190 людей.
Після трьох днів у таборі людей зібрали, поділили по групках, дали чи то номерки, чи то браслети і папір з написом, куди вони їдуть. Моїх відправили в селище Долгоє Орловської області – воно невелике, там до 4-х тисяч людей.
Везли їх дуже довго й у супроводі поліції (бабця вже думала, що в Сибір, як злочинців), а потім поселили в готель. З їхнього табору там залишили 18 людей. Працівники готелю не питали, хто і в кого стріляв. Лишень цікавилися в мами, як вона сиділа в підвалі без світла і води.
Зараз до них кожен день приїжджають різні інспекції, оформлюють незрозумілі папери – я мамі кажу бути уважною, щоб їй під шумок не зробили російський паспорт. Поліція питала в мами, чи вербували її бандерівці – вона каже, що ні, а вони: а хтось вербував?
Чи можуть вони самі піти звідти – я не знаю. Люди, які виїжджали в Росію на своїх авто, вказували, що їдуть до своїх родичів і все – тоді росіяни записували їхню адресу, бо їм усе треба знати. А ось таких людей, як моя мама, фіксували за адресою готелю.
У сусідньому номері з моєю мамою живе хлопець, який просився в родичів у РФ його забрати, але вони не схотіли – не хочуть нести за нього відповідальність.
У готелі вони можуть бути 90 днів, до червня. Але на 9-те травня, їм сказали, Путін хоче зробити День перемоги в Україні, і, може, вони тоді поїдуть додому. Я намагаюся їх звідти вивезти".
Ольга Кириленко, УП
Колажі до історій – Аліна Пономаренко