Дуля Москві – гарна ідея, але краще фіксувати всі злочини Путіна і Лукашенка – Володимир Жбанков
Що спільного у поезії та юриспруденції? Найкоротша відповідь – те й інше вимагає точних формулювань і не терпить випадкових слів.
Юрист і поет Володимир Жбанков перебрався до Києва з Москви у 2015-му. Після того як зрозумів, що займатися в путінській Росії правом Європейського Союзу – те ж саме, що вивчати вегетаріанство в шлунку людожера. По-перше, безглуздо, по-друге, небезпечно. Особливо коли Жбанковим зацікавилася ФСБ після статті "Правові наслідки політичного перформансу" про кримський "референдум".
За шість років він детально вивчив міграційне законодавство України і отримав посвідку на постійне проживання в країні. Зараз це допомагає йому в роботі з мігрантами з Білорусі.
Разом з колегами з організації Free Belarus Center Жбанков консультує тих, хто біжить в Україні від режиму Лукашенка. Часто "в одних капцях", пройшовши через фізичні тортури і психологічне насильство.
Володимир Жбанков розповів "Українській правді" про те, чому дії білоруської влади можна кваліфікувати як злочини проти людяності, чому сьогодні важливо збирати всі докази злочинів режимів Путіна і Лукашенка, у чому складність легалізації мігрантів з Білорусі, і як він провів 36 годин в аеропорту "Бориспіль" після заборони в'їзду в Україну.
"Те, що відбувається в Білорусі, – босхівські картини пекла"
– Медійна картинка протестів в Білорусі – це жінки в білому одязі вздовж доріг і рефлексії про ненасильницький шлях боротьби з тиранією. Працюючи як юрист з мігрантами, ви знаєте і про інший бік протестів – фізичні тортури і психологічне насильство. Як виглядає цей протест очима біженців?
– Зрозуміло, чому медійна картинка протестів в Білорусі саме така. По-перше, людям неприємно читати про чужі страждання. По-друге, з СІЗО на вулиці Окрестина в Мінську репортаж не напишеш.
А відбуваються жахливі речі. Наприклад, безглузда жорстокість при затриманні. Ловлять юнака, затягують в автобус і забивають йому палицю в горло. На щастя, він вижив.
Тортури бувають не лише фізичні, але і психологічні. Жахливий інструмент – тиск через близьких. Людину можуть довго бити, потім у неї дзвонить телефон, з'ясовується, що це його наречена. Вони кажуть: "Ну, тепер ми поїдемо за нею".
Людина могла витримати побиття, а тут, побачивши які "прекрасні" люди готові виїхати до його коханої, ламається і готовий дати будь-які свідчення. Такого вже ніхто не витримає.
Те саме – з тиском через дітей. "Зараз ми тебе посадимо, а діти поїдуть в будинок-інтернат".
Читайте також: Віталій Шкляров: Лукашенко – головний зек і заручник вибудованої ним системи
Багато абсурдних звинувачень. Я читав протокол, де чорним по білому написано, що затриманий "знищив дорожнє покриття шляхом нанесення фарбою з балончика напис "не забудемо!". А це кримінальна стаття, тортури і реальна перспектива позбавлення волі.
В іншому протоколі написали, що обвинувачений наносив напис "на зовнішній і внутрішній фасад будинку". Я так і не зрозумів, що вони мали на увазі під "внутрішнім фасадом будинку". За кримінальною статтею можна піти навіть за те, що зшив біло-червоно-білий прапор.
Це якісь босхівські картини пекла. Причому все робиться руками зомбі, які не в змозі навіть чітко сформулювати звинувачення.
Все це насильство документується білоруськими правозахисниками, таких випадків тисячі. Це справжні репресії, масове невмотивоване насильство і злочини проти людяності.
І це торкнулося всіх верств суспільства – від бізнесменів до студентів і пенсіонерів. У мене таке відчуття, що спецслужби так чи інакше хочуть дістати всіх, хто виходив на вулиці, і не залишилося білоруських сімей, де хоча б хтось не постраждав. Це безперервне насильство, поставлене на конвеєр.
– Як проходить адаптація білорусів в Україні?
– Після початку репресій в серпні 2020-го тисячі, якщо не десятки тисяч білорусів, покинули батьківщину. Достеменну статистику отримати складно, їдуть по-різному, як рахувати, незрозуміло.
Буває, приїжджають буквально "в капцях". Людина йде на роботу, їй дзвонять і кажуть, що вдома обшук. Не доходячи до роботи, вона розвертається та їде з країни. Часто біжать сім'ями.
Люди в стресі, багато хто пережив тортури. Це нескінченний потік людських страждань. У Free Belarus Center є спеціальна психотерапевтична служба, а у мене юридично-терапевтична функція. У людини багато болю, а мені з цього потрібно сформувати юридичний кейс, щоб допомогти їй легалізуватися в Україні.
Головна їхня проблема в Україні – легалізація. Їм потрібно отримати посвідку на проживання з правом на роботу або статус біженців. Всі ці процедури тривають дуже довго.
Поки розглядають справу, у людини забирають паспорт і дають довідку, яка не є посвідченням особи. З цією довідкою ти стаєш соціальним привидом – ні переказ отримати, ні в господарські відносини вступити.
Підхід міграційних служб один для всіх. Ніякої гнучкості хоча б стосовно білорусів немає.
Для айтішників, правда, зробили в Мінцифри спеціальну процедуру. Щоб отримати дозвіл на роботу, потрібно принести трудовий договір, де буде прописана місячна зарплата. Поріг – 10 мінімальних окладів, зараз це близько 60 тисяч грн. Але для білоруських айтішників досить одного мінімального окладу – 6 тисяч.
У праві теж є місце для іронії – так айтішники стали найбільш низькооплачуваною частиною переселенців.
Читайте також: "Легкий хаос, але – одне слово – свобода". Чому білоруси їдуть в Україну і нащо їм тут свій "Майдан"
– За вашими відчуттями для білорусів, які втекли від Лукашенка, Україна – перевальний пункт чи вони тут надовго?
– Як мігранти білоруси ідеальні для України. У них немає проблем з соціалізацією і адаптацією, з мовою, схожа освітня система, високий рівень законослухняності. Але, на жаль, еміграційний законодавство влаштоване так, щоб витіснити таких людей з території України. Кожен дозвіл на проживання отриманий, імовірніше, всупереч процедурі, ніж завдяки їй.
Є просвіти, як для тих саме айтішників. Але я думаю, що значна частина білорусів поїде. Що на мій погляд марнотратство для України навіть з погляду демографічної ситуації.
"Суди в Гаазі – гарне пенсійне дозвілля для Путіна"
– Ви приїхали в Україну з Росії в 2015-му. До цього займалися на батьківщині європейським правом. Як ви почувалися, займаючись тим, чого в країні не існує? Щось на кшталт вивчення мертвих мов?
– Ну, я починав цим займатися в 2004-му. Були плани європеїзації законодавства, проєкт автомагістралі від Лісабона до Владивостока, дружба з НАТО.
Зараз вже неможливо це уявити, але кремлівські упирі тоді цілувалися з європейськими лідерами. Здавалося, що упирі не такі вже упирі, просто у них дитинство було важке.
І я вибрав таку спеціалізацію – право ЄС. Гарний напрямок, перспективний. Але потім все це стало згортатися, на цьому я і погорів.
Коли в 2014-му стався весь цей кримський жах, я написав наукову статтю "Правові наслідки політичного перформансу", яка викликала лють у наглядових органів.
А під кінець я геть знахабнів. У Московській державній юридичній академії читав лекції про права людини і вважав: якщо мінімум троє обурених студентів не вистрибнуть з аудиторії, значить, я погано прочитав лекцію. Я пояснював, що людина важливіша за державу, що право на людську гідність є центральним і системоутворюючим правом, а решта з нього випливає.
Студенти "стукнули" в ФСБ, і академічному начальству прийшов папір, що мене потрібно звільнити. Що було дуже кумедно, бо я звільнився рівно за місяць до цього. Ось так оперативно працюють спецслужби.
– Що змінилося в Росії за шість років, що ви живете в Україні?
– Путін окупував частину України і всю Росію. Спочатку це була повзуча окупація, а зараз – абсолютно очевидна. У людини немає ніяких прав. Не тільки за будь-яке висловлювання, але просто за знак оклику на аватарці можна піти під суд.
Йде масове віджимання майна – якщо у тебе хоч щось з'явилося, з високою ймовірністю це перейде до того чи іншого правоохоронця. І навіть якщо ти нікого не чіпаєш і живеш своїм життям, немає гарантій, що тебе не чіпатимуть.
Приклад цього – справа Мохнаткіна. Людина йшла святкувати Новий рік, у підсумку була змушена стати правозахисником і її закатували у в'язниці до смерті.
Це відчуття цілковитої безнадії. Серед моїх знайомих дитинства і юності неймовірна кількість суїцидів в останні роки.
Влада втратила залишки сорому. Подивіться на результати останніх виборів у Москві. Живим офлайн голосуванням "Єдина Росія" не взяла жодної ділянки – навіть на "золотий милі" навколо Кремля. Але потім прийшло електронне голосування, вкинули тисячі голосів і все перегорнулося.
– Герой одного з наших репортажів поділився задумом: він хоче вирізати з дерева велику дулю, встановити на високому пагорбі і направити в бік Москви. Як поету вам повинна сподобатись ця ідея. А як юристу?
– Це гарна ідея хепенінга. Але як юристу мені здаються ефективнішими правові методи.
Фіксувати всі злочини російської влади як на окупованих територіях, так і в самій Росії. Те саме стосується і режиму Лукашенка. А потім притягати за це до відповідальності в міжнародних судах. Це справа хоч і менш ефектна за сакральну дулю, але цілком можлива.
Колись я написав статтю "Дві Гааги", де доводив, що інтерв'ю Путіна у фільмі "Крим. Шлях на Батьківщину", у якому він розповідав, що особисто керував захопленням Криму, потягне на два гаазькі суди.
У Гаазі два суди і вони знаходяться через дорогу – один навпроти одного. Один такий весь сучасний, а другий схожий на Гоґвордс. Один з них – Міжнародний кримінальний суд, другий – Міжнародний суд ООН.
Спеціально для Путіна можна провести канатну дорогу і возити його на засідання туди-сюди. Думаю, це було би гарне пенсійне дозвілля для нього на багато років.
– Це робота на майбутнє. Чи є правові інструменти для того, щоб змінити щось вже зараз? Приміром, в умовах утримання українських політв'язнів в Росії?
– Це робота не лише на майбутнє, але і на сьогодення, тому що порушення відбуваються тут і зараз.
В російських в'язницях скрізь тортури, а до українських політв'язнів в них взагалі особливе ставлення. Зібравши факти жорстокого, принижуючого людську гідність поводження, можна звертатися, наприклад, до доповідача ООН з тортур. Це інструмент. Ці ж факти можна використовувати в Європейському суді з прав людини, це також інструмент.
Читайте також: Станіслав Асєєв: Всі окуповані території Донбасу — один великий концтабір "Ізоляція"
Ми працювали і працюватимемо надалі над дуже важливим проєктом – притягнення РФ до відповідальності за злочини в Криму. В кінці 2020 року прокурор Міжнародного кримінального суду порушила офіційне розслідування щодо таких злочинів. Я пишаюся, що в цьому є і мій внесок.
Не можна змінити ситуацію вмить – все було погано, стало добре. Її можна змінювати малими кроками. Зміна умов утримання ув'язнених, доступ до медичної допомоги, побачення з адвокатом у колонії десь у глибині сибірських руд.
Одна справа – коли людина сам на сам зі своїм катом, інша – коли є хтось третій, який може все це фіксувати. Повірте, тоді рівень страждань зменшується.
Я і зараз працюю з такими справами, але не можу називати імена, тому що справи живі – можна нашкодити.
"Про причини заборони і скасування заборони на в'їзд в Україну можу лише здогадуватися"
– У вас посвідка на постійне проживання в Україні, але недавно ви могли відчути себе в шкурі людей, права яких захищаєте. В кінці вересня вам відмовили у в'їзді в Україну. Що це за історія?
– У мене в Україні довічна посвідка на проживання. Я отримав її як "діяч науки і культури, що представляє державний інтерес". Є багато діячів науки і культури, але на відміну від більшості із них у мене про це є дивна довідка з Міністерства культури.
А історія проста, але абсурдна. Прилітаю до Києва з Риги – з наукової конференції. Спокійно підходжу до паспортного контролю, мені кажуть: "Хвилиночку почекайте". А потім відводять в спеціальну кімнату і вручають документ, де написано, що якийсь уповноважений орган вирішив заборонити мені в'їзд в Україну.
Мене відправляють в глухий кут терміналу D і залишають з цим папірцем. А там – повний інтернаціонал під наглядом прикордонників. Півтора десятка людей з усього світу, яким заборонений в'їзд в Україну. Хтось в капцях, хтось в шортах, неопалюване приміщення. Чекають літака, який віднесе їх в те місце, звідки вони прилетіли.
На відміну від тих, хто там сидів, я сам юрист і у мене був адвокат. Потім ще прийшли представники офісу уповноваженого з прав людини. Після цього все стало дружелюбнішим і приємнішим.
Врешті-решт було прийнято рішення, яке скасовує заборону на в'їзд.
– Чи повідомили вам про причини заборони?
– Про причини заборони я можу лише здогадуватися. Як і про причини скасування заборони. У мене на руках немає документів, тому я нічого не можу стверджувати.
Проблема в чому? У людини є посвідка на проживання. У нього сім'я, господарство, кішка, кури, фікус. І рішенням якогось уповноваженого органу, одного посадовця, одним підписом йому ставлять все життя на паузу.
Прямого злого умислу на порушення прав людини з боку держави я тут не бачу. Але є лакуна в правовій системі. За такого механізму в людини немає можливості ні виправдатися, ні захистити себе.
З плюсів цієї ситуації – я ніколи не спілкувався з такою кількістю чудових людей як за ці 36 годин, проведених в куті терміналу D. Це, напевно, приємніше, ніж побувати на власному похороні – стільки хорошого почув про себе.
– Судячи з цієї розповіді, вам вдається поєднувати в собі юриста і поета.
– Я б сказав так, це різні ролі одного виконавця.
По-перше, вибачте за пафос, і те, і інше – робота зі словом. Ну, і я ж тут не першопроходець, навіть у Пастернака був червоний диплом МГУ з юриспруденції, який він, правда, не забрав.
А по-друге, одне іноді допомагає іншому. Я дуже люблю такий жанр літератури як found poetry – "знайдена поезія". Це коли джерелом поезії може служити будь-який текст. Ти бачиш текст, хоч на стіні, хоч на паркані, і розумієш, що це вірші. Хоча його автор взагалі-то про це навіть не здогадувався.
Наприклад, у мене є довжелезний текст про сфабриковану в 2017 році справу "Нового величия". Це вигадана російськими спецслужбами екстремістська організація, учасники якої нібито збиралися захопити владу шляхом державного заколоту.
У мене вийшов текст, цілком складений з цитат одного тому кримінальної справи. Звісно, всі ці оперуповноважені та слідчі не думали, що вони пишуть вірші. Але вони скористалися настільки мертвою мовою, мертвіше не буває, що з цього склеївся текст. І якби я не займався правом, таких штук ніколи не знайшов би.
– Ви багато подорожуєте Україною. Розкажіть про найяскравіше враження від поїздок.
– На Закарпатті мені довелося спостерігати епічну битву священників двох церков – ПЦУ і УПЦ – один доросліший, інший молодший. При всьому чесному народі вони ділили труну з небіжчиком – хто буде його відспівувати, і відповідно боролися за розум і душі присутніх.
Це було схоже на битву Ґендальфа з Сауроном із "Володаря перснів". Молодість перемогла.
Розмовляв Михайло Кригель, УП