5-річний син одягається, як співробітники ФСБ, бере пістолети і кричить: "Усі на підлогу, телефони на стіл!" Дружини політв'язнів розповідають про дитинство в Криму

"За останні 6 років ми вже провели в останню путь деяких батьків і родичів політв'язнів. Ми не могли й подумати, що нас чекає така трагедія …"  – говорить про смерть 3-річного Муси координатор об'єднання "Кримське дитинство" Муміне Салієва.

Муса зник 24 липня. Після двох днів пошуків, до яких, окрім кримських татар, приєдналися правоохоронці, кінологи і волонтери, тіло хлопчика знайшли у зливній ямі поруч з будинком. За даними окупантів, хлопчик потонув – обставини, за яких це сталося, ще встановлюють.

На похорон прийшли сотні людей. Але серед них не було дуже важливої людини в короткому житті хлопчика – його батька, Руслана Сулейманова.

З кінця березня 2019 року і щонайменше до середини вересня 2020 він перебуває під вартою. Руслана затримали під час масових обшуків на півострові після окупації. У СІЗО опинилися більше 20 людей, більшість з яких – активісти правозахисного об'єднання "Кримська солідарність".

Руслана звинувачують в причетності до ісламської організації Хізб ут-Тахрір, діяльність якої заборонена державою-окупантом Росією. Йому загрожує до 20 років позбавлення волі.

Унаслідок багаторічних арештів без батьків в Криму ростуть 188 неповнолітніх дітей, розповідають в "Кримському дитинстві". 15 з них народилися вже після затримань. 14 – потребують систематичного медичного лікування і препаратів.

"Українська правда" попросила чотирьох дружин кримських політв'язнів розповісти про дитинство на півострові. Про життя дітей після того дня, коли ранковий "візит" правоохоронців забрав з дому чоловіка і батька.

Муміне Салієва

Чоловік: Сейран Салієв.

Не був удома: майже 3 роки. Перший рік – в СІЗО Криму, далі – в Ростові-на-Дону.

Звинувачення РФ: тероризм, виправдання тероризму, захоплення влади насильницьким шляхом і ще 3 адміністративних статті. Загрожує до 20 років позбавлення волі.

Діти: четверо. Син Саліх і троє доньок – Самія, Суріє, Сафія. Молодша дочка Сафія, 3 роки, знає батька тільки по фотографіях і відео.

Історія Муміне від її імені:

"Сьогодні "кримське дитинство" дітей, які ростуть без своїх батьків, все частіше повертає мене у спогади про моє дитинство.

Після повернення до Криму батьки ледь влаштувались на низькооплачувану роботу. Мені дуже хотілося вчитися в музичній школі, у класі фортепіано. І я пройшла відбір. Викладачка систематично нагадувала, що вдома потрібен інструмент для підготовки до уроків – напевно, це було моєю мрією.

Але я розуміла, що для нашої сім'ї це вважалося розкішшю, до того ж нездійсненною. Тому я виривала подвійний аркуш із зошита в клітинку, розкреслювала на ньому октаву з чорно-білих клавіш, і в такий спосіб вчила ноти і навіть цілі твори.

Було дуже складно, але присутність батька, що розпалює піч, тепло якої починало прогрівати холодні стіни будинку, і мами, що запалює гніт гасової лампи, були моїм натхненням і підтримкою. Вони були поруч, і цього для мене було достатньо.

Яким запам'ятається дитинство цим дітям? Про що вони будуть пам'ятати, коли виростуть? Що росли без батьків? Або як мріяли і молились про їхнє швидке повернення? Або про рідкісні зустрічі в коридорах "правосуддя" і побачення крізь товсте скло у в’язниці? Кожен прожитий день – це вже безповоротне минуле. Його не повернути і не надолужити.

Але мені так хочеться вірити, що ці швидкоплинні миті коротких зустрічей дітей і батьків на судах і побаченнях, хоч і ненадовго, але роблять їх щасливими. І в пам'яті будуть зберігатися як іскорки тепла, про які потім, через роки, вони згадають разом зі своїми батьками. Разом з батьками, які повернуться до них.

У житті нашої сім'ї багато чого змінилось після арешту чоловіка. Замість наукової діяльності я стала займатись журналістською та правозахисною, хоча до 2014 року ніколи б і не подумала про це. Минулого року я вступила на факультет міжнародної журналістики і цього року сподіваюся отримати диплом магістра. Діти дуже сильно подорослішали. Допомагають мені в усьому і морально не дають "розкиснути".

Синові 12 років. Нещодавно відбулись чергові арешти у нас, у Бахчисарайському районі. Обшуки проходили з 4 ранку, і мені страшно було їхати самій. На годиннику 4.30 ранку.

– Ог'лум (синку), вставай. Читаємо ранкову молитву та їдемо.

– Куди? – спросоння здивовано запитував син.

– Знову обшуки...

Поспішаючи, виходимо з дому. Сусід готує біля воріт товар на ринок. Вітається. Він все зрозумів... День був дуже важким. Одночасно обшуки і арешти в різних районах Криму. Не вперше. А переживаєш все заново. Та ж біль і розлука. Тільки нові зруйновані долі, сім'ї, материнські сльози.

Уже після обшуків в нашому районі їдемо з сином назад. Мовчимо. У роздумах. Комок всередині. Насилу питаю:

– Як ти?

– Нормально ... До мене підійшов Умар аг'а (дядько Умар – УП), запитав, скільки мені років. Я сказав 12, буде 13. А він: "Машалла. Тепер уже ти замість баба (батька) ходиш на обшуки..."

Дуже складно передати, які у мене в цей момент виникли почуття. Все змішалося всередині. Насилу довелося стримувати сльози. Але стало дуже тепло від того, що поруч є плече. Захист. Є той, хто замінює батька.

Сусід почув, що ми під'їхали до будинку. Підходить з пакетом гарячих коржиків: "Візьми, сестричка. Це дітям". Ми знову зрозуміли один одного без слів...

Мій народ і всі небайдужі люди – велика опора і підтримка для мене. Після 2014 року Крим поступово став перетворюватися на "сіру зону". Об'єктивні ЗМІ вимушено припинили свою роботу в Криму через тиск влади.

Обшуки, арешти, викрадення стали періодичною хронікою кримських реалій. Як реакція на пресинг утворилася "Кримська солідарність" – це об'єднання сімей, адвокатів, активістів і всіх небайдужих людей в Криму. Воно допомагає нам усім триматися.

Коли чоловік ще був на свободі, вдома, ми намагалися на "дитячому" рівні розповідати нашому старшому синові й дочці про політичну ситуацію в Криму. А після арешту наскільки могла, розповідала їм про те, що їхній тато – Герой. Його заарештували несправедливо. Це як боротьба Добра зі Злом ".

Аліє Мамутова

Чоловік: Енвер Мамутов.

Не був удома: більше 4 років. Утримується в Росії, в 11-й виправній колонії Ставрополя.

Звинувачення РФ: організація терористичного осередку Хізб ут-Тахрір, підготовка до насильницького захоплення влади. Засуджений до майже 17 років позбавлення волі.

Діти: семеро – Сейран, Реяна, Сулейман, Мадіна, Сахіб Гірай, Умар, Саміра. Молодша дочка Саміра вчилася ходити і говорити без батька, син Умар в цьому році піде до школи.

Історія Аліє від її імені:

"Дитинство наших дітей в Криму проходить без участі батьків, і це дається взнаки. Після арештів дуже багато дітей залишилися з емоційно-психічними розладами, які потребують професійної допомоги. Звичайно, ми стараємось, щоб вони не відчували різниці у ставленні до них до арешту і після арешту батьків, але це не п'ятихвилинна справа.

Відповідальність за повну турботу за дітьми лягає на мене та мою свекруху, так як ми живемо разом. І з усіх сил стараємось для своїх дітей. Зараз вони бояться будь-яких людей у ​​формі, стуку в двері. Дитина навіть не ризикує подивитися, хто прийшов.

Посміхатися їх змушує відвідування гостей, поїздки на відпочинок до моря і в парки, всілякі подарунки. Звісно, вони дуже радіють, коли їдуть до батька. Ми були на побаченнях і на території Криму, і за його межами. Тоді вони дуже раділи і поїздці, і тому, що ця поїздка була до тата. Зустріч була дуже хвилюючою і болючою.

Найяскравіші зустрічі – перше побачення через 9 місяців після арешту в Криму і перше побачення у ВК (виправній колонії - УП) в Ставрополі.

Зайшовши в кімнату відвідування в Криму, дочка, якій було 8 років, перші 30 хвилин стояла без руху, дивилася вниз і плакала. Вона просто боялася підняти очі і подивитися на батька. Енвер тримався, всіляко намагався з нею розмовляти і підтримувати, але і в його очах я бачила сльози, які він намагався стримувати. Вони були прив'язані один до одного.

Про Ставрополь. Після того як завели Енвера, син Сахіб Гірай півгодини сидів без руху, обійнявши його.

Моє життя після арешту чоловіка перевернулось. Окрім того, що вся турбота про сім'ю і розв’язання життєвих проблем перейшли у мою відповідальність, з'явилися інші клопоти – громадські.

Відвідування тих місць, про які я взагалі не задумувалась – СІЗО, будівлі судів, поїздки на далекі відстані, Ростов і Ставрополь. Постійні ефіри в ЗМІ – ми зі звичайних людей перетворились на цивільних журналістів, які намагаються висвітлити події, що відбуваються в Криму. Це постійні спроби довести і спростувати звинувачення на адресу свого чоловіка та інших хлопців.

Діти знають, що батько перебуває у в'язниці, що його звинувачують в тому, чого він не робив. Природно, вони цікавляться – чому ж батько, ідеал в їхніх очах, приклад для наслідування, яким вони пишаються, сидить там, як якийсь злочинець.

У в'язницях повинні сидіти ті, хто роблять погані вчинки, – це найменші діти не розуміють, а старші ставляться до цього вже інакше. Вони можуть розмірковувати і бачать реальну картину того, що відбувається.

Діти знають про трагічну ситуацію з Мусою, вони зустрічалися з ним в межах проєкту "Кримське дитинство". Це викликало в них ще більше почуття любові один до одного, ще більшу турботу щодо молодших братів і сестер.

Я прошу у Всевишнього про звільнення всіх несправедливо заарештованих, щоб вони повернулися до своїх родин, до своїх дітей. Щоб більше не було суму в дітей, щоб вони росли в щасливій родині і щоб більше жодна мати не пережила трагічної ситуації, схожу на ситуацію з Мусою".

Майє Мустафаєва

Чоловік: Сервер Мустафаєв.

Не був удома: більше 2 років. Перший рік перебував в СІЗО Сімферополя, звідти етапований в російський Краснодар, потім в Армавір, зараз знаходиться в СІЗО Ростова-на-Дону.

У Криму примусово утримувався 28 днів у психіатричній лікарні.

Звинувачення РФ: участь у терористичній організації, спроба насильницького захоплення влади і повалення конституційного ладу. Загрожує до 25 років позбавлення волі.

Діти: четверо – Юнус, Джемілє, Юсуф, Наджіє. Усім менше 10 років.

Молодшій доньці, Наджіє, на момент арешту Сервера було 3,5 місяці. Зараз, побачивши чоловіків, вона називає їх "баба" – батько. Старша дочка, Джемілє, у 2019 пішла в перший клас – мріяла піти в школу за руку з батьком.

Історія Майє від її імені:

"В одну мить у дітей закінчилося дитинство і довелося подорослішати. Кожен день вони цікавляться, як же їхній батько – де він, що з ним, коли повернеться. І, буває, не знаєш, як їм відповісти і що сказати.

Наш 5-річний син Юсуф донині грає в недитячі ігри, він одягається, як були одягнені співробітники ФСБ, набирає купу пістолетів і забігає в кімнату з криком: "Усі на підлогу, телефони на стіл!"...

Джемілє – дуже емоційна дівчинка, для неї обшук був сильним стресом, і з того дня вона не спить у своєму ліжку, боїться.

Діти – дуже вразливі істоти, їх дуже легко образити. Вони радіють будь-якій дрібниці. Якось близькі друзі Сервера передавали їм подарунки, сказавши, що це від їхнього батька. На кожне свято небайдужі люди з нашого народу дарують подарунки всім дітям політв'язнів. Якби ви бачили, скільки радості буває у дітей, їхні оченята горять, вони стрибають від радості, згадуючи, що це від бабашкі (тата).

Як тільки забрали Сервера, наших дітей щомісяця почали запрошувати на заняття громадської ініціативи "Кримське дитинство". Аналогічна громадська ініціатива "Бизим балалар" ("Наші діти") завжди поруч і не дозволяє цих дітей "робити" чужими і непотрібними.

Ми живемо з батьками Сервера, і вони дуже допомагають мені з вихованням дітей. Раніше, якщо Сервер возив дітей в школу, садочок, то зараз цим займається його батько. Але скільки б ми не намагалися, замінити батька неможливо.

Дітям дуже важко пояснити, де їхній батько, старші начебто розуміють, по-своєму усвідомлюють, але в той же час завжди запитують, коли повернеться тато. У школі вчителі знають, що Сервер в тюрмі. І з перших днів арешту постійно запитують про нього, намагаються підтримати.

Я бачилася з Сервером останній раз в кінці липня 2020 року, на черговому судовому засіданні в Ростові-на-Дону. Я їжджу рідко на суди, дітей важко залишити на довгий час, дорога далека, щонайменше 3-4 дні йде. Побачення нам тільки почали давати після карантину, але я поки не змогла на них потрапити.

Діти були на побаченні, тільки коли Сервер був в СІЗО Сімферополя. Вони дуже зраділи, коли нам дали дозвіл на побачення, думали, що зможуть обійняти батька. Поїхали батьки і старші діти, це було рано-вранці, годині о 6, щоб зайняти чергу.

Цілий день прочекали, і тільки в кінці робочого дня, о 16:00 їх пустили. Побачення відбувалося через скло, між склом ще решітка, вони розмовляли по телефону, який час від часу не було чутно. Уся розмова під час побачення прослуховується, розмовляти кримськотатарською мовою не можна, тільки російською.

Хоча офіційно кримськотатарська – державна. Але в цій формальній державі і закони є формальними, і суди, і звинувачення – тільки терміни дикі і реальні. Діти приїхали дуже натхнені від Сервера, наввипередки один одному намагалися все розповісти, але були засмучені тим, що не змогли обійняти батька.

У Ростов я не возила дітей на побачення, це далека дорога, їм важко її буде перенести. Сама я була на побаченні в Ростові, це теж цілий процес: приходиш о 5-6 ранку, займаєш чергу і тільки після 9 починають пускати.

Сервер дуже позитивна людина і, навіть перебуваючи в тюрмі, заряджає тебе енергією, своєю вірою. Він постійно пише листи, не тільки дітям, мені, батькам, а й своєму народові, всій громадськості. В одному зі своїх листів дітям він пише:

"(...) Ніколи не соромтеся і не встидайтесь того, що ваш батько знаходиться у в'язниці. Я не робив нічого забороненого, поганого чи злого. Усе, що сказано на мою адресу і на адресу інших гідних синів нашого суспільства, – це брехня, наклеп! Прийде час і з волі Аллаха вся ця брехня розкриється".

Коли я думаю про Сервера, одразу перед очима його сяюче обличчя, його промениста посмішка і його слова:

"Головне – щоб люди в Криму і в усьому світі не втомилися боротися, не опустили руки, спостерігаючи за нескінченною агресію Росії. Ми, політв'язні-громадяни України, усвідомлено встали на цей шлях на волі, продовжуємо його тут у в'язниці, а інші повинні продовжити його на волі. І ця темна ніч неодмінно закінчитися яскравим сонячним ранком".

Аліє Емірусеінова

Чоловік: Рустем Емірусеінов.

Не був удома: більше року. Спочатку утримували в СІЗО Сімферополя, зараз – в Росії, СІЗО №1 Ростова-на-Дону.

Звинувачення РФ: організація діяльності терористичної організації. Загрожує довічне позбавлення волі.

Діти: троє – Алі, Айше, Хатідже. Усі неповнолітні.

Історія Аліє від її імені:

"Дитинство – це безтурботна, щаслива пора і світла пляма в пам'яті на все життя. Ми з чоловіком робили все, щоб цей період життя наших дітей був саме таким... Чоловік завжди намагався приділяти більше часу сім'ї, попри свою зайнятість. Спільні поїздки, екскурсії, посиденьки в колі близьких, цікаві, повчальні історії... і все це разом з найдорожчими і близькими людьми...

Усього цього не сталося з тих пір, як 14 лютого 2019 року, порушивши спокій і сімейне щастя, до нас в будинок увірвалися озброєні люди, налякавши дітей і людей похилого віку. Саме в той день дитинство наших дітей позбавили яскравих фарб...

Дитинство наших дітей в Криму, коли репресії посилюються, відрізняється від нашого дитинства.

На початку 90-х, коли кримські татари почали масово повертатися до Криму, наша сім'я не стала винятком – покоління наших батьків починало нове життя, купуючи або будуючи житло, перебуваючи в пошуках постійного заробітку... Попри матеріальні труднощі, дитинство було найщасливішим, тому що поруч завжди були мама і тато.

Дитинство наших дітей закінчилося в той день, коли забрали їхніх батьків. Кольорові фарби дитинства, пов'язані зі спогадами про той час, коли сім'я була разом, коли любий батько був поруч... У сучасних кримських реаліях, в умовах репресій і переслідувань, наші діти мріють не про поїздки та екскурсії, не про подарунки, а про те , щоб побачити, хоча б ненадовго, батька, нехай навіть на суді... але побачити.

Після арешту Рустема багато в житті нашої сім'ї змінилося. Діти, переживши шок раптового обшуку і арешту батька, вмить подорослішали.

Син Алі, якому на момент арешту батька було 15 років, почав оберігати мене і молодших сестер, намагаючись хоч якось компенсувати відсутність тата. Молодші стали зовсім не по-дитячому аналізувати те, що відбувається. Допомагають мені в усьому, оскільки тепер відповідальність за виховання і матеріальне забезпечення сім'ї лягла на мої плечі і часом дуже складно поєднати все це з домашніми справами.

Уже в перший день, коли Рустема відвезли люди в масках, наша сім'я відчула підтримку, увагу і турботу народу. Приїжджали знайомі, родичі, а також ті, кого ми не знали і бачили вперше. Усі намагалися нас підтримати, підбадьорити.

Листівки, листи, повідомлення в месенджерах з теплими словами давали нові, свіжі сили. Колосальна підтримка народу допомагає адаптуватися в нових реаліях як мені, так і дітям. Народ взяв під опіку наших дітей.

Виник проєкт "Кримське дитинство", у межах якого раз на місяць діти політв'язнів збираються разом. Педагоги організовують для них пізнавальні екскурсії, цікаві майстер-класи, різні гуртки, уроки.

Діти пишаються своїм батьком, чекають, для них він Герой. Не приховують від своїх однокласників те, що батько в СІЗО, і завжди з гордістю його захищають. Попри всю тяжкість звинувачення, величезні терміни, які йому загрожують, діти ні на хвилину не втрачають надію на звільнення тата, адже впевнені в його невинуватості.

Діти чекають і постійно уявляють зустріч з любим батьком, намагаючись хоча б у думках наблизити цей день.

Можна по-різному уявляти цю подію, але в тому, що на це чекає весь народ, немає жодного сумніву. Народ чекає звільнення кожного свого політв'язня. І ми віримо, що цей день неодмінно настане".

Ольга Кириленко, УП

[UPCLUB]