Мирослав Скорик. Інтелігентний бешкетник

Майже хвилину доведеться витратити на те, щоб перелічити основні регалії композитора Мирослава Скорика. Він художній керівник Київської опери, Герой України, народний артист та володар низки орденів.

Однак чи не найбільша нагорода для автора – можливість чути власні твори у виконанні вуличних музикантів. Значить, мелодії справді полюбилися людям.

У цьому сенсі Мирославу Скорику пощастило – він не раз чув свою музику в метро чи на вулиці та часом навіть давав за неї "десять карбованців" .

Однією з пісень, які принесли композитору широку популярність, стала "Не топчіть конвалій" – перший український твіст, написаний у 1963 році. Його виконував створений Скориком вокально-інструментальний ансамбль (ВІА) "Веселі скрипки".

До слова, шукаючи вокалісток у колектив, він знайшов собі першу дружину. Лариса Скорик так згадує історію їхнього знайомства:

"Моя сестра Любов у [Львівському] оперному була арфісткою. Там один скрипаль сказав, що вони організували ВІА, шукають дівчину з хорошим низьким голосом. Сестра каже: "Є така дівчина, це моя сестра!".

Я заспівала "Не топчiть конвалiй". Виступала навіть на всесоюзному "Блакитному вогнику" – у сукні з відкритими плечима. І таки доспівалася: ми з Мирославом стали чоловіком та дружиною. Прожили разом 15 років. Чудово розійшлися – красиво, спокійно, інтелігентно", – зізналася жінка.

Іншою знаковою піснею для композитора стала "Намалюй мені ніч". Свого часу її переспівували різні виконавиці – від молодої Софії Ротару до Тіни Кароль. Остання говорить: пісня була настільки популярною, що кожна артистка вважала обов’язком виконати її.

Чималого авторитету додала Мирославу Скорику співпраця з Сергієм Параджановим і створення саундтреку до його фільму "Тіні забутих предків".

Режисер приїхав до Львова, щоб знайти композитора, якому буде близька західноукраїнська тематика, пішов на радіо і попросив поставити місцевих авторів. Почувши сюїту для струнних Скорика, Параджанов зрозумів, хто йому потрібен.

Важко повірити, але Мирослав не одразу погодився допомагати видатному режисеру, бо той йому не сподобався.

"Це східні люди, одразу переходять на "ти". А я людина західна, мені таке не до душі. Тим більше, я дивився його фільми, які були в прокаті, і вони мені не подобалися.

Я відмовився. Але Параджанов така людина: якщо вирішив, не поступиться. Він ще раз приїхав, ми поговорили більш серйозно, і відтоді в нас була прекрасна праця, абсолютно прекрасні відносини – дружні, ввічливі", – пригадує музикант.

Подивившись "Тіні забутих предків", російський композитор Дмитро Шостакович надіслав українському колезі листа з компліментами. Скорик був дуже зворушений ним.

"Він мені написав: "Я був дуже вражений вашою прекрасною музикою. На жаль, я мало її знаю, але докладу зусиль, аби з нею ознайомитися". Це було для мене великим потрясінням", – пригадує музикант.

Результатом ще однієї вдалої співпраці, але з іншим режисером, стала "Мелодія ля-мінор". Володимир Денисенко, який зіткнувся з цензурою під час створення фільму "Високий перевал", попросив Мирослава Скорика створити таку музику, що могла б передати те, чого не можна показати у стрічці.

Композитор із завданням впорався. З часом "Мелодію" почали називати духовним гімном України.

Мирослава Скорика часто запитують, як йому вдалося написати твір, який подекуди є впізнаванішим за нього самого. Він відповідає: ніхто не може наперед знати, що полюбиться слухачеві – професіонал повинен вміти працювати без музи і завжди викладатися наповну.

"Натхнення, звичайно, з’являється час від часу, і треба тоді його зловити. Є ідея, а потім йде серйозна і копітка праця", – ділиться музикант.

Каже, ідеї приходять невідомо звідки, невідомо навіщо. Часто в найнесподіваніший момент, наприклад, у потязі або літаку.

"Інколи я їх занотовую. Якщо немає паперу – іноді забуваю, а іноді запам’ятовую. І ось якщо запам’ятовую – значить, ідея того вартувала, і з неї народжується новий твір. Буває, що якісь теми мені сняться. Тільки чогось вартісного ще ніколи не приснилося", – говорить Мирослав Скорик.

Талант та авторитет композитора дав йому змогу познайомитися з Папою Римським. Це сталося завдяки опері "Мойсей".

Написати твір Скорику запропонував директор Львівського оперного театру Тадей Едер. Музикант мав й особисту причину взятися до роботи – про це мріяв його батько: він любив поезію Івана Франка, яка лягла в основу сюжету, і вважав її духовним явищем не лише європейського, а й світового масштабу.

Аби знайти гроші на постановку, артисти звернулися з листом до Папи Іоанна Павла II. І неочікувано для всіх Ватикан проспонсорував виставу.

Коли у 2001 році понтифік приїхав до Львова, з ним зустрілися Мирослав Скорик, Тадей Едер та виконавець ролі Мойсея Олександр Громиш. Вони отримали благословення та пам’ятні подарунки, а сама постановка дістала схвальні відгуки як вітчизняних, так і закордонних критиків.

"Мені запала в пам’ять одна розмова зі слухачкою з Варшави, яка після вистави "Мойсей" підійшла до мене і сказала: "Дякую вам сердечно, бо ви пишете музику для людей!". А я дійсно писав цю оперу для багатьох звичайних слухачів, як Франко свою поему, а не для "вибраних" знавців і критиків", – наголошує Мирослав Скорик.

Попри своє благородне походження та зв’язки, композитор справляє враження скромної людини. Чи не в кожному інтерв’ю він із вдячністю згадує свою двоюрідну бабусю Соломію Крушельницьку, яка рано розгледіла в ньому здібності до музики. А ще він без пафосу, а навпаки з гумором розповідає про зіркових колег та своїх вчителів.

До речі, викладачів Мирослав Скорик не особливо шкодував і нерідко демонстрував характер у стосунках із ними.

Наприклад, вдова професора Станіслава Людкевича образилася на Скорика через те, що в мемуарах він доволі детально описав одну шкідливу звичку свого педагога. Цитата зі спогадів виглядає отак:

"Людкевич, який відвідував усі засідання, сидів як завжди в другому ряді збоку, колупався собі в носі, а потім із зацікавленням розглядав видобуте і голосно стогнав, якщо йому щось не подобалося".

Музикант також мав конфлікт із Романом Сімовичем, який у своїх творах не вживав складних акордів, тим більше з нетерцевою структурою, і студентам теж не дозволяв це робити.

Знаючи про дивну заборону, Скорик все ж використав нетерцевий акорд у своїй "Колисковій" для фортепіано. Він намагався обґрунтувати такий вчинок, та марно – суперечка з педагогом тривала протягом трьох тижнів.

"Сімович вагався, але на четвертому тижні він сказав категоричне "ні" . Це мене розгнівало, і на наступну лекцію я йому приніс "Марш" для фортепіано, де хоча не було жодного акорду з нетерцевою структурою і навіть нонакордів, але звучання було приголомшливо гостро дисонуюче…", – пише в мемуарах композитор.

Сімович, звісно, був обурений.

"Що це ви мені написали?" – запитав він тихо. "Професоре, – кажу я. – Але ж тут немає жодного акорду з нетерцевою структурою!". Професор підійшов до вікна, постояв п’ять хвилин, одна велика сльоза збігла по його обличчю. "Ви більше не мій студент, – сказав він ще тихіше. – Ви марнуєте свій талант". На цьому наші заняття скінчилися", – пригадує Скорик.

Народний артист мав успіхи в навчанні й вирізнявся серед інших, однак думати, що він завжди був ідеальним учнем, не варто. Композитор зізнається: було й таке, що тривалий час прогулював уроки.

Під час навчання в школі в Анжеро-Судженську Кемеровської області, куди сім’ю Скориків вислали в 1947 році за неправдивим наклепом, хлопець збайдужів до занять, віддавши перевагу спорту. Хоча його музичні здібності в школі помітили.

"Мене почали показувати як такого вундеркінда… Це мені не дуже подобалося, я захоплювався футболом, тож навіть вирішив пропускати заняття, і півроку взагалі не з’являвся до школи, а батькам казав, що я ходжу", – розповів він.

Зі спортом у Мирослава врешті склалися непогані стосунки. Він має перший розряд у настільному тенісі, займався легкою атлетикою, плавав на байдарках. Тепер, коли народному артистові от-от виповниться 80 років, його основним спортом стали походи по гриби.

"Вважайте, що це моя друга професія", – каже він і зауважує: його нинішня, третя дружина Адріана хвилюється, аби не з’їв якогось отруйного гриба і не вмер.

Скорики люблять смачну їжу, й кожен із подружжя вміє добре готувати. Коронною стравою композитора є рулька – запечена нога молодої свині. А з грибів, які він приносить, варять супи: влітку – з опеньок із додаванням перловки, картоплі та часнику; взимку – тільки із сушених.

"Ми, українці, – гурмани. І це не залежить ні від місця проживання, ні від вікових ознак. Якісна кухня – одна з ознак нашої української семантики, – говорить дружина музиканта. – Можливо, саме тому українці – надзвичайно гостинні, добрі й співочі. Після смачної вечері починається пісня, більш щире спілкування і, можливо, твориться краща музика".

Коли в одному зі старих інтерв’ю Адріану Скорик запитали про відносини з чоловіком-генієм, вона відповіла, що просто собі живе, впевнена у взаємних почуттях. Жінка не боїться ділитися емоціями, бо не вірить у вроки і переконана, що життя надто коротке, аби мовчати про любов.

Мирослав Скорик навпаки назвав себе людиною забобонною й неохоче говорив про особисте.

"Боюся її перехвалити – раптом мій діамант викрадуть, а раптом він потьмяніє?" – сказав він.

Щоправда, потім додав:

"У ті останні роки я написав дуже багато музики. І щиро переконаний, що це – незаперечна заслуга дружини. Якщо вона до мене добре ставиться, це – найважливіше".