По той бік: життя заручників ОРДЛО. Частина ІІ

– Так і напишіть: живемо погано, живемо у злиднях. Так наїлися тої "ДНР", що скоро ротом назад полізе.

Так почалася наша розмова з донеччанкою, яка погодилася розповісти про свої майже три роки життя в окупації. Точніше, вона сама рвалася до розмови, почувши, що зараз в гості приїде журналіст.

– Як важко це все тримати в собі... Я, бува, зупинюся біля під'їзду і розповідаю сусідам, як на тій частині України порівняно добре. А одна сусідка постійно співчутливо запитує, чи я не боюся отак на вулиці говорити, бо ще пристрелять. Я, звісно, боюся, але за три роки вже дуже сильно набридло мовчати, дуже сильно набридло боятися.

Ми зустрілися з Інною (ім'я в публікації змінено, – УП) у Торецьку, за чотири кілометри від лінії фронту. Сюди вона приїхала на кілька днів: зареєструватися як переселенка і "податися" на отримання української пенсії, оскільки якраз досягла пенсійного віку.

– Я не хочу тієї "денеерівської" пенсії, за яку не вижити. Я все життя працювала в Україні, а не "ДНР, чому ж я не можу отримати українську пенсію?

Інна дістає з сумки гостинець з ОРДЛО – цукерки "Азовская коровка" виробництва російської кондитерської фабрики.

– Чула, що шоколад російський, який вам привозять, – несмачний, як пластилін? – підтримую розмову, розгортаючи цукерки.

– Дорогенька, нічого тобі не скажу, бо не знаю. Я не купую шоколадних цукерок. Грошей на такі розкоші нема. Та й цю "Корівку" вперше купила, бо соромно було з пустими руками в гості їхати.

Я дістаю у відповідь з сумки оберемок львівських цукерок "Зоряне сяйво". У Інни дійсно засяяли очі. Хоча жодної цукерки вона не спробувала. Запитала, чи я не проти, якщо вона візьме їх з собою –дітей пригостити.

– Оце вони будуть раді, коли почують, що солодощі аж зі Львова! – із неприхованою радістю Інна закинула цукерки у сумку.

Втікати нікуди

Інна утримує двох дітей, які самі на себе заробити не можуть. Дочка закінчує школу, дорослий син – інвалід.

До війни Інна працювала паралельно в трьох різних місцях: "Крутилася, як могла".

Зараз жінка – продавчиня на базарі, хоча й має вищу освіту. Більше працювати ніде. Та й сама Інна вже не потягне декількох робіт, бо на тлі стресу у неї розвинулося кілька хронічних захворювань.

Важким емоційним ударом для Інни стала трагедія з її до того здоровим сином. У 2014-му на вулиці хлопець перестрівся із п'яними "ополченцями", які його побили через те, що він перейшов перед ними дорогу.

Скаліченого юнака відвезли "на підвал", вимагаючи викуп у матері. У тої не було таких грошей. І позичити в нікого. Протримавши кілька тижнів, хлопця врешті відпустили. Потім були місяці в лікарні – і пожиттєва інвалідність.

А Інні телефоном погрозили: якщо скаржитиметься в місцеву "прокуратуру", то познущаються ще й над її дочкою.

Себе і своїх дітей Інна, яка давно живе без чоловіка, вважає заручниками "ДНР" і мріє про звільнення.

– Втікати мені звідти нікуди, на орендовану квартиру я просто не зароблю. Мені важливо хоча б дочку врятувати. Дуже сподіваємося, що вона вступить після школи в український інститут і залишиться жити там.  

Першим кроком до нового життя дочки після її повноліття було отримання паспорта громадянина України. Довелося просити про допомогу в родичів на підконтрольній Україні частині Донецької області.

– Це була дуже стресова поїздка за паспортом. Якби документи нам швидко не зробили, ми б не змогли б назад повернутися в Донецьк, бо за свідоцтвом про народження – випускають (бойовики на контрольовану Україною територію, – УП), але назад через КПВВ вже не впускають.

Ще в 2014-му році ватажок "ДНР" Олександр Захарченко заявляв, що тамтешня молодь зможе отримувати на вибір як українські паспорти, так і "денеерівські". Проте, в результаті, всім видають лише так звані паспорти громадянина "ДНР".

В українському уряді лише через три роки війни наблизилися до вирішення проблеми відсутності паспортної альтернативи для молоді з непідконтрольних територій. У Плані заходів щодо реінтеграції населення ОРДЛО, який затвердив Кабмін в січні 2017 року, серед інших пунктів йдеться про можливість відкриття поблизу лінії розмежування центрів з надання адмінпослуг для мешканців непідконтрольної частини Донбасу. Зокрема, серед іншого планується видавати паспорти громадян України.

– Вже коли ми їхали назад з паспортом, від перевтоми і стресу дочка на українському блокпості розплакалась. Якийсь хлопець у військовій формі її співчутливо запитав, чому вона плаче. А я не витримала, і до нього: "Ну коли ви нарешті нас заберете додому? Коли закінчиться оце бомжування, оця їзда туди-сюди і черги на блок-постах?"

Військовий лише посміхнувся і каже: "Вже скоро. Потерпіть ще трошки". Ну я ж йому: "Ну дивись! Ти пообіцяв! Я тебе запам'ятала, якщо що!" – сміючись, розповідає Інна.

Хотіти і боятися звільнення

Інна водночас і дуже хоче, щоб українські солдати звільни Донецьк – і дуже цього боїться.

– "Денеерівці" свої військові частини поховали по всьому місту. Якщо буде наступ, то будуть бити по них. Уявляєте, скільки мирних людей постраждає? Це дуже страшно. Тому тут люди, навіть ті, що мріють про звільнення, бояться наступу, бо не знають, що з ними буде. Ми ж бачили не раз, як їхні танки заїжджають в місто і ховаються по ньому, як тільки якийсь наступ. Вони ж просто прикриються нами. І розуміємо, що просто так вони не здадуться.

Прихильники військового наступу в дискусіях у соцмережах часто наводять аргумент, що за два-три роки мешканці ОРДЛО могли вже давно виїхати з окупації, щоб потім у випадку наступу не стати жертвою. Наводжу цей аргумент Інні.

– Як ви можете таке казати?! – Інна зривається на крик. – Куди їхати, куди? За які гроші? Ті, що так кажуть, їм просто пощастило, що вони живуть там, де немає війни, що вони тої війни не нюхали. А те, що ми пережили – того на десять життів вистачить. Як вони сміють судити?!..  

Інна замовкає і мовчки стікає слізьми. За кілька секунд продовжує:

– Три дні тому як почалося о десятій вечора лупити, а закінчилося аж в чотири ранку. В цей час не до сну. Сидиш і сам не знаєш, чого чекати. Якось моя сестра різко схопила кота, вибігла з кімнати, сіла в коридорі далі від вікон, обняла кота і почала молиться. Тут чує "бах" – і в кімнату щось залітає.

Тоді снаряд упав біля багатоповерхівки. Дерев'яні шибки у всіх повилітали. Сестрі Інни осколок снаряду влетів через балкон, вдарився в стелю і рикошетом пробив диван, де перед тим з котом сиділа жінка.

– А сусіди мої, як починають стріляти, відкривають навстіж вікна, щоб потім склом їх не порізало. І так сплять взимку, накриваються ковдрами з головою.

– Звідки я знаю, хто по нас стріляє… З обох боків чути. З боку Донецька більше вилітає, у відповідь прилітає значно менше. Але луплять і одні, і інші.

Інна має двох дорослих племінників, яким за двадцять. Каже, що ніколи не випустить їх воювати – ні на ту сторону, ні на іншу.

– Нам нема чого воювати. Вони не підуть вбивати. Бо кого вбивати? В мене з одного і другого боку (лінії зіткнення – УП) – друзі та родичі. Війна ж вбиває не лише військових, але й мирних.

"Минає час – і люди бачать, де правда, де брехня"

Те, що війну почала Росія, для Інни очевидно. Певна: Кремль скористалася бідністю людей та їх низькою свідомістю, якою легко було маніпулювати. Каже, коли люди йшли на референдум – це скидалося на масовий психоз.

– Бігли. Багато бігло на референдум. Людям втовкмачили, що їх гроші забирає Київ, що вони годують всю Україну – і побігли відділятися. Їм наобіцяли, що нарешті заживемо! Ніхто не хотів знати, що шахти насправді були на дотаціях, і це нас годували, а не ми когось. А що зараз? Зараз ці люди плюються, згадують референдум і кажуть: "Хто нас туди покликав, чого ми туди бігли, і чого ми добилися?"

Інна переконує мене, що такі погляди поділяють нині половина жителів її багатоповерхівки.

– Бо минає час, і люди бачать, де правда, а де брехня. По своєму фінансовому стану бачать, як би їм не розповідали в наших новинах, як все добре в тому "ДНР".

"Референдум" замість обіцяного економічного підйому призвів ще до більшого спаду. Ті підприємства, які раніше збанкрутіли, так і не запрацювали, а інші скоротили об'єми виробництва.

– Домобудівний комбінат давно не працює. Хімзавод, азотний завод, машзавод, вугільне машинобудування – все стоїть. "Ізбуду" теж уже нема. Шахт теж мало працює, бо ж треба ж оновляти обладнання, а Росії цього непотрібно.

Підприємства зупинилися чи зменшили об'єми через скороченням замовлень або через переведення потужностей на підконтрольну територію. За словами Інни, окремі цехи на деяких колишніх промислових гігантах або орендує малий бізнес, або там розмістилися військові.

Так, території "Точмашу", який раніше виготовляв продукцію для оборонної, металургійної та сільськогосподарської промисловості, тепер, за даними активістів, є базою підрозділів російських найманців. Хоча, варто додати, що "Точмаш" збанкрутів і став напівруїною ще до 2014 року.

Так само ще в 2012-му скоротив потужності Донецький металургійний завод. Останні роки тут виплавляла чавун лише одна доменна піч. Але внаслідок внаслідок блокади залізної дороги наприкінці лютого-2017 і та закрилися – через брак залізної руди.

За останніми повідомленнями з ДМЗ, бойовики нібито почали різати на метал цехи, що не працювали останні роки. Проте інші робітники це спростовують.

Дорогоцінне сало

Наскільки збідніли донеччанни, Інна пояснює на своєму прикладі. Раніше протягом десяти років щоліта з дітьми їздила в Крим. Тепер відпочинок на морі для неї – недосяжна мрія.

– Колись була можливість заробити на відпустку на морі. Ще були пільгові путівки від заводів. А тепер ми живемо, як в резервації. Роботи немає, грошей немає, а ціни височенні. От, знайомі, знаючи що я сюди їду, надавали купу грошей, щоб я тут накупила їм продуктів. Везла аж чотири тисячі, так було страшно, якщо з ними щось станеться, бо як повертатиму?

В ОРДЛО "кусаються" ціни на м'ясо. Так, за даними дослідження Всесвітньої продовольчої програми, на непідконтрольній Донеччині яловичина удвічі дорожча, ніж на підконтрольній – 146 і 71 гривня відповідно.

Свинина теж значно дорожча – 67,7 та 105,5 гривень відповідно, птиця – 40 і 65 гривень. Різко відрізняються ціни на молоко, сметану і сир.

Варто зазначити, що експерти Всесвітньої продовольчої програми для порівняння цін в одній валюті (в "ДНР" усі ціни в російських рублях) переводили рублі у гривні по фактичному курсу валют на непідконтрольних територіях. А він суттєво відрізняється від курсу тут.

Бойовики штучно занижують курс гривні – і заробляють величезні суми на купівлі української валюти у людей, яку ті привозять з підконтрольних територій, знімаючи з карток свої пенсії чи інші соцвиплати. Або заробляють на тих, хто знімає готівку з українських карток в самому Донецьку, користуючись послугами посередників, адже банкомати українських банків в "ДНР" не працюють. А банкомати так званого "Республіканського банку ДНР" не приймають інші банківські картки.

За цінами на продукти в "ДНР" усі рекорди б'є сало – воно в два з половиною рази дорожче, ніж на підконтрольній Україні частині території Донечини. За кілограм сала в Донецьку просять понад сто гривень. Тож це найбільш ходовий товар, який мешканці ОРДЛО везуть через контрольно-пропускні пункти додому.

– Один раз в черзі на КПВВ стояв один такий з повними сумками. Дзвонив своїм дітям, щоб його зустріли, бо він везе їм з "Укропії" м'яса і сала. І кричить, що "укропи" такі-сякі нехороші люди. Стоїть і кляне. Так поруч люди йому дуже швидко закрили рота. Ніби його силою хтось змушує за тим м'ясом їздити в ненависну "Укропію".

"Що люди могли зробити? Проти автомата в нас аргументів немає"

Інна переконує, що люди, які відверто ненавидять Україну, їй вже давно майже не зустрічаються.

– Так, є озлоблені на Україну, бо війна забрала у них чоловіків чи дітей. А ще є такі, що кажуть: ну й що, що при "денеерії" – вони бандити, але це ж наші бандити, вони за нас, захищають від "укропів"! Але таких меншість.

Більшість хоче вернути все назад, але часто боїться в тому зізнатися. Бо не знають, з якими очима вертатися. З телевізора їм розказують, що їх на тому боці ненавидять. Думають, що їм уже не пробачать за той "референдум". Я таким завжди кажу, що нічого з ними не буде, от я постійно їжджу в Дзержинськ (Торецьк – УП), і там теж люди бігали на референдум. А зараз якось всі разом живуть, ніхто нікого не відстрілює.

Запитую, звідки тоді взялися натовпи на похоронах "Мотороли", якщо більшість проти "ДНР".

– Ви про що?! Невже не зрозуміло?.. – Інна робить паузу, в її очах читається гіркота від того, що хтось не розуміє нібито очевидне. – От послухай. В цей день я стояла на базарі, і постійно оголошували по гучномовцю запрошення на прощання з Моторолою, біля входу чекали безкоштовні автобуси. І я не побачила жодного – жодного! – хто б туди пішов. Думаю, більшість там зігнали з підприємств, людей зняли з роботи і привезли.

Інна каже, що до "ополченців" ставлення негативне ще з 2014 року. Тоді автомати давали всім підряд, в тому числі "наркоманам і бандитам", які, відчуваючи безкарність, творили, що хотіли.

– Якось зайшли до моєї подруги в магазин і кажуть: "Налий!" Вона пояснює, що тут спиртне не розливають – а вони далі: "Налий!" І що їй робити? Їй страшно, в них на плечах автомати, і вони п'яні. Тоді люди дуже обурювалися такому ставленню до себе з боку нібито їх захисників. Страшно було вийти на вулицю, дітей тримали дома.

Але що люди могли зробити? Проти автомата в нас аргументів немає.

За словами Інни, вже в 2015-му такої "анархії" вже не було. Ватажки бойовиків, намагаючись відновити свою репутацію, заборонили ходити містом із зброєю.

Невідомі поховання

Власниця квартири в Торецьку, де ми за чаєм розмовляємо з Інною, вкотре позіхає. Скоро північ. Треба прощатися. Але гостя з Донецька хоче говорити ще і ще.

Людям по інший бік доводиться часто мовчати заради власного виживання. Свій біль вони тримають у собі. Тому кожна можливість виговоритися – немов сеанс у психолога.

– Зачекайте хвилину. Я ж маю вам розказати головне, чому хотіла зустрітися. Моя тітка брала участь у похованні українських солдат. Я хочу, щоб родичі знали, де їх сини чи чоловіки.

Інна розповідає, що її тітка живе під Старобешевим. За вісімнадцять кілометрів на схід від цього райцентру розташоване селище Строїтель.

– Там дуже багато загинуло українських солдат. Вони лежали кілька днів на сонці. Ніхто з тілами нічого не робив. Тоді жінки позав'язували лиця, бо був сильних запах, взяли лопати – і пішли закопувати. Тітка каже, що солдат там був не один десяток.

Вони викликали екскаватор, вирили траншею, понакривали солдатам обличчя і поховали. Навіть запросили священика, щоб відспівав загиблих. Ховали не в один ряд – бо дуже багато тіл було. Хто з жінок встиг, то якісь особисті речі в солдат витягували – телефони, зривали нашивки, щоб потім можна було якось упізнати, рідним передати.

Також Інна згадує селище Войковський (з 2016 року Копані – УП) неподалік окупованої Амросіївки. На його території є цегляний завод, де, за словами Інни, в піщаному кар'єрі теж закопані українські солдати.

– Люди бачили, як бульдозер засипав тіла в кар'єрі. Їх теж доведеться колись упізнавати, мамам хочеться поховати своїх дітей по-людськи.

Тіла тисяч солдат та цивільних осіб ще довго будуть продукувати взаємну ненависть по обидва боки лінії фронту. Розпочата Росією ще задовго до 2014-го кампанія із розколу українського суспільства призвела, врешті, до масових жертв та кровних образ.

Заручниками війни Росії проти України стали мільйони українських громадян: як ті, що виїхали, але мріють повернутися додому – так і ті, що вимушені далі жити в злиднях і страху.

Управління статистики самопроголошених республік звітують, що станом на 1 листопада 2016 року в "ДНР" мешкало 2,3 мільйона осіб, в "ЛНР" – півтора мільйони.

Мар'яна П'єцух, УП

Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади