"Мой позывной – Фартовый Арлекин". История боевого клоуна и разведчика Николая Беленького
"Хто в армії служив, той у цирку не сміється". Догматичність цієї приказки звів нанівець 53-річний Микола Біленький зі Львова.
Після служби в радянському війську він сміявся сам і смішив публіку, працюючи 35 років у манежі цирку. В 2022 році повернувся з Англії в Україну, щоб піти добровольцем у ЗСУ.
Клоун – стереотипне тавро, яке використовують обивателі. "Фартовий Арлекін" – позивний для побратимів. Артист оригінального жанру – квінтесенція самого себе.
Попри поранення, контузію, втому, небезпеку та важкі сни Микола Біленький у пікселі та строю посміхається досі. Мріє повернутися до родини та рідної стихії з перемогою, щоб знову робити людей щасливими.
В тилових дискусіях, у диванних битвах щодо рішення Мінкульту бронювати від мобілізації працівників цирків про таких, як Біленький, здебільшого не здогадуються.
Журналісти галузевого видання "Circuslife" нарахували 44 представники циркових колективів України, які пішли на війну. Серед них є і загиблі, зокрема, Владислав Грудінін – артист балету ДП "Національний цирк України".
В інтерв'ю УП Микола Біленький розповів, чому проміняв життя в Європі на фронт. Згадав, як його зустріли в ТЦК. Розказав, що його дратує в тилу. Та пояснив, чому циркові вистави під час війни справді важливі.
Далі – пряма мова.
Чого
В них [працівників цирку] не така професія, щоб їх бронювати.
Не сильно важлива для суспільства та нашого часу
Молодий чоловік призовного віку. З вуличного опитування "Суспільне Дніпро"
Мій позивний "Фартовий Арлекін".
На момент повномасштабного вторгнення я жив та працював в Англії. Багато років виступав у Великій Британії та Львові. В Європі в мене був підписаний контракт, я міг і далі працювати там.
Коли побачив 24 лютого новини, одразу зібрався та приїхав додому. Тепер у мене третій рік війна (сміється), а хлопці (побратими – УП) питають: "Чого взагалі приїхав? Чого не залишився?".
Чого? Зробив свій вибір та й все. То була конкретна мотивація. Так, міг не їхати, займатися улюбленою справою. Але повернувся.
Головне в цьому виборі було те, що у Винниках поховані мої батьки. У мене в Україні сім'я, діти, сестра. І якщо росіян не зупинити там, де вони лізуть, ворог дуже, дуже далеко дійде. Проти нас, щоб ви знали, воюють люди без голови.
Мені 53 роки. В кінці 80-х – на початку 90-х проходив службу в радянській армії. Потрапив в "афганську учєбку", але мені дуже пощастило – війна якраз закінчилась. Ми прикривали хлопців, яких виводили по мосту ("Міст Дружби" через річку Амудар'я, який з'єднує Афганістан та Узбекистан – УП).
У 2022 році в мене було три тижні підготовки, потім нас відправили на Херсонщину. Я починав з 24-ої бригади імені короля Данила водієм-розвідником. Потім був Донбас та 138-ий центр спеціального призначення ВСП. Зараз я в 116-й бригаді старшим розвідроти.
Під Бахмутом я отримав контузію. Для тих, хто не в курсі, це якесь нестрашне слово. Для тих, хто її отримав – така, знаєте, штука (сміється), яка не виліковується до кінця. Вона повертається знов і знов. Зір у бійців падає. Стреси. Важкі сни.
Ще в мене було поранення, але то таке. Залетіло в ногу, коли були в посадці. Зрозумів, що там уламок, коли його діставали медики. На нас тоді скидали все що завгодно: і бомби, і фосфор, і міни. Це було на херсонському напрямку. Там загинув наш 28-річний комбат Глушко. Йшов на фронт майором, став підполковником (посмертно – УП).
А що моя нога? Працює, слава Богу! Бігаю.
Дуже велика штука
Ви цю хрінь зараз на повному серйозі написали?
Ви там всі реальні клоуни? Ваш час все ближче. Чекайте....
Facebook-"боєць" з позивним Mossberq Dimitri. Коментар під постом керівника Мінкульту щодо броні циркових працівників
Інколи я дивлюсь, що відбувається в Раді, в політиці, і мені теж смішно. Але якщо то і "цирк", то дуже і дуже аматорський (сміється). Зі справжнім, професійним цирком він не має нічого спільного.
Ви були у Львові? Хвиля (пам'ятник "Хвиля національного відродження" – УП) знаєте де? Поруч з Тарасом Шевченком. Колись там недалеко палац піонерів був, де я з 14 років займався в студії "Арлекін".
У мене в родині нікого не було з цирку. Мама була військовим медиком, батько водієм. Але я сам по собі людина творча, тому потрапивши в студію "Арлекін", так і залишився в цирку на 35 років.
Субота і неділя – то були святі для мене дні. Я брав томатний сочок, булочку, біг у той будинок піонерів. Можна було йти у кіно, ще кудись погуляти. Але ми з хлопцями з ранку до вечора пропадали в спортивному залі, працювали над собою.
Я закінчив естрадно-циркове училище, академію мистецтв імені Карпенка-Карого. В мене прекрасна дружина, двоє синів на льоду працюють у Кабакова (Сергій Кабаков, керівник "Державної циркової компанії" – УП).
Я не знаю, як вам пояснити, що таке цирк. Це дуже велика штука, справжнє мистецтво. Це не те, що ви кіно зняли один раз чи під фонограму співаєте. Тут треба постійно над собою працювати, перед кожним виходом у манеж. Кожен день, цілий день.
Клоун – то таке, знаєте… То на політиків можна так казати (сміється). Себе я називаю "артист оригінального жанру". Я стою на катушках (циліндри для номерів з рівновагою – УП), на сходинках, їжджу на моноколесі. Володію такими жанрами, що ви навіть не уявляєте.
Ви були в Києві на стадіоні? От вийдіть на поле, станьте по центру при заповнених трибунах. Подивіться людям в очі без страху та сорому і спробуйте їх розсмішити.
Коли виходжу в манеж, я гордий тим, що тримаю весь зал у своїх руках. Це відчуття дуже важко пояснити. Воно не про те, що я відчуваю владу над людьми. Це таке: "Я можу!".
Не кожна людина може вийти перед публікою, сказати: "Так, я клоун!". Правда? А я можу. І пишаюсь тим, що я артист цирку.
Квадратне катають, кругле носять
МЕРЕЖІ ЗАКИПІЛИ! ШОКУЮЧЕ в нових наказах Мінкульту!
Бронювання від мобілізації надали циркачам!
Заголовок телесюжету. 5 канал
Найважче на війні (велика пауза) бачити молодих хлопців біля себе. Мені 53, а поруч діти служать, яким 25 немає.
Мені мого віку ніхто не дає. Питають: "Скільки тобі? До сорока?". Кажу: "Ну, нормально. Слава Богу, хоч так".
Чесно кажучи, на свої 53 роки себе не відчуваю. Я фізично сильний та досі вмотивований. Допомагають професійні навички акробата, жонглера. Я навіть молодим пацанам показую, як правильно треба бігати (сміється).
Сили в мене ще є, повірте. Тримаюсь. От би мені ще побільше вмотивованих, таких, як на початку великої війни – взагалі бомба була б!
Різниця між нами та росіянами в тому, що ми в себе на землі, ми вмотивовані. А вони – просто без голови. Не знають, чому воюють, за що.
Один полонений вагнерівець сказав мені під Бахмутом: "А какая мені х** разніца, гдє пагібать – то лі в тюрьмє, то лі на полє боя?!". Мабуть, у них вся країна – тюрма. Їм сказали – вони йдуть помирати. Вони – ніхто, безголові люди, які ніщо не вирішують.
Вони – без віри. Тільки вигляд роблять, що в церкву ходять. У них одна релігія – "Расія, впєрьод! Можем павтаріть!".
Вони до сих пір, знаєте, квадратне катають, а кругле носять.
Я багато де був у Росії з виставами. Пам'ятаю, ту розвалену "гостініцу" в Брянську. Пам'ятаю, як стояв там у черзі по молоко, коли син Стас ще маленький був.
Наче люди були як люди. Спілкувався з ними російською; може, тому було тоді до нас нормальне ставлення.
Дитячі мрії збуваються
Ви вже зовсім здуріли? Цирк критично важливий для функціонування держави? Ви вже зовсім за ідіотів тримаєте людей! (...) навіщо українцям їжа і світло у домі, коли у них буде пересувний цирк під час війни?!
Коментар під постом керівника Мінкульту щодо броні циркових працівників
В тилу багато що дратує. Заїдьте у Львів, подивіться, що там робиться ввечері в центрі. Ти йдеш брудний, смердючий, вибачаюсь, а мужики сидять в ресторані, пиво п'ють. Саме головне, що їх ніхто не чіпає. Їм 30–40 років, вони спокійно відпочивають.
Більше скажу: у нас половина міліції з 40 років теж ніхр*на не робить. Сидять дома, пенсію отримують, і ТЦК за ними не бігає. Тільки пацана з села на веліку і можуть зняти, відправити в армію.
Якось я приїхав після шпиталю додому, перевдягнувся, йду по Городоцькій до цирку, а мене в армію хочуть забрати. Підходять, питають: "Хто ви, що ви і чому гуляєте?". "Хлопці, друга година дня. Я що, погуляти не можу?" (сміється).
Що я можу сказати тим, хто обурюється: "От тим циркачам бронь дають!"? Ну от що? В мене двоє знайомих (робітників цирку – УП) загинули. В мене кращий друг Дімка, з яким ми ще зі студії "Мімограф" товаришуємо, артилеристом у 24 бригаді служить. Йому 58 років!
Таке враження, що йдеш у формі, від тебе пахне війною, а тобі в спину плюють. Я не пам'ятаю, коли востаннє був дома. З дружиною бачилися місяці три тому. Молодшого Святослава бачив так само, а старшого Владислава вже дуже давно.
Чи потрібен цирк під час війни? Потрібен. Діти ростуть, вони мають відпочивати, бачити щось щасливе. Дорослим треба розвивати своїх дітей. Хтось для цього їх одразу відправляє в Англію чи Америку. А хтось залишається вдома, в Україні. Чим ці дітки гірші? Вони теж мають право бачити щось цікаве, не пов'язане з війною.
Я дуже сумую за роботю. Думаєте, не хотів би вийти на манеж? Мої сини зараз у Кривому Розі працюють, потім їдуть на Запоріжжя, Дніпро. Потім у Польщу. Думаєте, я не хотів би поїхати з ними?
Я постійно щось дивлюсь про цирк в YouTube, якісь новини, шоу. В мене ідей дуже багато. Чотири роки поспіль я ставив новорічні вистави з Галею Оліковською та Танею Мазуркіною. Зайдіть у цирк у Львові – там досі лежать мої санки, ліжко. Все, що робив своїми руками (реквізит – УП). То було декілька програм, одна з яких "Дитячі мрії збуваються".
Стас, мій молодший син, був чортиком, бігав за мною. А старший Владислав тоді грав хлопчика, який читав книгу та засинав.
Хлопчик засинав, і уві сні збувалась його мрія – він потрапляв у цирк.
Євген Руденко – УП
