"Телепузик Лу-Лу" проти "малолєток"

Перефразуючи класика-бороданя, жити при Лукашенкові й не боротися з ним не можна. Це альфа і омега тисяч білорусів, яких дехто намагається принизити, називаючи "свідомими". Їх насправді не так багато у нації, яка майже розчинилась в багатомільйонному російському морі.

Всі вже звикли, що новини з Мінська - це, як правило, щось про чергові вибрики тамтешнього режиму. Ось два повідомлення Інтерфаксу лише за один день - 12 вересня.

"Перший секретар місії ОБСЄ Мейган Фітцджералд залишила країну в зв'язку з відмовою білоруської влади продовжити візу та дипломатичну акредитацію. ...Влада не бачить підстав для продовження її роботи в республіці. Раніше відмовили у продовженні візи в.о. керівників місії Мішелю Револьє та Ендрю Карпентеру".

"Державне обвинувачення вимагає засудити до 3 років позбавлення волі редактора білоруської опозиційної газети "Рабочы" ("Робітник") Віктора Івашкевича". Йому інкримінують замах на наклеп та образа честі й гідності президента Білорусі. Справу було порушено за фактом публікації статті про корупцію у найближчому оточенні глави білоруської держави під назвою "Вор должен сидеть в тюрьме". Наклад газети був конфіскований ще в друкарні. Очікується, що суддя пом'якшить покарання до 1,5 років позбавлення волі як це було у випадку з редактором газети "Пагоня" Миколою Маркевичем, якого засудили за аналогічним звинуваченням".

Вадим Лабкович, мій новий мінський знайомий, - особистість легендарна. Рівно п"ять років тому про нього писали всі без винятку опозиційні газети. Ще б пак - 16-річного десятикласника кинули за грати і протримали півроку в тюремній камері разом із "дорослими" ув"язненими. Відтак він був засуджений. На півтора роки, умовно. Але політичної діяльності не покинув.

Опозиція в Білорусі позбавлена права легально проводити свою діяльність. Офіси є лише в кількох офіційно зареєстрованих партій та організацій. Тому ми вели дисидентську бесіду, як водиться, на кухні за чаєм.

Вадим є студентом комерційного Інституту сучасних знань, п"ятикурсник відділення соціальної педагогіки та практичної психології. Після політичної та вельми резонансної справи він не міг і мріяти вступити в державний вуз. Проте, він не жалкує, живе своїм новим життям. Щоправда, буває його й зараз впізнають на вулицях.

- В серпні 1997 року я із сябрами з організації "Малады фронт" поїхав до містечка Столбци, що приблизно в 70-ти кілометрах від Мєнску (до речі, свідомого білоруса й противника Ляксандра Ригоровіча Лукашенкі можна впізнати якраз за вживанням цієї стародавньої форми "Мєнск", а не русифікованого варіанту "Мінск" - В.К.). Там ми добряче розмалювали стіни та "загадзілі" фарбою пам"ятники Леніну та Дзержинському, бібліотеку, місцевий стадіон і що особливо розлютило суд - громадський туалет...

- Потім нам із посправником Олексієм Шидловським за цих істуканів інкримінували статтю "вандалізм". А офіційний лукашенківський червоно-зелений прапор на райвиконкомі замінили національним - біло-червоно-білим (під цими стягами білоруси виступали ще з часів Грюнвальдської битви). Ось, власне і все. Нічого особливого - таке відбувається у нас ледве не щотижня. Проте, нас шукали цілий місяць.

- Які гасла ви писали?

- Починаючи від "Свабода!" й "Жыве Беларусь!" до й закінчуючи "Смерть Луке - цыганскому вибл...ку!". Олексія Шидловського затримали 25 серпня 1997 року. Мені подзвонила його дружина, повідомила і попросила приїхати. 27-го, прямо на вокзалі, мене й заарештували. Тоді мені справді було 16 років і я перейшов у випускний клас. Пару днів тривали допити. Вдома під час обшуку вилучили два національних прапора. Основне звинувачення полягало у "зневазі гонору і годності" президента Республіки Білорусь. Але на той момент у Кримінальному кодексі не було подібної статті і вони були змушені переробити на "злостное хулиганство, совершенное с особой дерзостью и исключительным цинизмом, стремясь проявить озорство, бесчинство и бахвальство". Плюс зневага державної символіки і вандалізм щодо "історико-культурних цінностей" - це про Дзержинського...

По справі ми проходили лише вдвох, хоча під час акції нас було багато (член "Маладого фронту" Аліна Бельська встигла виїхати з країни й отримала політичний притулок у Фінляндії - В.К.). Тільки перед самим судом слідчі спробували добитись, хто ще був із нами, але якось не дуже наполегливо. Незрозуміло, на що вони розраховували, якщо я просидів в очікуванні суду півроку і нічого їм не сказав?! Вини своєї за жодним пунктом обвинувачення я не визнав.

- Про що думалось, коли вперше побачив "небо в клітинку"?

- Спочатку я 15 діб просидів в ізоляторі тимчасового утримання Столбців, з яких 9 днів - у камері-одиночці. В якийсь момент мені стало, не повіриш, навіть весело: раніше нікого за таким звинуваченням нікого не затримували. Мене взагалі не мали брати під варту, бо я був неповнолітнім, "малолєткою". Як максимум накладали штраф, одну мінімальну зарплату, або й просто попереджали. Перші пару-трійку днів, коли "ламає", бо хочеться на свободу, було важкувато. А потім нічого - призвичаюєшся.

- СІЗО й тюрми на всій території колишнього Союзу навряд чи суттєво відрізняються. Антисанітарія, блощиці, баланда... Та все ж, як тобі сиділось в очікуванні суду?

- За сім місяців рідним дали тільки три побачення зі мною. Перші дні від матері не приймали передач, не було й що читати. Потім з"явились книжки, газети, підручники...

- Тож, школа для тебе закінчилась "тюремними університетами"?

- Так, одинадцятий клас за три місяці закінчив. Я завжди вчився непогано. Школа була не найкраща і тому людей, які нормально вчились, вчителі поважали. Вони навіть хотіли приїздити до мене і приймати заліки і контрольні, але адміністрація СІЗО не дозволила. Я пропустив дві чверті і вже на волі пересклав усі предмети екстерном.

- А умови утримання?

- Нема там у Столбцах ніяких умов! Два рази на день виводять у відходок: ранком біля 6-ї і ввечері - о восьмій. Камери дуже маленькі - приблизно три на три метри - і це 4 осіб. Дихати там нема чим, тим більше якщо врахувати, що в кутку стоїть щось на кшталт тазіка ("параша"). Смердить жахливо. Це найгірші спогади звідти.

- Годували як?

- (задумався) ...забув як воно називається. Коротше кажучи, лайно. Я те практично не їв, їв тільки те, що мати передавала. А з тюремного - тільки "гарбату" (чай - білоруською мовою) пив.

- З ким ти сидів? Що це були за люди?

- У Білорусі можуть посадити за все, що завгодно. Навіть за те, що ти тільки подумав щось украсти. Або пика твоя не сподобалась... З абсолютною більшістю з тих, з ким я сидів, в мене склались доволі добрі стосунки. З деякими - жодних, вони самі по собі, я теж до них не озивався. За півроку було лише три-чотири особи, які явно виказували свою антипатію до мене.

- Що буде з країною далі? Ти ж не сторонній спостерігач, але активний учасник демократичної опозиції?

- Особливість Лукашенка у тім, що він багато говорить, але мало робить. Він може годинами розпинатись на телебаченні, за що ми його називаємо "телепузиком Лу-Лу". Він ще років п"ять покричить...

***

24 лютого 1998 року суд виніс свій вердикт. Студента Шидловського покарати позбавленням волі на 2,5 роки в колонії загального режиму, а школяра Лабковича - 1,5 роки з відстрочкою на два роки. Тобто умовно. Олексія відвезли в наручниках в табір, а Вадима випустили із залізної клітки в залі суду. Однокласниці й вчителі зустріли його квітами й патріотичним кличем - "Жыве Беларусь!".

Після звільнення Вадим Лабкович взяв участь у створенні Білоруської асоціації в"язнів режиму Лукашенка. Разом із ним декларацію підписали відомий журналіст ОРТ Павло Шеремет, поет Славомир Адамович (він декілька років тому відсидів за авторство скандального вірша "Вбий президента!"), діячі Білоруського народного фронту В"ячеслав Сівчик та Юрій Ходико. А один із підписантів заяви оператор Дмитро Завадський зник посеред білого дня в аеропорту Мінська, куди приїхав зустрічати свого друга Шеремета. Навіть пролукашенківський "найгуманніший суд у світі" під тиском громадськсті та незаперечних доказів був змушений визнати, що вбивцею Завадського був офіцер КДБ Білорусі, кавалер ордену ФСБ Росії Валерій Ігнатович.