Ще одна країна, про яку я щось давно чув
Вівторок, 10 вересня 2002, 14:14
Оригінал статті And there's another country I've heard of long ago
Минулу ніч я провів високо в Карпатах під зруйнованим кам'яним польським орлом, що розташувався над входом у зруйновану військову вежу. Далеко на сході від нас знаходиться Росія. За декілька сотень кілометрів на південь – Чорне і Середземне море. Ми – у найглухішому центрі Європи.
Було холодно. На заході - видимість 50 миль у будь-якому напрямку. Вітер смикає наші намети, зірок на небі поки не видно. Далеко внизу миготять рідкі вогники українських і румунських сіл.
Дивне місце. Пік Іван – місце, де у свій час була вибудована величезна й похмура військова вежа. Граніт для неї на висоту майже в кілометр піднімали лісовою дорогою. Укладений після першої світової війни Версальський договір віддав одну сторону цієї гірської гряди Польщі, а іншу – Чехословаччині. Створюючи таку масивну вежу, поляки, мабуть, були упевнені у своєму новому кордоні. Як були упевнені в новому порядку речей і інші сторони, що укладали договір. Пройшовши сьогодні двадцять миль до Говерли, найвищої гори країни, що зараз називається Україна, я бачив тисячі гранітних стовпів, метр у висоту. У кожного з них був номер і вибита буква – P для Польщі і CS для Чехословаччини.
Але усе виявилося дарма. Спостережний пункт, що коштував чималих коштів, побудований між 1924 і 1936 р., прослужив рік, після чого спорожнів. Під час світової війни, обидві країни, що межують, були окуповані Німеччиною, потім, коли Німеччина упала, відійшли до Радянського Союзу. Радянська Україна забрала собі всю гряду. Після падіння комунізму 50 років по тому, Україна стала незалежною країною. Гори залишилися при ній.
Сьогодні Польща – уже зовсім інший світ. Чехословаччина, яку і не видно на обрії, розпалася на дві країни. Німеччина, що захопила держави по обидва боки кордону, повернулася на місце - на захід, ближче до Атлантичного океану. Від СРСР, що наступав на ці гори зі сходу, залишилося тільки ім'я, що зникає в історії. З'явилася нова країна - тепер нині бездіяльний пост знаходиться в руках України, що відкололася від Росії, коли вмер Радянський Союз.
Зруйнована вежа – смутне, закинуте місце. Тут немає води. Кам'яні стіни ще стоять на місці, але дах і підлога уже провалюються. Крім воронів, у нього є ще один мешканець: молодий чорноволосий бомж із божевільним поглядом, що піднімається сюди влітку (говорять, з Одеси). Він живе на самоті, не миється, харчується залишками їжі, що залишають перехожі, розводить ночами вогонь із дерев'яних балок. У Східній Європі більше, ніж повинно було бути душевнохворих, алкоголіків, ізгоїв і бурлак. Розвал комуністичного ладу з усією його системою особистої безпеки (якою б твердою вона не була) для суспільства цих країн був подібний землетрусові.
Ми дали молодому бурлаці їжі, залишивши його біля вогню, і повернулися до наших маленьких наметів на вітрі.
По всій гряді, що ми пройшли цим чудовим, прохолодним, чистим серпневим днем, ми бачили знаки війни. Викопані й викладені каменями траншеї. Одиночні окопи. Усюди шматки колючого дроту, утоплені в мох і лишайник. Ми на вершині світу.
Що це за країна? Що за кордон? Що за народ? Для нас, мешканців Британії, протягом декількох сторіч відповіді на перші два питання як мінімум виглядають очевидними: війни й угоди їх не стосувалися. Ми знаємо, де ми живемо. Ми знаємо, хто ми такі. Бурлака з Одеси не упевнений у жодній з відповідей. Жителі сіл, розташованих на гірських рівнинах, що переходили від імперії до імперії, знають тільки, що вони говорять українською мовою, коли обробляють землю, доглядають за худобою, копають картоплю, прибивають до дахів прикрашені орнаментами металеві покриття, що і декорують, і захищають їхні маленькі будинки. Звичайне сільське життя, що я бачив у багатьох країнах, де живуть білі люди. Правда, для них, інші країни – усі країни – далекі: вони тільки являють загрозу безпеці й ритмові їхнього життя.
Цілі міста в Україні спустошувалися і знову заселялися людьми, що говорять на нових мовах. У Львові - то австрійському, то польському, то німецькому, то радянському і тепер українському місті, ми запитали в бабусі, яка з окупацій була кращою.
"Усі погані", сказала вона.
Я приїхав в Україну, тому що прочитав чудесну книгу "Прикордонна країна", написану про Україну журналісткою Ганною Рейд. Вона тут живе, говорить українською, і намагається повернути цю чудову суперечливу країну до життя.
Україна навряд чи може похвалитися наявністю особливих чудес, її не назвеш туристичною Меккою, хоча Київ – тепле велике місто, а Львів, який Рейд описує як постарілий Зальцбург, одного разу стане маленькою Прагою. Країні і її народові не вистачає пристрасті і брутальності, полум'я й льоду Росії: українці справляють враження мовчазних, скромних, завжди ввічливих людей. Туристів тут не обманюють і не грабують.
Але бачать вони не так багато туристів. Між Україною й Великобританією існують прямі щоденні рейси. Наш політ із Air Ukraine обійшовся недорого, було цілком зручно. Але оскільки за межами міст ніхто не говорить ні на яких мовах, крім російської й української, а карти і дорожні покажчики тільки на кирилиці, без допомоги друзів не обійтися. Нам удалося знайти двох чудових гідів - Олену і Стаса, що звозили нас у гори. Ми подорожували на автобусі, у машині, на потязі. Усе було дуже дешево.
Дешево для нас. Україна – бідна країна. Це не спадає на думку, коли знаходишся в горах на заході країни, де густі соснові ліси, гірські річки, угодовані тварини й ошатні будиночки нагадують передгір'я Альп і Піренеїв. Але коли по дорозі з Києва у Львів перетинаєш величезний, але ніби складений з різних деталей степ, бачиш запряжених коней з возами упереміш із древніми автобусами й ладами-руїнами, і шосе у вибоїнах. Звертаєш увагу, що на полях, навіть у великих господарствах уся робота в полі робиться вручну групами чоловіків і жінок, що коні усе ще тягнуть плуг. І отут розумієш, що ці люди вже давно навчилися збирати те, що зможуть, і робити те, що повинні.
І все-таки це не країна Третього світу. Вони європейці. Ходять трамваї й тролейбуси, у Києві чудове метро, потяги приходять вчасно, усюди є електрика і телефонний зв'язок. Наш водій Сашко вивчився на програміста. Його дружина й син виїхали в Канаду, і він сподівається до них приєднатися (якщо одержить візу). В Альберті вона змогла знайти роботу прибиральниці.
Але не повинна була це робити. В Україні, що у кілька разів більше Британії, живе не так багато людей, і кількість населення зменшується. Це чудова, родюча країна, з гарними запасами води, із розвиненою базовою інфраструктурою, у ній живуть здібні й гідні люди. Ганьба для Європи, що через півстоліття після закінчення нашої останньої війни, ми дозволяємо мільйонам людей і мільярдам акрів так животіти: мова йде не тільки про Україну, а про те, що з будь-якого погляду, є центром Європи. Ми називаємо її Східною Європою, адже вся Росія лежить ще далі на схід. "Східна" Європа ще не край.
І не повинна бути ним. Усе, що потрібно, - волає до мандрівників із красивих старих будинків і вимощених бруківок, доглянутих полів і гучних базарів, нових церков і світлих облич дітей, що повертаються в школи. Потрібна стабільність. Світ, капіталізм і людська природа зроблять все інше.
Складається враження, що якщо вибирати з усіх окупацій України, занепала Австро-Угорська імперія й Габсбурги з нестабільним управлінням були для України найкращим варіантом. Наш Європейський союз міг би запропонувати поліпшену версію такої ж розслабленої структури. Сидячи під зруйнованим орлом, я раптом зрозумів, що якщо Угорщина приєднається до ЄС, Львів і подібні йому міста виявляться усього лише в за півгодини їзди від ЄС. І якщо ця хвиля розширення буде останньою, це буде трагедією. Тоді та стара закинута прикордонна вежа наблизиться до нової межі, нової Залізної завіси, що відрізає половину Європи. Якщо ЄС замість того, щоб стати об'єднуючою силою, стане силою що роз'єднує, це стане колосальною історичною помилкою.
Якщо такі люди, як Ганна Рейд пишуть гарні книги про такі місця, як Україна, чи прислухаються до них ті, хто створює, пересуває або руйнує кордони? Чи розуміють вони силу великодушності в політиці? Чи посміється над ними історія, як сміється зараз вітер над зруйнованою вежею, минулими польськими офіцерами, на місці яких зараз живе самотній бурлака-одесит, що гріється поблизу багаття з уламків вежі?
Минулу ніч я провів високо в Карпатах під зруйнованим кам'яним польським орлом, що розташувався над входом у зруйновану військову вежу. Далеко на сході від нас знаходиться Росія. За декілька сотень кілометрів на південь – Чорне і Середземне море. Ми – у найглухішому центрі Європи.
Було холодно. На заході - видимість 50 миль у будь-якому напрямку. Вітер смикає наші намети, зірок на небі поки не видно. Далеко внизу миготять рідкі вогники українських і румунських сіл.
Дивне місце. Пік Іван – місце, де у свій час була вибудована величезна й похмура військова вежа. Граніт для неї на висоту майже в кілометр піднімали лісовою дорогою. Укладений після першої світової війни Версальський договір віддав одну сторону цієї гірської гряди Польщі, а іншу – Чехословаччині. Створюючи таку масивну вежу, поляки, мабуть, були упевнені у своєму новому кордоні. Як були упевнені в новому порядку речей і інші сторони, що укладали договір. Пройшовши сьогодні двадцять миль до Говерли, найвищої гори країни, що зараз називається Україна, я бачив тисячі гранітних стовпів, метр у висоту. У кожного з них був номер і вибита буква – P для Польщі і CS для Чехословаччини.
Але усе виявилося дарма. Спостережний пункт, що коштував чималих коштів, побудований між 1924 і 1936 р., прослужив рік, після чого спорожнів. Під час світової війни, обидві країни, що межують, були окуповані Німеччиною, потім, коли Німеччина упала, відійшли до Радянського Союзу. Радянська Україна забрала собі всю гряду. Після падіння комунізму 50 років по тому, Україна стала незалежною країною. Гори залишилися при ній.
Сьогодні Польща – уже зовсім інший світ. Чехословаччина, яку і не видно на обрії, розпалася на дві країни. Німеччина, що захопила держави по обидва боки кордону, повернулася на місце - на захід, ближче до Атлантичного океану. Від СРСР, що наступав на ці гори зі сходу, залишилося тільки ім'я, що зникає в історії. З'явилася нова країна - тепер нині бездіяльний пост знаходиться в руках України, що відкололася від Росії, коли вмер Радянський Союз.
Зруйнована вежа – смутне, закинуте місце. Тут немає води. Кам'яні стіни ще стоять на місці, але дах і підлога уже провалюються. Крім воронів, у нього є ще один мешканець: молодий чорноволосий бомж із божевільним поглядом, що піднімається сюди влітку (говорять, з Одеси). Він живе на самоті, не миється, харчується залишками їжі, що залишають перехожі, розводить ночами вогонь із дерев'яних балок. У Східній Європі більше, ніж повинно було бути душевнохворих, алкоголіків, ізгоїв і бурлак. Розвал комуністичного ладу з усією його системою особистої безпеки (якою б твердою вона не була) для суспільства цих країн був подібний землетрусові.
Ми дали молодому бурлаці їжі, залишивши його біля вогню, і повернулися до наших маленьких наметів на вітрі.
По всій гряді, що ми пройшли цим чудовим, прохолодним, чистим серпневим днем, ми бачили знаки війни. Викопані й викладені каменями траншеї. Одиночні окопи. Усюди шматки колючого дроту, утоплені в мох і лишайник. Ми на вершині світу.
Що це за країна? Що за кордон? Що за народ? Для нас, мешканців Британії, протягом декількох сторіч відповіді на перші два питання як мінімум виглядають очевидними: війни й угоди їх не стосувалися. Ми знаємо, де ми живемо. Ми знаємо, хто ми такі. Бурлака з Одеси не упевнений у жодній з відповідей. Жителі сіл, розташованих на гірських рівнинах, що переходили від імперії до імперії, знають тільки, що вони говорять українською мовою, коли обробляють землю, доглядають за худобою, копають картоплю, прибивають до дахів прикрашені орнаментами металеві покриття, що і декорують, і захищають їхні маленькі будинки. Звичайне сільське життя, що я бачив у багатьох країнах, де живуть білі люди. Правда, для них, інші країни – усі країни – далекі: вони тільки являють загрозу безпеці й ритмові їхнього життя.
Цілі міста в Україні спустошувалися і знову заселялися людьми, що говорять на нових мовах. У Львові - то австрійському, то польському, то німецькому, то радянському і тепер українському місті, ми запитали в бабусі, яка з окупацій була кращою.
"Усі погані", сказала вона.
Я приїхав в Україну, тому що прочитав чудесну книгу "Прикордонна країна", написану про Україну журналісткою Ганною Рейд. Вона тут живе, говорить українською, і намагається повернути цю чудову суперечливу країну до життя.
Україна навряд чи може похвалитися наявністю особливих чудес, її не назвеш туристичною Меккою, хоча Київ – тепле велике місто, а Львів, який Рейд описує як постарілий Зальцбург, одного разу стане маленькою Прагою. Країні і її народові не вистачає пристрасті і брутальності, полум'я й льоду Росії: українці справляють враження мовчазних, скромних, завжди ввічливих людей. Туристів тут не обманюють і не грабують.
Але бачать вони не так багато туристів. Між Україною й Великобританією існують прямі щоденні рейси. Наш політ із Air Ukraine обійшовся недорого, було цілком зручно. Але оскільки за межами міст ніхто не говорить ні на яких мовах, крім російської й української, а карти і дорожні покажчики тільки на кирилиці, без допомоги друзів не обійтися. Нам удалося знайти двох чудових гідів - Олену і Стаса, що звозили нас у гори. Ми подорожували на автобусі, у машині, на потязі. Усе було дуже дешево.
Дешево для нас. Україна – бідна країна. Це не спадає на думку, коли знаходишся в горах на заході країни, де густі соснові ліси, гірські річки, угодовані тварини й ошатні будиночки нагадують передгір'я Альп і Піренеїв. Але коли по дорозі з Києва у Львів перетинаєш величезний, але ніби складений з різних деталей степ, бачиш запряжених коней з возами упереміш із древніми автобусами й ладами-руїнами, і шосе у вибоїнах. Звертаєш увагу, що на полях, навіть у великих господарствах уся робота в полі робиться вручну групами чоловіків і жінок, що коні усе ще тягнуть плуг. І отут розумієш, що ці люди вже давно навчилися збирати те, що зможуть, і робити те, що повинні.
І все-таки це не країна Третього світу. Вони європейці. Ходять трамваї й тролейбуси, у Києві чудове метро, потяги приходять вчасно, усюди є електрика і телефонний зв'язок. Наш водій Сашко вивчився на програміста. Його дружина й син виїхали в Канаду, і він сподівається до них приєднатися (якщо одержить візу). В Альберті вона змогла знайти роботу прибиральниці.
Але не повинна була це робити. В Україні, що у кілька разів більше Британії, живе не так багато людей, і кількість населення зменшується. Це чудова, родюча країна, з гарними запасами води, із розвиненою базовою інфраструктурою, у ній живуть здібні й гідні люди. Ганьба для Європи, що через півстоліття після закінчення нашої останньої війни, ми дозволяємо мільйонам людей і мільярдам акрів так животіти: мова йде не тільки про Україну, а про те, що з будь-якого погляду, є центром Європи. Ми називаємо її Східною Європою, адже вся Росія лежить ще далі на схід. "Східна" Європа ще не край.
І не повинна бути ним. Усе, що потрібно, - волає до мандрівників із красивих старих будинків і вимощених бруківок, доглянутих полів і гучних базарів, нових церков і світлих облич дітей, що повертаються в школи. Потрібна стабільність. Світ, капіталізм і людська природа зроблять все інше.
Складається враження, що якщо вибирати з усіх окупацій України, занепала Австро-Угорська імперія й Габсбурги з нестабільним управлінням були для України найкращим варіантом. Наш Європейський союз міг би запропонувати поліпшену версію такої ж розслабленої структури. Сидячи під зруйнованим орлом, я раптом зрозумів, що якщо Угорщина приєднається до ЄС, Львів і подібні йому міста виявляться усього лише в за півгодини їзди від ЄС. І якщо ця хвиля розширення буде останньою, це буде трагедією. Тоді та стара закинута прикордонна вежа наблизиться до нової межі, нової Залізної завіси, що відрізає половину Європи. Якщо ЄС замість того, щоб стати об'єднуючою силою, стане силою що роз'єднує, це стане колосальною історичною помилкою.
Якщо такі люди, як Ганна Рейд пишуть гарні книги про такі місця, як Україна, чи прислухаються до них ті, хто створює, пересуває або руйнує кордони? Чи розуміють вони силу великодушності в політиці? Чи посміється над ними історія, як сміється зараз вітер над зруйнованою вежею, минулими польськими офіцерами, на місці яких зараз живе самотній бурлака-одесит, що гріється поблизу багаття з уламків вежі?
