Литвиніада, або Загадка президентського ставленика
Четвер, 23 травня 2002, 13:14
"Володимир Литвин уже виріс із підгузків Адміністрації Президента,
але дуже стійкий запах залишився". Юрій Луценко, депутат від Соцпартії.
"Спікеріада", якої так прагнув уникнути парламент, надто ж новообрані депутати, в розпалі. До рекорду попереднього скликання, коли обрати керівництво парламентаріям не вдавалося ледь не протягом двох місяців, ще далеко. Але півтора тижні безвихіді в "активі" четвертого скликання Верховної Ради вже є. І попри щоденну надію на те, що фракціям таки вдасться домовитися й висунути прийнятний для всіх "пакет" кандидатур, у кулуарах все гучніше лунають голоси скептиків, які прогнозують ще принаймні тиждень переговорів. Нинішня епопея відрізняється від попередньої не тільки козирними картами в парламентській "колоді" та їх дуже обмеженим вибором, а й насамперед тим, що тасують "колоду" тільки шестеро чітко визначених гравців.
Для цієї важливої місії фракції делегували своїх керівників, які розігрують "партії" в закритому від свідків приміщенні, змагаючись у вмінні витягти з рукава потрібну карту в потрібний момент. Ушістьох, безперечно, грати легше, ніж у компанії з чотирьох сотень "консультантів" та фахівців із політичного "махлювання". Чому ж тоді ми й досі не маємо Голови Верховної Ради, а депутати - можливості займатися безпосередньо своїми прямими, законотворчими, обов'язками? Чому парламентський "покер" насправді ще до роздачі карт гравцям перетворився в "дурня", і хто тим дурнем врешті-решт залишиться? Запитань багато. Відповідей теж, але всі вони зводяться до головної: коли карти шістьом учасникам роздає сьомий, постійно підсовуючи потрібний йому - Самому - козир, результат партії запрограмований наперед.
"Червоні" принципи та "єдина" кошара
У парламентському протистоянні найзатятішими виявилися дві фракції: загін червоних бійців під керівництвом Симоненка й "харчова" команда Президента. Ані та, ані інша сила, на відміну від чотирьох інших учасників переговорів, поступатися своїми позиціями не бажає, наполягаючи на запропонованому саме нею "пакеті" потенційних парламентських поводирів. Комуністів можна зрозуміти: неухильно втрачаючи позиції на політичному полі України, вони прагнуть сповна скористатися, можливо, останнім в їхній історії моментом значущості й активно торгують своєю "золотою акцією", яка, щоправда, періодично знецінюється, щоб потім знову піднятися в ціні. До пори, до часу, звісно.
А от у "заєдистів" зовсім інша ситуація. І навіть більше - трагедія. Як вівці, зігнані з різношерстих отар під дах однієї кошари, бідолашні народні обранці під гучною назвою "Єдина Україна" змушені з розпачливим беканням бігти за своїм круторогим поводирем до провалля, на шляху поповнюючи власні лави все більшою кількістю жертв і клянучи "передового" разом із вівчарем на чому світ стоїть. У фракції "Єди" вже майже 180 депутатів, більшій частині яких тавра "кухарчуків" на лоби вліпили аж ніяк не з їхньої доброї волі. Серед них є чимало висококласних фахівців у різних галузях політичної, економічної й наукової сфер українського суспільства, людей розумних і освічених. І наділених великими політичними амбіціями, про які доводиться забути, оскільки всесильний перст (ні, не долі й не провидіння) обрав із цієї маси тільки одного достойника, вшанованого честю нести провладні "єдучі" штандарти. "Спікеріада" перетворилася на "литвиніаду", в саме про нього - кандидата на Голову ВР від глави держави - окрема розмова.
У тому, що Володимира Литвина на посаду спікера Верховної Ради "призначено" згори, сумніватися може хіба він сам. Володимир Михайлович так часто чує з усіх боків (у середовищі собі подібних, звісно) запевнення у своїй непересічності, що рано чи пізно в неї таки повірить. Чи вже повірив. І дарма. Бо якби новоявлений "публічний політик" на додачу до всіх своїх талантів умів ще й читати думки, його самолюбство з-під плінтуса, про який Володимир Михайлович часто згадує, не вилазило б.
Про що шепочуться на "кухні"
Усі представники "заєдунського" війська, з яких вдається вичавити хоч слово про кандидатуру свого "маршала", на диво старанно визубрили мантру "він - наш Лідер, крім нього іншого не знаємо, його на спікера вибираємо". Інших аргументів на користь впертого "стояння" на головній "харчовій" аксіомі "Литвин = спікер" почути не довелося. Хіба що деякі, найдосвідченіші "польові командири" додають щось про високий науковий рівень "піддослідного" (пан Литвин у них і професор, і академік, і просто політичний красень) та його видатні "полководчі" здібності. Але без блиску в очах, через що в їхню щирість чомусь важко повірити. Зовсім інша річ - "рядові". Залякані, вимуштрувані, але по вінця сповнені обуренням, вони у приватних розмовах криком кричать про "несправедливість", "кримінальну державу, в якій такі порядки", "приниження" тощо. Крик, щоправда, до зв'язок не доходить, застрягаючи десь у душі й тільки у хвилини найбільшого сплеску емоцій вириваючись із вуст якогось не надто загартованого в політичних боях нардепа. Тоді - пошепки й на вушко - удостоєний такої довіри помічник чи навіть журналіст може почути далеко не парламентські вислови на адресу професора й академіка разом із тим самим "перстом", який витяг його із заштореного чиновницького кабінету й посадив у "публічне" крісло.
Але замість того, щоб розрубати "литвинів" вузол "спікеріади", засунувши у свій "пакет" якусь прохідну кандидатуру, "Єді" доводиться послідовно змагатися за найвище парламентське крісло лише для екс-глави президентської Адміністрації. До речі, ще невідомо, чи "екс-", адже указу про його звільнення, як стверджує у своїй заяві депутат Євген Жовтяк, і досі не оприлюднено, що дає підстави злим язикам підозрювати пана Литвина у намірах повернутися на попередню посаду, якщо зі спікерством не складеться.
Справді підозріло, що гарант і досі тримає свою "канцелярію" "обезглавленою". І перманентні чутки про призначення на цей пост того чи іншого достойного мужа мимоволі наводять на думку про їхнє штучне походження з метою відтягти час до моменту, коли навпроти постанови про затвердження Голови ВР засяє заповітне число "понад 226". До тієї хвилини нардепи мають вдосталь часу для обговорення усіх чеснот президентського кандидата у спікери (і можна тільки уявити, як заздрять при цьому підневільні "єдуни" вільноязиким опозиціонерам, яким свого ставлення до "людини Президента" приховувати не потрібно). То якого ж спікера призначає парламентові гарант?
"Героїчне" минуле...
Володимир Литвин і справді особистість непересічна. Хоча б тому, що пересічних в Адміністрацію Президента не беруть: з першою-ліпшою особою обговорювати державні справи щонайменше нерозумно. Особливо такі, за які можна й за грати (у нормальній демократичній державі з верховенством права) загриміти. З невичерпної аудіотеки майора Мельниченка можна почерпнути чимало свідчень про професійні та моральні якості колишнього глави АП, після ознайомлення з якими в голову закрадається підступна думка про те, що декому варто підготувати місце зовсім не за парламентськими стінами. "Прославився" Литвин одразу ж після оприлюднення Олександром Морозом першого відомого Україні епізоду з розмов у президентському кабінеті - саме того, де "абарзєвшего" Гію Гонгадзе, якому 21 травня могло б виповнитися 33 роки, рекомендовано "дєпартіровать в Грузію" й викинути на три не зовсім пристойних літери. Голос, схожий на "праву руку" гаранта, на цих записах услужливо пропонує шефові "затребувати справу" по нахабному журналісту, з яким, за словами керівної особи, треба щось "вирішувати". Як буде видно далі, у царині "досьє" Литвин спеціаліст - недаремно ж історик, йому сам Бог велів порпатися в архівах.
З біографічної довідки лідера блоку "Єдина Україна" можна дізнатися не тільки про його наукові ступені (доктор наук Литвин захистив дисертацію на тему "Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-х рр.)", але цікавішою є назва кандидатської: "Діяльність Комуністичної партії України по удосконаленню підготовки викладачів суспільних наук (1966-1975 рр.)"), звання та нагороди, а й про понад 200 публікацій. Цікаво, чи входить до цього переліку "зреферована" в американського вченого Томаса Каротерса стаття, опублікована 19 січня цього року в газеті "Факти" за авторством Литвина під заголовком "Громадянське суспільство: міфи та реальність". Не встигли тоді фахівці обуритися дивною позицією представника влади, який нещадно розкритикував саму ідею громадянського суспільства, як виявилося, що українське наукове світило порушило головний канон науковця: не вкради чужої праці. Навіть якщо припустити, що займався переписуванням Каротерсового матеріалу Литвин не власноручно (а, швидше за все, так воно й було), все одно виходить велика "лажа": несолідно такій поважній особі для написання своїх "праць" використовувати найманих помічників. Після цього випадку репутація гарантового "канцеляриста" була зруйнована вщент, а сам він, замість покаятися в плагіаті, відбивався фразою в дусі першокурсника - ніби "переказав статтю з американського журналу трирічної давності, під якою не було вказано імені автора". Та ще й заявив, що в результаті "піар-ходу", задуманого з метою "побачити, як на це реагує наше суспільство", вийшов "цікавий ефект".
Цікаво, скільки ще із двох сотень публікацій членкора НАН України Володимира Литвина "передерті" в інших вчених заради дослідження "ефекту"? Між іншим, у тій же біографічній довідці в графі "володіння мовами" зазначені тільки українська й російська. Про англійську немає й згадки.
А вічний борець з мафією й корупціонерами Григорій Омельченко вважає, що Литвин краде не тільки статті. Народний депутат від блоку Тимошенко ще в минулому скликанні серед своїх численних депутатських запитів з приводу злочинної діяльності високопосадовців згадав і главу АП, який нібито разом з екс-депутатом і колишнім керівником компанії "Нафтогаз України" Ігорем Бакаєм в результаті складної схеми привласнив 88 патентів на винаходи Харківського науково-дослідного інституту природного газу, заробивши внаслідок цієї оборудки понад 20 мільйонів доларів. Володимир Литвин, звісно, цю інформацію категорично заперечує. Не наполягатимемо на цьому й ми, хоча відомо, що кажуть про дим без вогню.
...і "подвиги" сучасності
Зрештою, в усіх цих "недосконалостях" можна сумніватися, не вірячи в автентичність плівок Миколи Мельниченка, заперечувати, сумніваючись у порядності Григорія Омельченка, чи виправдовувати головного "заєдиста", посилаючись на його високу зайнятість, яка не залишає часу на написання власних статей. Але від цього перспектива бачити Литвина на чолі найвищого представницького органу держави не стає райдужнішою. І винен у цьому тільки він сам. Уже перші кроки "новонародженого дитяти" в публічній політиці довели, що краще б він залишався в напівтемряві свого кабінету.
Свою "публічну" діяльність не призвичаєний до позакабінетного життя Литвин "освятив" не тільки пластирем на лобі та поливанням опозиції помиями, а й образою величезної когорти українських соціологів (до речі, колег Володимира Михайловича по науковому цеху), яких привселюдно охрестив "проститутками". Та, як виявилося, це ще були квіточки. Уже в іпостасі народного обранця наш герой сповна виправдав свою далеко не ідеальну репутацію, представляючи власну кандидатуру на посаду Голови ВР. На неприємні запитання залу потенційний спікер реагував аж надто примітивно й грубо.
Скажімо, соціалістові Юрію Луценку, який нагадав "єдучому" претендентові про його фігурування у "справі Гонгадзе", Литвин заявив, що має "на збереженні" якісь таємничі свідчення (очевидно, не диктофонні, оскільки за словами промовця, записувати "у нас немає практики") "зовсім інших" слів Луценка, сказаних у Литвиновому кабінеті. І пригрозив, що "до певного часу це лежить на збереженні". Якщо ця фраза запозичена не з лексики акушерів, то явно попахує духом "кадебізму".
Як і репліка першого "шеф-кухаря" владного блоку у відповідь на виступ Володимира Яворівського, котрий представляв кандидата від "Нашої України" Івана Плюща. Хоча "наш" письменник і депутат всього лише нагадав тезці, де його блок виграв вибори беззаперечно (у психлікарнях та тюрмах), і звернув увагу, що пластир пана Литвина після аварії з'являвся на різних сторонах лоба, та провідника "Єди" це чомусь вельми обурило й надихнуло на нищівно-залякувальну тираду. Її завершальну частину варто навести майже дослівно: "Тепер я хотів би сказати наступне: пане Яворівський, коли я вас провідав у лікарні, я тільки тепер зрозумів діагноз. Друге, що я хотів вам сказати. Мабуть, ви дивилися телевізор один раз у нормальному стані, а у другому зі стелі. І ще одне. Пане Яворівський, я би вам порадив, як людина, яка дуже багато пропрацювала в архівах і прочитала архівних документів... Ви повинні розуміти, що архіви не горять, особливо партійні".
Цю високоінтелектуальну репліку можна було б залишити без коментарів, якби не одна цікава деталь, яку повідомив "Україні молодій" Володимир Яворівський. Здається, президентський ставленик знову спіймався на брехні. Чи, можливо, вийшовши з кабінетного затишку на політичне світло, з незвички переплутав голову Спілки письменників з Юлією Тимошенко, яку справді провідував у Феофанії.
Яворівський же, за його словами, в лікарні не лежав зі студентських років, коли йому вирвали гланди. А щодо "неопалимих" партійних архівів, то Володимир Яворівський зауважив, що залякувати когось подібними речами для претендента на таку високу посаду неприпустимо й попросив надрукувати свою відповідь керманичу "єдиних" у газеті (щоб інші "шукачі компромату" також не турбувалися): "Пане Литвин, аби ви даремно не марнували часу, я вам повідомляю, що всі ті архіви мої політичні опоненти ще до вас перемацали у 1989-91 роках настільки, що вам там уже нічого робити. Тому залякувати нас не треба, давайте вчитися поважати думку один одного й дискутувати відкрито". А цьому, вважає Яворівський, Литвинові ще треба вчитися дуже довго. І бажано не в залі, експериментуючи над 450 депутатами, оскільки спікер, який не здатен себе контролювати, є особою просто-таки "небезпечною". Як зазначає "наш" депутат, завданням Голови ВР є мирити противників у залі, а не ображати їх.
Хтозна, як зміниться характер Литвина за довгих чотири роки "підкупольного" стажу. Але поки що йому важко дається й контроль над своїми рухами: скажімо, коли 21 травня Володимир Філенко, зачитавши з трибуни заяву від "Нашої України" про тиск на народних депутатів, оголосив, що передає її екс-помічникові Президента, щоб той у свою чергу вручив Самому, Володимир Михайлович розхвилювався не на жарт. І при всьому чесному залі, гостях та журналістах роздратованим рухом пальчика поданий йому документ відкинув. "Наш" депутат не полінувався підняти його з підлоги й знову покласти на стіл перед Литвином, проте той ще різкіше пожбурив заяву на підлогу, просичавши при цьому (за словами Філенка): "Відстань! Я такий же депутат, як і ти". Це, мабуть, стосується того, що з гарантом "такий же депутат" не контактує й нічого йому передати не може...
Обрати його, щоб "підставити" владу?
Звісно, це далеко не вичерпний перелік Литвинових "подвигів", які могли б увійти до збірки "Чому Литвин не повинен очолювати парламент". Але суть не в кількості. А в тому, що "рекомендуючи" в ультимативній (кулуарно) формі свого протеже на найвищу у Верховній Раді посаду, Президент явно керувався не державними чи народними інтересами. Тоді чим? Відповідь на це може дати тільки сам Леонід Данилович. Хоча, можливо, її вже дав за нього депутат від "Нашої України" Володимир Філенко.
До речі, Філенко вважає, що оскільки Литвин є однією з найслабших кандидатур, які "Єда" могла б виставити на посаду Голови ВР, то краще вже обрати його - щоб влада скомпрометувала себе остаточно. З ним згоден і "БЮТівець" Анатолій Матвієнко, який пропонує швиденько затвердити Литвина у спікерському кріслі, аби народу остаточно урвався терпець і можна вже було б нарешті вчинити справжню "оксамитову" революцію. Тільки хто наважиться при цьому забруднити свою парламентську честь співпрацею із запліснявілою "Єдою", хай навіть і задля благородної мети?
Так от, щодо підстав, якими керувався гарант при визначенні свого ставленика, пан Філенко нагадав поширене в партійних органах радянських часів поняття "уйті с повишенієм". "Я думаю, - каже Володимир Філенко, - що Кучма просто не знав, як свого адміністратора здихатися, тому й відправив "на підвищення". Кинувши на розтерзання Верховній Раді".
Версія цікава. Й Литвина в такому випадку навіть шкода - бо прояснилося нарешті, кому в результаті парламентського "покеру" доведеться носити звання "дурня". Причому за будь-яких умов - у разі виграшу над українським спікером (і, на жаль, Україною) сміятиметься весь світ, а в разі поразки Литвин залишиться біля розбитого корита. "Єда" розпадеться як мінімум на п'ять дрібніших фракцій у будь-якому випадку, в цьому навіть жоден "харчовик", здається, не сумнівається (тож і прагнуть обрати Володимира Михайловича, поки "єдині"). У разі ж необрання Литвина в президії через загадкову впертість фракції, яка чомусь не знайшла у своїх лавах достойніших кандидатур, не буде жодного її представника. (Цікаво, що сам пан Литвин каже: своєї вини за таку "узурпацію" кандидатської вакансії, яка могла б дістатися комусь із перспективних молодих "заєдистів", він не відчуватиме, бо це, мовляв, "рішення фракції"). А екс-глава АП стане рядовим нардепом. Та чи ж для того він ставав "сірим кардиналом", щоб дати зайвий привід переконатися у своїй звичайнісінькій мишачій сірості?
але дуже стійкий запах залишився". Юрій Луценко, депутат від Соцпартії.
"Спікеріада", якої так прагнув уникнути парламент, надто ж новообрані депутати, в розпалі. До рекорду попереднього скликання, коли обрати керівництво парламентаріям не вдавалося ледь не протягом двох місяців, ще далеко. Але півтора тижні безвихіді в "активі" четвертого скликання Верховної Ради вже є. І попри щоденну надію на те, що фракціям таки вдасться домовитися й висунути прийнятний для всіх "пакет" кандидатур, у кулуарах все гучніше лунають голоси скептиків, які прогнозують ще принаймні тиждень переговорів. Нинішня епопея відрізняється від попередньої не тільки козирними картами в парламентській "колоді" та їх дуже обмеженим вибором, а й насамперед тим, що тасують "колоду" тільки шестеро чітко визначених гравців.
Для цієї важливої місії фракції делегували своїх керівників, які розігрують "партії" в закритому від свідків приміщенні, змагаючись у вмінні витягти з рукава потрібну карту в потрібний момент. Ушістьох, безперечно, грати легше, ніж у компанії з чотирьох сотень "консультантів" та фахівців із політичного "махлювання". Чому ж тоді ми й досі не маємо Голови Верховної Ради, а депутати - можливості займатися безпосередньо своїми прямими, законотворчими, обов'язками? Чому парламентський "покер" насправді ще до роздачі карт гравцям перетворився в "дурня", і хто тим дурнем врешті-решт залишиться? Запитань багато. Відповідей теж, але всі вони зводяться до головної: коли карти шістьом учасникам роздає сьомий, постійно підсовуючи потрібний йому - Самому - козир, результат партії запрограмований наперед.
 |
У парламентському протистоянні найзатятішими виявилися дві фракції: загін червоних бійців під керівництвом Симоненка й "харчова" команда Президента. Ані та, ані інша сила, на відміну від чотирьох інших учасників переговорів, поступатися своїми позиціями не бажає, наполягаючи на запропонованому саме нею "пакеті" потенційних парламентських поводирів. Комуністів можна зрозуміти: неухильно втрачаючи позиції на політичному полі України, вони прагнуть сповна скористатися, можливо, останнім в їхній історії моментом значущості й активно торгують своєю "золотою акцією", яка, щоправда, періодично знецінюється, щоб потім знову піднятися в ціні. До пори, до часу, звісно.
А от у "заєдистів" зовсім інша ситуація. І навіть більше - трагедія. Як вівці, зігнані з різношерстих отар під дах однієї кошари, бідолашні народні обранці під гучною назвою "Єдина Україна" змушені з розпачливим беканням бігти за своїм круторогим поводирем до провалля, на шляху поповнюючи власні лави все більшою кількістю жертв і клянучи "передового" разом із вівчарем на чому світ стоїть. У фракції "Єди" вже майже 180 депутатів, більшій частині яких тавра "кухарчуків" на лоби вліпили аж ніяк не з їхньої доброї волі. Серед них є чимало висококласних фахівців у різних галузях політичної, економічної й наукової сфер українського суспільства, людей розумних і освічених. І наділених великими політичними амбіціями, про які доводиться забути, оскільки всесильний перст (ні, не долі й не провидіння) обрав із цієї маси тільки одного достойника, вшанованого честю нести провладні "єдучі" штандарти. "Спікеріада" перетворилася на "литвиніаду", в саме про нього - кандидата на Голову ВР від глави держави - окрема розмова.
У тому, що Володимира Литвина на посаду спікера Верховної Ради "призначено" згори, сумніватися може хіба він сам. Володимир Михайлович так часто чує з усіх боків (у середовищі собі подібних, звісно) запевнення у своїй непересічності, що рано чи пізно в неї таки повірить. Чи вже повірив. І дарма. Бо якби новоявлений "публічний політик" на додачу до всіх своїх талантів умів ще й читати думки, його самолюбство з-під плінтуса, про який Володимир Михайлович часто згадує, не вилазило б.
Про що шепочуться на "кухні"
Усі представники "заєдунського" війська, з яких вдається вичавити хоч слово про кандидатуру свого "маршала", на диво старанно визубрили мантру "він - наш Лідер, крім нього іншого не знаємо, його на спікера вибираємо". Інших аргументів на користь впертого "стояння" на головній "харчовій" аксіомі "Литвин = спікер" почути не довелося. Хіба що деякі, найдосвідченіші "польові командири" додають щось про високий науковий рівень "піддослідного" (пан Литвин у них і професор, і академік, і просто політичний красень) та його видатні "полководчі" здібності. Але без блиску в очах, через що в їхню щирість чомусь важко повірити. Зовсім інша річ - "рядові". Залякані, вимуштрувані, але по вінця сповнені обуренням, вони у приватних розмовах криком кричать про "несправедливість", "кримінальну державу, в якій такі порядки", "приниження" тощо. Крик, щоправда, до зв'язок не доходить, застрягаючи десь у душі й тільки у хвилини найбільшого сплеску емоцій вириваючись із вуст якогось не надто загартованого в політичних боях нардепа. Тоді - пошепки й на вушко - удостоєний такої довіри помічник чи навіть журналіст може почути далеко не парламентські вислови на адресу професора й академіка разом із тим самим "перстом", який витяг його із заштореного чиновницького кабінету й посадив у "публічне" крісло.
Але замість того, щоб розрубати "литвинів" вузол "спікеріади", засунувши у свій "пакет" якусь прохідну кандидатуру, "Єді" доводиться послідовно змагатися за найвище парламентське крісло лише для екс-глави президентської Адміністрації. До речі, ще невідомо, чи "екс-", адже указу про його звільнення, як стверджує у своїй заяві депутат Євген Жовтяк, і досі не оприлюднено, що дає підстави злим язикам підозрювати пана Литвина у намірах повернутися на попередню посаду, якщо зі спікерством не складеться.
Справді підозріло, що гарант і досі тримає свою "канцелярію" "обезглавленою". І перманентні чутки про призначення на цей пост того чи іншого достойного мужа мимоволі наводять на думку про їхнє штучне походження з метою відтягти час до моменту, коли навпроти постанови про затвердження Голови ВР засяє заповітне число "понад 226". До тієї хвилини нардепи мають вдосталь часу для обговорення усіх чеснот президентського кандидата у спікери (і можна тільки уявити, як заздрять при цьому підневільні "єдуни" вільноязиким опозиціонерам, яким свого ставлення до "людини Президента" приховувати не потрібно). То якого ж спікера призначає парламентові гарант?
"Героїчне" минуле...
Володимир Литвин і справді особистість непересічна. Хоча б тому, що пересічних в Адміністрацію Президента не беруть: з першою-ліпшою особою обговорювати державні справи щонайменше нерозумно. Особливо такі, за які можна й за грати (у нормальній демократичній державі з верховенством права) загриміти. З невичерпної аудіотеки майора Мельниченка можна почерпнути чимало свідчень про професійні та моральні якості колишнього глави АП, після ознайомлення з якими в голову закрадається підступна думка про те, що декому варто підготувати місце зовсім не за парламентськими стінами. "Прославився" Литвин одразу ж після оприлюднення Олександром Морозом першого відомого Україні епізоду з розмов у президентському кабінеті - саме того, де "абарзєвшего" Гію Гонгадзе, якому 21 травня могло б виповнитися 33 роки, рекомендовано "дєпартіровать в Грузію" й викинути на три не зовсім пристойних літери. Голос, схожий на "праву руку" гаранта, на цих записах услужливо пропонує шефові "затребувати справу" по нахабному журналісту, з яким, за словами керівної особи, треба щось "вирішувати". Як буде видно далі, у царині "досьє" Литвин спеціаліст - недаремно ж історик, йому сам Бог велів порпатися в архівах.
З біографічної довідки лідера блоку "Єдина Україна" можна дізнатися не тільки про його наукові ступені (доктор наук Литвин захистив дисертацію на тему "Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-х рр.)", але цікавішою є назва кандидатської: "Діяльність Комуністичної партії України по удосконаленню підготовки викладачів суспільних наук (1966-1975 рр.)"), звання та нагороди, а й про понад 200 публікацій. Цікаво, чи входить до цього переліку "зреферована" в американського вченого Томаса Каротерса стаття, опублікована 19 січня цього року в газеті "Факти" за авторством Литвина під заголовком "Громадянське суспільство: міфи та реальність". Не встигли тоді фахівці обуритися дивною позицією представника влади, який нещадно розкритикував саму ідею громадянського суспільства, як виявилося, що українське наукове світило порушило головний канон науковця: не вкради чужої праці. Навіть якщо припустити, що займався переписуванням Каротерсового матеріалу Литвин не власноручно (а, швидше за все, так воно й було), все одно виходить велика "лажа": несолідно такій поважній особі для написання своїх "праць" використовувати найманих помічників. Після цього випадку репутація гарантового "канцеляриста" була зруйнована вщент, а сам він, замість покаятися в плагіаті, відбивався фразою в дусі першокурсника - ніби "переказав статтю з американського журналу трирічної давності, під якою не було вказано імені автора". Та ще й заявив, що в результаті "піар-ходу", задуманого з метою "побачити, як на це реагує наше суспільство", вийшов "цікавий ефект".
Цікаво, скільки ще із двох сотень публікацій членкора НАН України Володимира Литвина "передерті" в інших вчених заради дослідження "ефекту"? Між іншим, у тій же біографічній довідці в графі "володіння мовами" зазначені тільки українська й російська. Про англійську немає й згадки.
А вічний борець з мафією й корупціонерами Григорій Омельченко вважає, що Литвин краде не тільки статті. Народний депутат від блоку Тимошенко ще в минулому скликанні серед своїх численних депутатських запитів з приводу злочинної діяльності високопосадовців згадав і главу АП, який нібито разом з екс-депутатом і колишнім керівником компанії "Нафтогаз України" Ігорем Бакаєм в результаті складної схеми привласнив 88 патентів на винаходи Харківського науково-дослідного інституту природного газу, заробивши внаслідок цієї оборудки понад 20 мільйонів доларів. Володимир Литвин, звісно, цю інформацію категорично заперечує. Не наполягатимемо на цьому й ми, хоча відомо, що кажуть про дим без вогню.
...і "подвиги" сучасності
Зрештою, в усіх цих "недосконалостях" можна сумніватися, не вірячи в автентичність плівок Миколи Мельниченка, заперечувати, сумніваючись у порядності Григорія Омельченка, чи виправдовувати головного "заєдиста", посилаючись на його високу зайнятість, яка не залишає часу на написання власних статей. Але від цього перспектива бачити Литвина на чолі найвищого представницького органу держави не стає райдужнішою. І винен у цьому тільки він сам. Уже перші кроки "новонародженого дитяти" в публічній політиці довели, що краще б він залишався в напівтемряві свого кабінету.
Свою "публічну" діяльність не призвичаєний до позакабінетного життя Литвин "освятив" не тільки пластирем на лобі та поливанням опозиції помиями, а й образою величезної когорти українських соціологів (до речі, колег Володимира Михайловича по науковому цеху), яких привселюдно охрестив "проститутками". Та, як виявилося, це ще були квіточки. Уже в іпостасі народного обранця наш герой сповна виправдав свою далеко не ідеальну репутацію, представляючи власну кандидатуру на посаду Голови ВР. На неприємні запитання залу потенційний спікер реагував аж надто примітивно й грубо.
Скажімо, соціалістові Юрію Луценку, який нагадав "єдучому" претендентові про його фігурування у "справі Гонгадзе", Литвин заявив, що має "на збереженні" якісь таємничі свідчення (очевидно, не диктофонні, оскільки за словами промовця, записувати "у нас немає практики") "зовсім інших" слів Луценка, сказаних у Литвиновому кабінеті. І пригрозив, що "до певного часу це лежить на збереженні". Якщо ця фраза запозичена не з лексики акушерів, то явно попахує духом "кадебізму".
Як і репліка першого "шеф-кухаря" владного блоку у відповідь на виступ Володимира Яворівського, котрий представляв кандидата від "Нашої України" Івана Плюща. Хоча "наш" письменник і депутат всього лише нагадав тезці, де його блок виграв вибори беззаперечно (у психлікарнях та тюрмах), і звернув увагу, що пластир пана Литвина після аварії з'являвся на різних сторонах лоба, та провідника "Єди" це чомусь вельми обурило й надихнуло на нищівно-залякувальну тираду. Її завершальну частину варто навести майже дослівно: "Тепер я хотів би сказати наступне: пане Яворівський, коли я вас провідав у лікарні, я тільки тепер зрозумів діагноз. Друге, що я хотів вам сказати. Мабуть, ви дивилися телевізор один раз у нормальному стані, а у другому зі стелі. І ще одне. Пане Яворівський, я би вам порадив, як людина, яка дуже багато пропрацювала в архівах і прочитала архівних документів... Ви повинні розуміти, що архіви не горять, особливо партійні".
Цю високоінтелектуальну репліку можна було б залишити без коментарів, якби не одна цікава деталь, яку повідомив "Україні молодій" Володимир Яворівський. Здається, президентський ставленик знову спіймався на брехні. Чи, можливо, вийшовши з кабінетного затишку на політичне світло, з незвички переплутав голову Спілки письменників з Юлією Тимошенко, яку справді провідував у Феофанії.
Яворівський же, за його словами, в лікарні не лежав зі студентських років, коли йому вирвали гланди. А щодо "неопалимих" партійних архівів, то Володимир Яворівський зауважив, що залякувати когось подібними речами для претендента на таку високу посаду неприпустимо й попросив надрукувати свою відповідь керманичу "єдиних" у газеті (щоб інші "шукачі компромату" також не турбувалися): "Пане Литвин, аби ви даремно не марнували часу, я вам повідомляю, що всі ті архіви мої політичні опоненти ще до вас перемацали у 1989-91 роках настільки, що вам там уже нічого робити. Тому залякувати нас не треба, давайте вчитися поважати думку один одного й дискутувати відкрито". А цьому, вважає Яворівський, Литвинові ще треба вчитися дуже довго. І бажано не в залі, експериментуючи над 450 депутатами, оскільки спікер, який не здатен себе контролювати, є особою просто-таки "небезпечною". Як зазначає "наш" депутат, завданням Голови ВР є мирити противників у залі, а не ображати їх.
Хтозна, як зміниться характер Литвина за довгих чотири роки "підкупольного" стажу. Але поки що йому важко дається й контроль над своїми рухами: скажімо, коли 21 травня Володимир Філенко, зачитавши з трибуни заяву від "Нашої України" про тиск на народних депутатів, оголосив, що передає її екс-помічникові Президента, щоб той у свою чергу вручив Самому, Володимир Михайлович розхвилювався не на жарт. І при всьому чесному залі, гостях та журналістах роздратованим рухом пальчика поданий йому документ відкинув. "Наш" депутат не полінувався підняти його з підлоги й знову покласти на стіл перед Литвином, проте той ще різкіше пожбурив заяву на підлогу, просичавши при цьому (за словами Філенка): "Відстань! Я такий же депутат, як і ти". Це, мабуть, стосується того, що з гарантом "такий же депутат" не контактує й нічого йому передати не може...
Обрати його, щоб "підставити" владу?
Звісно, це далеко не вичерпний перелік Литвинових "подвигів", які могли б увійти до збірки "Чому Литвин не повинен очолювати парламент". Але суть не в кількості. А в тому, що "рекомендуючи" в ультимативній (кулуарно) формі свого протеже на найвищу у Верховній Раді посаду, Президент явно керувався не державними чи народними інтересами. Тоді чим? Відповідь на це може дати тільки сам Леонід Данилович. Хоча, можливо, її вже дав за нього депутат від "Нашої України" Володимир Філенко.
До речі, Філенко вважає, що оскільки Литвин є однією з найслабших кандидатур, які "Єда" могла б виставити на посаду Голови ВР, то краще вже обрати його - щоб влада скомпрометувала себе остаточно. З ним згоден і "БЮТівець" Анатолій Матвієнко, який пропонує швиденько затвердити Литвина у спікерському кріслі, аби народу остаточно урвався терпець і можна вже було б нарешті вчинити справжню "оксамитову" революцію. Тільки хто наважиться при цьому забруднити свою парламентську честь співпрацею із запліснявілою "Єдою", хай навіть і задля благородної мети?
Так от, щодо підстав, якими керувався гарант при визначенні свого ставленика, пан Філенко нагадав поширене в партійних органах радянських часів поняття "уйті с повишенієм". "Я думаю, - каже Володимир Філенко, - що Кучма просто не знав, як свого адміністратора здихатися, тому й відправив "на підвищення". Кинувши на розтерзання Верховній Раді".
Версія цікава. Й Литвина в такому випадку навіть шкода - бо прояснилося нарешті, кому в результаті парламентського "покеру" доведеться носити звання "дурня". Причому за будь-яких умов - у разі виграшу над українським спікером (і, на жаль, Україною) сміятиметься весь світ, а в разі поразки Литвин залишиться біля розбитого корита. "Єда" розпадеться як мінімум на п'ять дрібніших фракцій у будь-якому випадку, в цьому навіть жоден "харчовик", здається, не сумнівається (тож і прагнуть обрати Володимира Михайловича, поки "єдині"). У разі ж необрання Литвина в президії через загадкову впертість фракції, яка чомусь не знайшла у своїх лавах достойніших кандидатур, не буде жодного її представника. (Цікаво, що сам пан Литвин каже: своєї вини за таку "узурпацію" кандидатської вакансії, яка могла б дістатися комусь із перспективних молодих "заєдистів", він не відчуватиме, бо це, мовляв, "рішення фракції"). А екс-глава АП стане рядовим нардепом. Та чи ж для того він ставав "сірим кардиналом", щоб дати зайвий привід переконатися у своїй звичайнісінькій мишачій сірості?
