Україна на порозі стагнації
Понеділок, 30 квітня 2001, 21:17
Пройшло вже декілька днів після прогнозованої відставки уряду Віктора Ющенка, а Україна як би завмерла в невизначеності, яка здатна викликати уповільнення головних політичних і економічних процесів. Це, в свою чергу, може обернутися черговою затяжною стагнацією.
І можливість цієї стагнації, що гальмуватиме як загальний розвиток країни, так і підвищення матеріального добробуту основної маси населення, і є головною суттю і основним наслідком політичної кризи, яка стала очевидним після відставки уряду.
І справа не в тому, що здається, що Ющенко, який вважається реформатором, програв, а президент України Леонід Кучма ніби виграв, "знищивши" головного конкурента в особі надмірно популярного прем'єра. І навіть не в тому, що президент начебто посилив свої позиції. Це найбільша ілюзія, бо зробив він це, в черговий раз отримавши підтримку кланів і олігархів, які пішли на ситуативний союз з комуністами, а це якраз послабило позиції як президента і олігархів, так і країни загалом. Адже внаслідок "заваллення" уряду Ющенка будь-якою ціною, навіть ціною поступок комуністам, практичними паралізованими виявилися всі органи центральної влади – президентські структури, уряд, парламент. Це і є криза влади.
Насамперед, більш вразливим і схильним до впливу ззовні виявився сам президент Кучма. У нього зникла могутня противага, яким в протистоянні з олігархами і регіональними політико-економічними угрупуваннями і елітами був уряд Ющенка. Тепер протистояти олігархам і кланам президент зможе, тільки спираючись на особисто йому підлеглих керівників силових відомств – генпрокуратури, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, міністерства внутрішніх справ. Але, з іншого боку, зникла і урядова перешкода перед надзалежністю від силовиків. А силовики ж можуть домовитися з олігархами. Або поставити на помірну опозицію, яка ще не припинила своєї боротьби, але зате в особі Ющенка ризикує отримати впливового лідера.
Але ще більше позиції Кучми слабшали і можуть стати нульовими у впливі на парламент, оскільки після відставки Ющенка чотири парламентські пропрем'єрскі фракції заявили, що переходять в опозицію до президента і його олігархічних союзників. Це означає, що розколеною приблизно на три рівні частини виявилася Верховна Рада України. Парламент в такому стані або взагалі не зможе виконувати основні законодавчі функції, або, якщо збережеться союз олігархів з комуністами, то буде "штампувати" закони, які навряд чи можна буде назвати реформаторськими. Мова, наприклад, може піти про припинення процесів приватизації і земельної реформи, про перегляд результатів приватизації, що вже є, про ренаціонализацію деяких важливих об'єктів держвластності тощо. Коммуністи, як відомо, проводять зараз кампанію протесту під лозунгом "Україна без Кучми і без Ющенка!" Одну із задач вони, виходить, вже виконали, тепер – "черга" за президентом.
У нинішньому стані парламент навряд чи зможе і затвердити нового повноцінного прем'єр-міністра, настроєного на продовження ринкових реформ. На загальну думку, необхідний мінімум для затвердження в 226 голосів "за" може зібрати тільки узгоджена кандидатура олігархів і комуністів. І у цьому разі реформи в Україні чекає все та ж доля, описана трохи вище – вони будуть або загальмовані, або олігархи спробують провести їх у власних інтересах, що буде означати новий виток "прихватизації" і розграбування держвластності. Причому, оскільки основні українські олігархи прямо пов'язані своїми капіталами з Росією, то саме російські компанії і можуть отримати якісь переваги в придбанні стратегічних об'єктів України. А втрата економічного контролю над основною народногосподарською інфраструктурою на території країни неминуче веде до політичних втрат частини суверенітету: так у України з Росією було завжди.
Заради справедливості потрібно сказати, що у Кучми залишається шанс повернути статус-кво і повторно внести кандидатуру Ющенка на посаду прем'єр-міністра. У цьому випадку залишається примарна надія на те, що в парламенті може відновитися колишня пропрезидентська більшість, яка вже раз затверджувала Ющенка главою кабінету і навіть схвалювала його програму дій, яка привела до збільшення в 2000 році ВВП України більш ніж на 6 відсотків. Від Ющенка, як і раніше, будуть вимагати створити коаліційний уряд і поділитися посадами міністрів з представниками парламентських фракцій.
Однак немає упевненості, що з таким розвитком подій погодитися сам Ющенко. Головним чином тому, що, по-перше, йому як перспективному політику це не потрібне: нові торги і закулісні домовленості зажадають від нього нових зобов'язань. А, по-друге, через декілька місяців офіційно стартує парламентська передвиборна кампанія, яка остаточно паралізує всі органи влади і політичну еліту. І екс-прем'єр вже заявив, що власну політичну перспективу зв'язує з виборами.
Після відставки він в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" чітко сказав про причини того, що відбувається: "У принципах, що відстоюють інтереси державності України і інтереси населення, потраба стає все менше і менше. Це відбувається тому, що багато кому з нинішньої парламентської більшості необхідна політична система, яка захищає інтереси декількох авторитетів. Уряд не вважав своїм обов'язком маневрувати між двома цими курсами. Це і не влаштовує тих, хто керується егоїстичними і корисливими інтересами".
Ющенко також заявив, що на майбутніх парламентських виборах буде створювати свою політичну силу – "широку коаліцію сил", які готові "демократично і послідовно приводити Україну до європейських стандартів". При цьому Ющенко позначив досить широкі рамки для своїх потенційних союзників, коли заявив: "Українська політика має бути не проамериканською, не проросійською, не проєвропейською, вона має бути проукраїнською. Ми повинні відстоювати ті переваги, які є важливими і необхідними для нашої країни".
Оскільки ці питання, як і раніше, залишаються актуальними для України і про них гаряче і серйозно сперечаються на самих різних рівнях політичних еліт, то, на думку багатьох, у Ющенка, що має найвищий рейтинг народної довіри, дійсно є перспективи об'єднати самі широкі політичні кола "під себе". І тих, хто боїться його "прозахідності", і тих, хто не хоче з різних причин сваритися з Росією, наприклад, через політичні погляди.
На користь Ющенка може зіграти і той факт, що неминуче падіння рівня життя напередодні виборів неодмінно позначиться на настроях електорату. Ющенко тепер з повною основою може претендувати на колишню "роль" самого президента Кучми – роль "переможця червоної чуми", завдяки якій останній переміг в 1999 році. Тепер, після відставки руками комуністів і олігархів того уряду, при якому дійсно платили пенсії і зарплати, лідерам компартії України складніше буде пояснити людям їх убогість підступами "капіталіста" Ющенка. Зате Ющенко постфактум може говорити про переваги своїх реформ, а отже, на цій платформі і набирати голоси. Якщо тільки, звичайно, олігархи не зможуть зробити життя ще кращими, ніж при Ющенку. Але їх "не на це" вчили, і тому Ющенко просто треба грамотно побудувати свою агітаційну роботу. Схоже, саме останню обставину і не врахували комуністи, укупі з олігархами завалюючи Ющенко.
І можливість цієї стагнації, що гальмуватиме як загальний розвиток країни, так і підвищення матеріального добробуту основної маси населення, і є головною суттю і основним наслідком політичної кризи, яка стала очевидним після відставки уряду.
І справа не в тому, що здається, що Ющенко, який вважається реформатором, програв, а президент України Леонід Кучма ніби виграв, "знищивши" головного конкурента в особі надмірно популярного прем'єра. І навіть не в тому, що президент начебто посилив свої позиції. Це найбільша ілюзія, бо зробив він це, в черговий раз отримавши підтримку кланів і олігархів, які пішли на ситуативний союз з комуністами, а це якраз послабило позиції як президента і олігархів, так і країни загалом. Адже внаслідок "заваллення" уряду Ющенка будь-якою ціною, навіть ціною поступок комуністам, практичними паралізованими виявилися всі органи центральної влади – президентські структури, уряд, парламент. Це і є криза влади.
Насамперед, більш вразливим і схильним до впливу ззовні виявився сам президент Кучма. У нього зникла могутня противага, яким в протистоянні з олігархами і регіональними політико-економічними угрупуваннями і елітами був уряд Ющенка. Тепер протистояти олігархам і кланам президент зможе, тільки спираючись на особисто йому підлеглих керівників силових відомств – генпрокуратури, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, міністерства внутрішніх справ. Але, з іншого боку, зникла і урядова перешкода перед надзалежністю від силовиків. А силовики ж можуть домовитися з олігархами. Або поставити на помірну опозицію, яка ще не припинила своєї боротьби, але зате в особі Ющенка ризикує отримати впливового лідера.
Але ще більше позиції Кучми слабшали і можуть стати нульовими у впливі на парламент, оскільки після відставки Ющенка чотири парламентські пропрем'єрскі фракції заявили, що переходять в опозицію до президента і його олігархічних союзників. Це означає, що розколеною приблизно на три рівні частини виявилася Верховна Рада України. Парламент в такому стані або взагалі не зможе виконувати основні законодавчі функції, або, якщо збережеться союз олігархів з комуністами, то буде "штампувати" закони, які навряд чи можна буде назвати реформаторськими. Мова, наприклад, може піти про припинення процесів приватизації і земельної реформи, про перегляд результатів приватизації, що вже є, про ренаціонализацію деяких важливих об'єктів держвластності тощо. Коммуністи, як відомо, проводять зараз кампанію протесту під лозунгом "Україна без Кучми і без Ющенка!" Одну із задач вони, виходить, вже виконали, тепер – "черга" за президентом.
У нинішньому стані парламент навряд чи зможе і затвердити нового повноцінного прем'єр-міністра, настроєного на продовження ринкових реформ. На загальну думку, необхідний мінімум для затвердження в 226 голосів "за" може зібрати тільки узгоджена кандидатура олігархів і комуністів. І у цьому разі реформи в Україні чекає все та ж доля, описана трохи вище – вони будуть або загальмовані, або олігархи спробують провести їх у власних інтересах, що буде означати новий виток "прихватизації" і розграбування держвластності. Причому, оскільки основні українські олігархи прямо пов'язані своїми капіталами з Росією, то саме російські компанії і можуть отримати якісь переваги в придбанні стратегічних об'єктів України. А втрата економічного контролю над основною народногосподарською інфраструктурою на території країни неминуче веде до політичних втрат частини суверенітету: так у України з Росією було завжди.
Заради справедливості потрібно сказати, що у Кучми залишається шанс повернути статус-кво і повторно внести кандидатуру Ющенка на посаду прем'єр-міністра. У цьому випадку залишається примарна надія на те, що в парламенті може відновитися колишня пропрезидентська більшість, яка вже раз затверджувала Ющенка главою кабінету і навіть схвалювала його програму дій, яка привела до збільшення в 2000 році ВВП України більш ніж на 6 відсотків. Від Ющенка, як і раніше, будуть вимагати створити коаліційний уряд і поділитися посадами міністрів з представниками парламентських фракцій.
Однак немає упевненості, що з таким розвитком подій погодитися сам Ющенко. Головним чином тому, що, по-перше, йому як перспективному політику це не потрібне: нові торги і закулісні домовленості зажадають від нього нових зобов'язань. А, по-друге, через декілька місяців офіційно стартує парламентська передвиборна кампанія, яка остаточно паралізує всі органи влади і політичну еліту. І екс-прем'єр вже заявив, що власну політичну перспективу зв'язує з виборами.
Після відставки він в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" чітко сказав про причини того, що відбувається: "У принципах, що відстоюють інтереси державності України і інтереси населення, потраба стає все менше і менше. Це відбувається тому, що багато кому з нинішньої парламентської більшості необхідна політична система, яка захищає інтереси декількох авторитетів. Уряд не вважав своїм обов'язком маневрувати між двома цими курсами. Це і не влаштовує тих, хто керується егоїстичними і корисливими інтересами".
Ющенко також заявив, що на майбутніх парламентських виборах буде створювати свою політичну силу – "широку коаліцію сил", які готові "демократично і послідовно приводити Україну до європейських стандартів". При цьому Ющенко позначив досить широкі рамки для своїх потенційних союзників, коли заявив: "Українська політика має бути не проамериканською, не проросійською, не проєвропейською, вона має бути проукраїнською. Ми повинні відстоювати ті переваги, які є важливими і необхідними для нашої країни".
Оскільки ці питання, як і раніше, залишаються актуальними для України і про них гаряче і серйозно сперечаються на самих різних рівнях політичних еліт, то, на думку багатьох, у Ющенка, що має найвищий рейтинг народної довіри, дійсно є перспективи об'єднати самі широкі політичні кола "під себе". І тих, хто боїться його "прозахідності", і тих, хто не хоче з різних причин сваритися з Росією, наприклад, через політичні погляди.
На користь Ющенка може зіграти і той факт, що неминуче падіння рівня життя напередодні виборів неодмінно позначиться на настроях електорату. Ющенко тепер з повною основою може претендувати на колишню "роль" самого президента Кучми – роль "переможця червоної чуми", завдяки якій останній переміг в 1999 році. Тепер, після відставки руками комуністів і олігархів того уряду, при якому дійсно платили пенсії і зарплати, лідерам компартії України складніше буде пояснити людям їх убогість підступами "капіталіста" Ющенка. Зате Ющенко постфактум може говорити про переваги своїх реформ, а отже, на цій платформі і набирати голоси. Якщо тільки, звичайно, олігархи не зможуть зробити життя ще кращими, ніж при Ющенку. Але їх "не на це" вчили, і тому Ющенко просто треба грамотно побудувати свою агітаційну роботу. Схоже, саме останню обставину і не врахували комуністи, укупі з олігархами завалюючи Ющенко.
