Арешт Жердицького сплановано для дискредитації Ющенка?
Вівторок, 31 жовтня 2000, 12:47
Про обставини арешту та ліяльність скандально відомого депутата Жердицького пишуть зараз багато. Найчастіше про це пишуть ті, хто хоче заплямувати у цій справі своїх опонентів. Аби познайомитись з позицією тих, кто в цьому зацікавлений, читайте "Київські відомості", газету, яку контролює за різними даними Григорій Суркіс. Його, дійсно, важко назвати прихільником нинішнього уряду, особливо окремих його людей, щоб він у пресі не казав.
Зараз ми пропонуємо вам зовсім інший погляд на події навколо "Градобанку".
Як убивали "Градобанк"
Українська трагедія у трьох діях
Арешт у Ганновері народного депутата України Віктора Жердицького став черговою сенсацією, на які так багата останнім часом українська політика. Більше того: ця справа ризикує перетворитися на одну з найрезонансніших подій українського суспільно-політичного сьогодення.
Хто такий Жердицький
Ім'я Віктора Жердицького мало відоме людям, які лише поверхово цікавляться політикою. Віктор Юстимович Жердицький народився 7 грудня 1957 року у Луцьку. Обраний народним депутатом по Хустському виборчому округу № 74 на Закарпатті (його конкурентами були, зокрема, представник СДПУ(о) Андрусяк, відомий бізнесмен і екс-депутат Віктор Бедь). До обрання народним депутатом очолював раду акціонерів акціонерного товариства "Градобанк". Одружений, має сина і доньку.
Проте існує чимало цікавих моментів у біографії Жердицького, які не завжди потрапляють у офіційні біографії.
Наприкінці 80-х років Віктор Юстимович Жердицький очолив "Київкоопбанк". За спиною у молодого банкіра був досвід роботи головним ревізором та заступником начальника відділу Управління держприбутків Міністерства фінансів УРСР. Жердицького колеги по банківській справі характеризують як одного з найбільших фахівців, як "світлу голову". Згодом Віктор Жердицький створює на базі "Київкоопбанку" нову структуру — "Градобанк".
"Градобанк" "банкує"
На початку 90-х років "Градобанк" вважався одним з провідних банків України. До 1996 року його не вдавалося вибити з десятки найбільш рейтингових банків. Об'єми кредитних вкладень банку за чотири роки (1993 — 1996) зросли з 79 тис. до 253,5 млн. доларів. Для того, щоб стати однією з провідних фінансових структур, "Градобанк" одним з перших банків в Україні пройшов міжнародний аудит (здійснений компанією "Делойт енд Туш"). Банк почав активно цікавитися промисловими об'єктами, в які намагався інвестувати доволі солідні суми. Значна частина операцій проходила за участю ТзОВ "Хорда", яке з 1994 року стало активно цікавитися цементною промисловістю України.
"Градобанк" першим отримав у 1994 році кредитну лінію ЄБРР обсягом 100 млн. ЕКЮ для кредитування малого і середнього бізнесу в Україні. Тому коли на початку 90-х років утворився українсько-німецький фонд "Взаєморозуміння і порятунок", керівництво Фонду погодилося проводити основні операції з виплати дивідендів остарбайтерам саме через "Градобанк" як один із найнадійніших банків. На початку 1995-го "Градобанк" отримав від Фонду 264,35 млн. дойчмарок у трастове управління, тобто він мав право тимчасово оперувати вільними коштами і кредитувати українські підприємства. З цих грошей 70 млн. були виплачені у вигляді компенсацій у перший же рік. Вільні кошти Фонду "Градобанк" використовував на проведення статутної діяльності, що й передбачено чинним законодавством України. Більше того: "Градобанк" повідомив про наміри використання тимчасово вільних коштів урядові України і отримав на це дозвіл.
Станом на початок 1996 року "Градобанк" успішно кредитував такі відомі в Україні підприємства, як державний концерн "Оріана" (м. Калуш) — флагман хімічної промисловості, СП "Вінісін", що розгорнуло виробництво сучасних тафтингових покриттів, ВО "Чорнобильська атомна електростанція", ВАТ "Херсоннафтопереробка", Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат, а також низку підприємств цементної галузі (за посередництвом ТзОВ "Хорда ЛТД"). У 1993 — 1994 роках "Градобанк" через ТзОВ "Хорда" виділяє 5 млн. доларів на купівлю сучасної пакувальної лінії для Кам'янець-Подільського цементного заводу. Потім у це підприємство було вкладено 13 млн. доларів плюс 5 млн. дойчмарок. Таким чином, до кінця 1995 року було цілком сформовано стратегічний напрям діяльності "Градобанку".
Коли у другій половині 1995-го в Україні розгорнулися приватизаційні процеси, "Градобанк" вирішив узяти участь у приватизації підприємств цементної промисловості. І тому в 1995 році, окрім значних сум, скерованих у ЗАТ "Подільський цемент", було виграно конкурс на купівлю пакету акцій Миколаївського цементного заводу у Львівській області (згодом — ВАТ "Миколаївцемент") — другого за величиною підприємства галузі в Україні. Головним суперником української сторони був відомий французький цементний картель "Лафарж". Цей факт став вирішальним у подальшій долі "Градобанку".
Основним моментом, на який варто звернути увагу, є те, що керівник "Градобанку" Віктор Жердицький став одним з перших українських капіталістів. Він намагався вести свій бізнес, не приховуючи прибутків і підтримуючи вітчизняних товаровиробників.
Але саме у 1995—1996 роках починається трагедія у трьох діях під назвою "Вбивство "Градобанку". Фіналом цієї трагедії став нещодавній арешт Віктора Жердицького.
Дія перша: "Антарктика"
Початок кінця "Градобанку" припадає на 1995—1996 роки. У 1995 році до "Градобанку" звернулося Одеське орендне підприємство "Антарктика" з проханням про кредит у розмірі 5 млн. доларів США під заставу двох кораблів. Перевіривши документацію, керівництво "Градобанку" виявило, що кораблі, запропоновані у заставу, фактично фірмі не належать (їхнім власником була кіпрська офшорна фірма), і на цій підставі відмовилося надавати кредит. "Антарктика" подала позов до арбітражного суду.
І тут починається найцікавіше. Уявіть собі, що до вас прийшов сусід позичити гроші. Ви йому відмовляєте, і він на цій підставі подає на вас до суду. Це перший і поки що єдиний прецедент, коли банк за невидачу кредиту був покараний фінансовими санкціями.
Проте "Антарктика" все-таки подала до суду. Рішенням арбітражного суду від 29 лютого 1996 року "Градобанк" мусив негайно сплатити "Анктарктиці" 353 032 000 000 крб., що за офіційним курсом Національного банку України на той час становило близько 3 млн. доларів. Окрім того, "Градобанк" мусив надати "Антарктиці" кредит 5 млн. доларів. Вищий арбітражний суд України своєю постановою від 14 травня 1996 року відмовив "Градобанку" у задоволенні касаційної скарги. Крім того, у березні 1996 року з рахунків "Градобанку" було примусово списано всі залишки коштів, що позбавило його можливості обслуговувати клієнтів.
Як наслідок — "Градобанк" позбувся більшої частини своїх обігових коштів. Почався відтік клієнтів. І корені нинішньої "справи Жердицького" лежать саме у цій судовій справі більш ніж чотирирічної давності. Власне, перші збої у виплатах остарбайтерам почалися саме тоді — весною 1996-го, коли банк штучно був позбавлений можливості виконувати свої зобов'язання.
Дія друга: "Взаєморозуміння і примирення"
Дивним чином відбувається ще один "збіг". Наприкінці 1996 року змінюється керівництво Фонду "Взаєморозуміння і примирення". На місце С. Казимірчука, який підписував угоду з "Градобанком", головою Фонду стає Ігор Лушников. Незважаючи на те, що угода банку з фондом передбачала розміщення коштів на весь період виплат громадянам, п. Лушников у односторонньому порядку поставив вимогу негайного переведення всіх коштів у інший комерційний банк. На той час "Градобанк" з 264,35 млн. дойчмарок, перерахованих по лінії фонду, перевів 112,09 млн. дойчмарок на рахунки інших банків ("Промінвестбанку", "Брокбізнесбанку" та Ощадбанку), 68,78 млн. дойчмарок (26 відсотків) виплатив громадянам, 6,4 млн. дойчмарок було списано з рахунків Фондом на благодійні та інші цілі. Залишилося виплатити 86 млн. дойчмарок, які були у кредитному портфелі банку.
На той час "Градобанк" фактично володів низкою підприємств цементної промисловості України, він міг розраховуватися шляхом продажу на аукціонах пакетів акцій цих підприємств. Виходячи з того, що, скажімо, на території Польщі подібні підприємства купувалися транснаціональними компаніями по 30 — 35 млн. доларів, то реальна вартість активів, які належали "Градобанку", більш ніж удвічі перевищувала заборгованість банку перед клієнтами. Запам'ятаймо цей момент: його варто взяти до уваги при розгляді третьої дії трагедії.
8 лютого 1997 року постановою Кабінету Міністрів та Нацбанку за №151 та за погодженням з Фондом "Взаєморозуміння і примирення" було визначено, що зобов'язання за залишком коштів фонду, які становили 86,18 млн. дойчмарок, переймає на себе АК АПБ "Україна". Відповідно й зобов'язання "Градобанк" від цього часу мав не перед Фондом, а перед банком "Україна". Але незважаючи на це, за позовом кількох юридичних осіб було порушено справу про банкрутство "Градобанку".
Зверніть увагу, що на цей момент дві третини коштів, призначених для виплат остарбайтерам, було виплачено, а решта суми була забезпечена активами. Згідно з інформацією зі звітів Нацбанку, всі кошти остарбайтерам на сьогоднішній день виплачено і заборгованості перед ними немає. У березні 1997 року "Градобанк" здійснив остаточний розрахунок з Фондом на 10 млн. дойчмарок.
Дія третя. Цемент
Як уже вказувалося вище, "Градобанк" володів контрольними пакетами акцій провідних підприємств цементної галузі України. Тому провести розрахунки по боргах акціями цих підприємств не становило б особливої складності.
Але цементними заводами, насамперед Миколаївським, впритул зацікавилися транснаціональні компанії. "Миколаївцемент" має надзвичайно зручне географічне розташування. Через територію Західної України планується прокласти кілька транспортних магістралей транс'європейського характеру. Не важко припустити, що основний підряд на поставку цементу для спорудження магістралей на західноукраїнському відтинку мав би отримати "Миколаївцемент". За скромними підрахунками, на це планується виділити 1,7 млрд. доларів.
Саме тому заволодіти контрольним пакетом акцій "Миколаївцементу" вирішила французька фірма "Лафарж" — фактично монополіст на європейському ринку цементу. Щупальця "Лафаржу" простягнулися не лише на Західну Європу — фірма почала скуповувати підприємства цементної галузі у Європі Східній. Особливої ваги фірмі додавав той факт, що до "Лафаржу" особливо "тепле" відношення завжди виявляв Жак Ширак, теперішній президент Франції.
Існуюча законодавча база України не змогла захистити "Градобанк" від звичайного фінансового шпигунства. Після проведеного міжнародного аудиту вся інформація про банк потрапила до рук "Лафаржу".
12 березня 1997 року Віктора Жердицького заарештовують уперше. Йому інкримінують фінансові зловживання, що нібито мали місце в ході грошових операцій з коштами, виділеними урядом Німеччини на компенсацію українським остарбайтерам. Ось тоді і з'являється вперше інформація про 86 млн. дойчмарок. Адвокати Жердицького заявили, що справа є надуманою і в основі цієї справи лежить намагання вибити "Градобанк" з числа гравців на ринку цементу в Україні. Тим більше, якщо врахувати такий факт: у офіс "Градобанку" приходили представники "Лафаржу" і пропонували допомогу у звільненні Жердицького з однією умовою: "Градобанк" і "Хорда" сприяють тому, щоб у руках французької сторони опинилося не менше 51 відсотка акцій "Миколаївцементу". Представники "Градобанку" відмовилися і водночас повідомили правоохоронні органи про спроби укладання подібної угоди.
Між тим "Лафарж", відомий справді кабальними умовами співпраці з країнами третього світу, розгорнув справді активну іміджеву акцію в Україні. Представники фірми возили журналістів з України (зокрема львівських) у Францію, де українцям показували умови роботи на підприємстві: мовляв, у нас навіть квіти цвітуть на території заводу. При цьому замовчувалася справді вбивча статистика діяльності фірми, скажімо, у Польщі.
Унаслідок тривалого протистояння між "Лафаржем" з одного боку та "Хордою" і "Градобанком" з іншого українська сторона програла. Через правову необ'єктивність та юридичну незахищеність вкладів у комерційних банках у "Градобанку" та його боржників різними шляхами були відчужені основні активи на користь держави, без компенсації їх вартості чи повернення коштів. З 1997-го по 1999 рік. "Градобанк" програв у Вищому арбітражному суді всі свої акції у цементних заводах, тобто ті самі активи, якими він міг розрахуватися з банком "Україна". Серед цих активів були унікальна картинна галерея, оцінена в 5,5 млн. доларів, 52 відсотки акцій ВАТ "Миколаївцемент" (11 млн. доларів), 45 відсотків акцій ВАТ "Балаклея" (12 млн. доларів), 54 відсотки акцій ВАТ "Волинь" (8 млн. доларів).
Важливу роль у цій історії відіграли деякі з високих керівників попереднього складу уряду. Зокрема, Сергій Тигіпко сприяв "Лафаржу" з таким ентузіазмом, що це було помічено у Парижі. У листопаді 1997 року йому було вручено найвищу французьку нагороду — орден Почесного легіону.
Україна програла битву за цемент. В епіцентрі цієї битви виявився Віктор Жердицький. У вересні 1997 року, коли "Миколаївцемент" фактично опинився в руках "Лафаржу", Жердицького випустили на волю — за відсутністю складу злочину.
Напрошується питання: як, у 1997 році складу злочину не було, а тепер він раптом з'явився? До того ж, до розслідування справи три роки тому також залучалися німецькі слідчі, адже Вікторові Жердицькому і тоді інкримінувалися "гроші остарбайтерів". До речі, варто взяти до уваги такий факт: якби Жердицький знав, що має гріх перед Німеччиною, то він би не їхав у Ганновер. Не їдуть же окремі українські політики у США, де знають, що їх однозначно заарештують.
Можливо, корінь закопано глибше? І зовсім не в економічній площині?
За лаштунками
Нині можна розглянути три більш-менш ймовірних версії арешту Жердицького.
Версія перша. Арешт Жердицького заплановано певними силами в України для того, аби дискредитувати Віктора Ющенка. Жердицький був одним з людей, які формували основу команди Вадима Гетьмана (до цієї команди належить і нинішній Прем'єр-міністр). Окрім того, справа Жердицького рикошетом б'є по Ющенку: на той час, коли "Градобанк" визначався як основний партнер німецької сторони і посередник у справі виплат компенсацій, Ющенко був головою Нацбанку і не міг не знати про фінансові операції Жердицького. Зауважимо, з якою інтенсивністю розкручує цю справу давній опонент Ющенка Віктор Суслов, який неодмінно пов'язує Жердицького із справою про зловживання вищих посадових осіб Національного банку України. Також врахуймо те, скільки разів дала знімок Ющенка в численних матеріалах про те, як "обікрали остарбайтерів", одна опозиційна до глави уряду київська газета.
Версія друга. За арештом Жердицького стоїть намагання українських політиків дискредитувати правоцентристів. Про причетність Жердицького до націонал-демократичного табору писалося вище. А героями попередніх фінансових скандалів ставали переважно представники олігархічних кіл. Тепер є можливість сказати: "Ви бачите альтернативу олігархам? Хто? Націонал-демократи? Так і в них же рильце в пушку!". І, як ілюстрацію, покажуть "справу Жердицького". На користь цієї версії спрацьовує той факт, що все частіше поруч з іменем Жердицького в українській пресі називається ім'я Віктора Пинзеника.
Попри все, ця версія є, радше, не причиною арешту, а ймовірним наслідком, який зручно лягає "під масть": завдяки "справі Жердицького" з'явилася можливість скомпрометувати націонал-демократичне середовище. І остання програма "Епіцентр" — яскраве свідчення цьому.
Версія третя, на мою думку, найвірогідніша. Жердицького в Україні ніхто не "замовляв". "Справу Жердицького" "від і до" розробили у Німеччині. Справа в тому, що не так давно у Німеччині під тиском єврейських кіл було прийнято новий закон про компенсацію шкоди, завданої нинішнім громадянам України, Росії та Білорусі під час Другої світової війни. Так от, згідно з цим законом, починаючи з наступного року Німеччина мала би виплачувати колишнім в'язням тюрем і таборів по 14 тисяч дойчмарок, робітникам-остарбайтерам — по 4300 дойчмарок, дітям — по 1500 дойчмарок. (Візьміть до уваги те, що нині виплати остарбайтерам проводилися на рівні 300 — 4000 дойчмарок.) Загальна сума коштів, що повинні були б надійти в Україну по лінії Фонду "Взаєморозуміння і примирення", мала б становити 1725 млн. марок (загалом сума виплат Німеччини всім країнам, звідки вивозилися робітники на примусові роботи, має сягнути 5 млрд. DM ).
Не так давно уряд Німеччини в пресі опублікував дані, які свідчать: приватні підприємства країни не мають змоги зібрати потрібної суми. Цей же факт визнає представник Фонду німецької економіки Вольфганг Гібовськи. Арешт Жердицького може дати підстави німецькій стороні відмовитися від спрямування цих коштів в Україну під тим приводом, що вони мали сумний досвід співпраці з "Градобанком". Жоден аргумент (зокрема й те, що виплати проведено і що гроші врешті дійшли до адресатів) до уваги не береться. Тобто Німеччина створює образ ворога в середовищі української бізнесової і політичної еліти.
Європа, в яку ми всі так мріємо потрапити, показує "зуби". Віктору Жердицькому вже вдруге довелося потрапляти в "європейський прикус".
Фінал з мораллю
"Справа Жердицького" перебуває в епіцентрі уваги політиків, журналістів і звичайних громадян. Майбутнє розставить усі акценти і дасть оцінку цьому дійству, що нині відбувається довкола "Градобанку" та його колишнього керівника.
Але вже зараз можна говорити про те, що ми є свідками модерної української трагедії, в центрі якої перебував український капіталіст, що хотів чесно займатися бізнесом, але зіштовхнувся з інтересами транснаціонального картелю. Ще однією дійовою особою цього дійства є держава, яка нібито мала б захищати цього бізнесмена, а натомість вирішила грати на боці представників іноземного картелю. У результаті Жердицький став жертвою цієї трагедії, а Україна втратила банк, що 5 років тому був найпотужнішим акціонерним банком.
Хто від цього програв? Не лише Жердицький. Хто виграв? Явно не Україна.
Кость БОНДАРЕНКО,
Центр політичних досліджень "Нова хвиля"
Зараз ми пропонуємо вам зовсім інший погляд на події навколо "Градобанку".
Як убивали "Градобанк"
Українська трагедія у трьох діях
Арешт у Ганновері народного депутата України Віктора Жердицького став черговою сенсацією, на які так багата останнім часом українська політика. Більше того: ця справа ризикує перетворитися на одну з найрезонансніших подій українського суспільно-політичного сьогодення.
Хто такий Жердицький
Ім'я Віктора Жердицького мало відоме людям, які лише поверхово цікавляться політикою. Віктор Юстимович Жердицький народився 7 грудня 1957 року у Луцьку. Обраний народним депутатом по Хустському виборчому округу № 74 на Закарпатті (його конкурентами були, зокрема, представник СДПУ(о) Андрусяк, відомий бізнесмен і екс-депутат Віктор Бедь). До обрання народним депутатом очолював раду акціонерів акціонерного товариства "Градобанк". Одружений, має сина і доньку.
Проте існує чимало цікавих моментів у біографії Жердицького, які не завжди потрапляють у офіційні біографії.
Наприкінці 80-х років Віктор Юстимович Жердицький очолив "Київкоопбанк". За спиною у молодого банкіра був досвід роботи головним ревізором та заступником начальника відділу Управління держприбутків Міністерства фінансів УРСР. Жердицького колеги по банківській справі характеризують як одного з найбільших фахівців, як "світлу голову". Згодом Віктор Жердицький створює на базі "Київкоопбанку" нову структуру — "Градобанк".
"Градобанк" "банкує"
На початку 90-х років "Градобанк" вважався одним з провідних банків України. До 1996 року його не вдавалося вибити з десятки найбільш рейтингових банків. Об'єми кредитних вкладень банку за чотири роки (1993 — 1996) зросли з 79 тис. до 253,5 млн. доларів. Для того, щоб стати однією з провідних фінансових структур, "Градобанк" одним з перших банків в Україні пройшов міжнародний аудит (здійснений компанією "Делойт енд Туш"). Банк почав активно цікавитися промисловими об'єктами, в які намагався інвестувати доволі солідні суми. Значна частина операцій проходила за участю ТзОВ "Хорда", яке з 1994 року стало активно цікавитися цементною промисловістю України.
"Градобанк" першим отримав у 1994 році кредитну лінію ЄБРР обсягом 100 млн. ЕКЮ для кредитування малого і середнього бізнесу в Україні. Тому коли на початку 90-х років утворився українсько-німецький фонд "Взаєморозуміння і порятунок", керівництво Фонду погодилося проводити основні операції з виплати дивідендів остарбайтерам саме через "Градобанк" як один із найнадійніших банків. На початку 1995-го "Градобанк" отримав від Фонду 264,35 млн. дойчмарок у трастове управління, тобто він мав право тимчасово оперувати вільними коштами і кредитувати українські підприємства. З цих грошей 70 млн. були виплачені у вигляді компенсацій у перший же рік. Вільні кошти Фонду "Градобанк" використовував на проведення статутної діяльності, що й передбачено чинним законодавством України. Більше того: "Градобанк" повідомив про наміри використання тимчасово вільних коштів урядові України і отримав на це дозвіл.
Станом на початок 1996 року "Градобанк" успішно кредитував такі відомі в Україні підприємства, як державний концерн "Оріана" (м. Калуш) — флагман хімічної промисловості, СП "Вінісін", що розгорнуло виробництво сучасних тафтингових покриттів, ВО "Чорнобильська атомна електростанція", ВАТ "Херсоннафтопереробка", Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат, а також низку підприємств цементної галузі (за посередництвом ТзОВ "Хорда ЛТД"). У 1993 — 1994 роках "Градобанк" через ТзОВ "Хорда" виділяє 5 млн. доларів на купівлю сучасної пакувальної лінії для Кам'янець-Подільського цементного заводу. Потім у це підприємство було вкладено 13 млн. доларів плюс 5 млн. дойчмарок. Таким чином, до кінця 1995 року було цілком сформовано стратегічний напрям діяльності "Градобанку".
Коли у другій половині 1995-го в Україні розгорнулися приватизаційні процеси, "Градобанк" вирішив узяти участь у приватизації підприємств цементної промисловості. І тому в 1995 році, окрім значних сум, скерованих у ЗАТ "Подільський цемент", було виграно конкурс на купівлю пакету акцій Миколаївського цементного заводу у Львівській області (згодом — ВАТ "Миколаївцемент") — другого за величиною підприємства галузі в Україні. Головним суперником української сторони був відомий французький цементний картель "Лафарж". Цей факт став вирішальним у подальшій долі "Градобанку".
Основним моментом, на який варто звернути увагу, є те, що керівник "Градобанку" Віктор Жердицький став одним з перших українських капіталістів. Він намагався вести свій бізнес, не приховуючи прибутків і підтримуючи вітчизняних товаровиробників.
Але саме у 1995—1996 роках починається трагедія у трьох діях під назвою "Вбивство "Градобанку". Фіналом цієї трагедії став нещодавній арешт Віктора Жердицького.
Дія перша: "Антарктика"
Початок кінця "Градобанку" припадає на 1995—1996 роки. У 1995 році до "Градобанку" звернулося Одеське орендне підприємство "Антарктика" з проханням про кредит у розмірі 5 млн. доларів США під заставу двох кораблів. Перевіривши документацію, керівництво "Градобанку" виявило, що кораблі, запропоновані у заставу, фактично фірмі не належать (їхнім власником була кіпрська офшорна фірма), і на цій підставі відмовилося надавати кредит. "Антарктика" подала позов до арбітражного суду.
І тут починається найцікавіше. Уявіть собі, що до вас прийшов сусід позичити гроші. Ви йому відмовляєте, і він на цій підставі подає на вас до суду. Це перший і поки що єдиний прецедент, коли банк за невидачу кредиту був покараний фінансовими санкціями.
Проте "Антарктика" все-таки подала до суду. Рішенням арбітражного суду від 29 лютого 1996 року "Градобанк" мусив негайно сплатити "Анктарктиці" 353 032 000 000 крб., що за офіційним курсом Національного банку України на той час становило близько 3 млн. доларів. Окрім того, "Градобанк" мусив надати "Антарктиці" кредит 5 млн. доларів. Вищий арбітражний суд України своєю постановою від 14 травня 1996 року відмовив "Градобанку" у задоволенні касаційної скарги. Крім того, у березні 1996 року з рахунків "Градобанку" було примусово списано всі залишки коштів, що позбавило його можливості обслуговувати клієнтів.
Як наслідок — "Градобанк" позбувся більшої частини своїх обігових коштів. Почався відтік клієнтів. І корені нинішньої "справи Жердицького" лежать саме у цій судовій справі більш ніж чотирирічної давності. Власне, перші збої у виплатах остарбайтерам почалися саме тоді — весною 1996-го, коли банк штучно був позбавлений можливості виконувати свої зобов'язання.
Дія друга: "Взаєморозуміння і примирення"
Дивним чином відбувається ще один "збіг". Наприкінці 1996 року змінюється керівництво Фонду "Взаєморозуміння і примирення". На місце С. Казимірчука, який підписував угоду з "Градобанком", головою Фонду стає Ігор Лушников. Незважаючи на те, що угода банку з фондом передбачала розміщення коштів на весь період виплат громадянам, п. Лушников у односторонньому порядку поставив вимогу негайного переведення всіх коштів у інший комерційний банк. На той час "Градобанк" з 264,35 млн. дойчмарок, перерахованих по лінії фонду, перевів 112,09 млн. дойчмарок на рахунки інших банків ("Промінвестбанку", "Брокбізнесбанку" та Ощадбанку), 68,78 млн. дойчмарок (26 відсотків) виплатив громадянам, 6,4 млн. дойчмарок було списано з рахунків Фондом на благодійні та інші цілі. Залишилося виплатити 86 млн. дойчмарок, які були у кредитному портфелі банку.
На той час "Градобанк" фактично володів низкою підприємств цементної промисловості України, він міг розраховуватися шляхом продажу на аукціонах пакетів акцій цих підприємств. Виходячи з того, що, скажімо, на території Польщі подібні підприємства купувалися транснаціональними компаніями по 30 — 35 млн. доларів, то реальна вартість активів, які належали "Градобанку", більш ніж удвічі перевищувала заборгованість банку перед клієнтами. Запам'ятаймо цей момент: його варто взяти до уваги при розгляді третьої дії трагедії.
8 лютого 1997 року постановою Кабінету Міністрів та Нацбанку за №151 та за погодженням з Фондом "Взаєморозуміння і примирення" було визначено, що зобов'язання за залишком коштів фонду, які становили 86,18 млн. дойчмарок, переймає на себе АК АПБ "Україна". Відповідно й зобов'язання "Градобанк" від цього часу мав не перед Фондом, а перед банком "Україна". Але незважаючи на це, за позовом кількох юридичних осіб було порушено справу про банкрутство "Градобанку".
Зверніть увагу, що на цей момент дві третини коштів, призначених для виплат остарбайтерам, було виплачено, а решта суми була забезпечена активами. Згідно з інформацією зі звітів Нацбанку, всі кошти остарбайтерам на сьогоднішній день виплачено і заборгованості перед ними немає. У березні 1997 року "Градобанк" здійснив остаточний розрахунок з Фондом на 10 млн. дойчмарок.
Дія третя. Цемент
Як уже вказувалося вище, "Градобанк" володів контрольними пакетами акцій провідних підприємств цементної галузі України. Тому провести розрахунки по боргах акціями цих підприємств не становило б особливої складності.
Але цементними заводами, насамперед Миколаївським, впритул зацікавилися транснаціональні компанії. "Миколаївцемент" має надзвичайно зручне географічне розташування. Через територію Західної України планується прокласти кілька транспортних магістралей транс'європейського характеру. Не важко припустити, що основний підряд на поставку цементу для спорудження магістралей на західноукраїнському відтинку мав би отримати "Миколаївцемент". За скромними підрахунками, на це планується виділити 1,7 млрд. доларів.
Саме тому заволодіти контрольним пакетом акцій "Миколаївцементу" вирішила французька фірма "Лафарж" — фактично монополіст на європейському ринку цементу. Щупальця "Лафаржу" простягнулися не лише на Західну Європу — фірма почала скуповувати підприємства цементної галузі у Європі Східній. Особливої ваги фірмі додавав той факт, що до "Лафаржу" особливо "тепле" відношення завжди виявляв Жак Ширак, теперішній президент Франції.
Існуюча законодавча база України не змогла захистити "Градобанк" від звичайного фінансового шпигунства. Після проведеного міжнародного аудиту вся інформація про банк потрапила до рук "Лафаржу".
12 березня 1997 року Віктора Жердицького заарештовують уперше. Йому інкримінують фінансові зловживання, що нібито мали місце в ході грошових операцій з коштами, виділеними урядом Німеччини на компенсацію українським остарбайтерам. Ось тоді і з'являється вперше інформація про 86 млн. дойчмарок. Адвокати Жердицького заявили, що справа є надуманою і в основі цієї справи лежить намагання вибити "Градобанк" з числа гравців на ринку цементу в Україні. Тим більше, якщо врахувати такий факт: у офіс "Градобанку" приходили представники "Лафаржу" і пропонували допомогу у звільненні Жердицького з однією умовою: "Градобанк" і "Хорда" сприяють тому, щоб у руках французької сторони опинилося не менше 51 відсотка акцій "Миколаївцементу". Представники "Градобанку" відмовилися і водночас повідомили правоохоронні органи про спроби укладання подібної угоди.
Між тим "Лафарж", відомий справді кабальними умовами співпраці з країнами третього світу, розгорнув справді активну іміджеву акцію в Україні. Представники фірми возили журналістів з України (зокрема львівських) у Францію, де українцям показували умови роботи на підприємстві: мовляв, у нас навіть квіти цвітуть на території заводу. При цьому замовчувалася справді вбивча статистика діяльності фірми, скажімо, у Польщі.
Унаслідок тривалого протистояння між "Лафаржем" з одного боку та "Хордою" і "Градобанком" з іншого українська сторона програла. Через правову необ'єктивність та юридичну незахищеність вкладів у комерційних банках у "Градобанку" та його боржників різними шляхами були відчужені основні активи на користь держави, без компенсації їх вартості чи повернення коштів. З 1997-го по 1999 рік. "Градобанк" програв у Вищому арбітражному суді всі свої акції у цементних заводах, тобто ті самі активи, якими він міг розрахуватися з банком "Україна". Серед цих активів були унікальна картинна галерея, оцінена в 5,5 млн. доларів, 52 відсотки акцій ВАТ "Миколаївцемент" (11 млн. доларів), 45 відсотків акцій ВАТ "Балаклея" (12 млн. доларів), 54 відсотки акцій ВАТ "Волинь" (8 млн. доларів).
Важливу роль у цій історії відіграли деякі з високих керівників попереднього складу уряду. Зокрема, Сергій Тигіпко сприяв "Лафаржу" з таким ентузіазмом, що це було помічено у Парижі. У листопаді 1997 року йому було вручено найвищу французьку нагороду — орден Почесного легіону.
Україна програла битву за цемент. В епіцентрі цієї битви виявився Віктор Жердицький. У вересні 1997 року, коли "Миколаївцемент" фактично опинився в руках "Лафаржу", Жердицького випустили на волю — за відсутністю складу злочину.
Напрошується питання: як, у 1997 році складу злочину не було, а тепер він раптом з'явився? До того ж, до розслідування справи три роки тому також залучалися німецькі слідчі, адже Вікторові Жердицькому і тоді інкримінувалися "гроші остарбайтерів". До речі, варто взяти до уваги такий факт: якби Жердицький знав, що має гріх перед Німеччиною, то він би не їхав у Ганновер. Не їдуть же окремі українські політики у США, де знають, що їх однозначно заарештують.
Можливо, корінь закопано глибше? І зовсім не в економічній площині?
За лаштунками
Нині можна розглянути три більш-менш ймовірних версії арешту Жердицького.
Версія перша. Арешт Жердицького заплановано певними силами в України для того, аби дискредитувати Віктора Ющенка. Жердицький був одним з людей, які формували основу команди Вадима Гетьмана (до цієї команди належить і нинішній Прем'єр-міністр). Окрім того, справа Жердицького рикошетом б'є по Ющенку: на той час, коли "Градобанк" визначався як основний партнер німецької сторони і посередник у справі виплат компенсацій, Ющенко був головою Нацбанку і не міг не знати про фінансові операції Жердицького. Зауважимо, з якою інтенсивністю розкручує цю справу давній опонент Ющенка Віктор Суслов, який неодмінно пов'язує Жердицького із справою про зловживання вищих посадових осіб Національного банку України. Також врахуймо те, скільки разів дала знімок Ющенка в численних матеріалах про те, як "обікрали остарбайтерів", одна опозиційна до глави уряду київська газета.
Версія друга. За арештом Жердицького стоїть намагання українських політиків дискредитувати правоцентристів. Про причетність Жердицького до націонал-демократичного табору писалося вище. А героями попередніх фінансових скандалів ставали переважно представники олігархічних кіл. Тепер є можливість сказати: "Ви бачите альтернативу олігархам? Хто? Націонал-демократи? Так і в них же рильце в пушку!". І, як ілюстрацію, покажуть "справу Жердицького". На користь цієї версії спрацьовує той факт, що все частіше поруч з іменем Жердицького в українській пресі називається ім'я Віктора Пинзеника.
Попри все, ця версія є, радше, не причиною арешту, а ймовірним наслідком, який зручно лягає "під масть": завдяки "справі Жердицького" з'явилася можливість скомпрометувати націонал-демократичне середовище. І остання програма "Епіцентр" — яскраве свідчення цьому.
Версія третя, на мою думку, найвірогідніша. Жердицького в Україні ніхто не "замовляв". "Справу Жердицького" "від і до" розробили у Німеччині. Справа в тому, що не так давно у Німеччині під тиском єврейських кіл було прийнято новий закон про компенсацію шкоди, завданої нинішнім громадянам України, Росії та Білорусі під час Другої світової війни. Так от, згідно з цим законом, починаючи з наступного року Німеччина мала би виплачувати колишнім в'язням тюрем і таборів по 14 тисяч дойчмарок, робітникам-остарбайтерам — по 4300 дойчмарок, дітям — по 1500 дойчмарок. (Візьміть до уваги те, що нині виплати остарбайтерам проводилися на рівні 300 — 4000 дойчмарок.) Загальна сума коштів, що повинні були б надійти в Україну по лінії Фонду "Взаєморозуміння і примирення", мала б становити 1725 млн. марок (загалом сума виплат Німеччини всім країнам, звідки вивозилися робітники на примусові роботи, має сягнути 5 млрд. DM ).
Не так давно уряд Німеччини в пресі опублікував дані, які свідчать: приватні підприємства країни не мають змоги зібрати потрібної суми. Цей же факт визнає представник Фонду німецької економіки Вольфганг Гібовськи. Арешт Жердицького може дати підстави німецькій стороні відмовитися від спрямування цих коштів в Україну під тим приводом, що вони мали сумний досвід співпраці з "Градобанком". Жоден аргумент (зокрема й те, що виплати проведено і що гроші врешті дійшли до адресатів) до уваги не береться. Тобто Німеччина створює образ ворога в середовищі української бізнесової і політичної еліти.
Європа, в яку ми всі так мріємо потрапити, показує "зуби". Віктору Жердицькому вже вдруге довелося потрапляти в "європейський прикус".
Фінал з мораллю
"Справа Жердицького" перебуває в епіцентрі уваги політиків, журналістів і звичайних громадян. Майбутнє розставить усі акценти і дасть оцінку цьому дійству, що нині відбувається довкола "Градобанку" та його колишнього керівника.
Але вже зараз можна говорити про те, що ми є свідками модерної української трагедії, в центрі якої перебував український капіталіст, що хотів чесно займатися бізнесом, але зіштовхнувся з інтересами транснаціонального картелю. Ще однією дійовою особою цього дійства є держава, яка нібито мала б захищати цього бізнесмена, а натомість вирішила грати на боці представників іноземного картелю. У результаті Жердицький став жертвою цієї трагедії, а Україна втратила банк, що 5 років тому був найпотужнішим акціонерним банком.
Хто від цього програв? Не лише Жердицький. Хто виграв? Явно не Україна.
Кость БОНДАРЕНКО,
Центр політичних досліджень "Нова хвиля"
