Привиди, звірі та люди зони відчуження. Що Чорнобильський заповідник може розповісти про майбутнє України
Колись тут було справжнє дно, заховане під водою.
Зараз під ногами сухий пісок та білі мушлі. Десь раковини майже встигли розсипатись на порох, а в інших місцях товстим шаром встелюють ґрунт. Але крізь них все одно пробилися до сонця якісь бадилинки, що хочуть вирости деревами.
Нещодавно тут проходили вовк та лось – їхні сліди видно на землі.
Зовсім молода берізка, зламана як сірник, похилила жовту крону набік – це теж характерний слід лося.
Над головами потріскують високовольтні дроти.
Ставок, який через дефіс називають "охолоджувачем", з'явився тут пів сотні років тому, бо був потрібен для роботи нової атомної станції. В 1986-му році на станції сталася техногенна катастрофа. Людей із двох міст і десятків навколишніх сіл відселили. Станцію згодом зупинили назавжди, але водойма-охолоджувач, населена величезними сомами, ще залишалася.
Років п'ять тому її почали потроху спускати, і сьогодні від ставка лишилася п'ята частина того, що було. А на оголеному дні ходять звірі та іноді – люди.
Верби й тополі тут подекуди втричі вищі за людину, а сосни ще зовсім маленькі.
Коли на іншому боці України росіяни зруйнували Каховську греблю, постало питання: що буде на місці рукотворного моря? Пустеля, заселений рослинами-чужинцями пустир, чи, може, відновиться Великий Луг?
Ніхто не знає точно. Відповідь може підказати колишня водойма-охолоджувач Чорнобильської атомної станції.
А вся Чорнобильська зона відчуження розповідає історію землі, яку людина залишила без своєї опіки.
"Українська правда" провела кілька днів із науковцями Чорнобильського заповідника, щоб зсередини побачити, що відбувається з природою зони відчуження, як працюють пастки на ведмедів та рисей і як повномасштабна війна вплинула на життя природоохоронної території.
Найбільший хижак Європи
Чорнобиль – майже єдине місце в зоні відчуження, де постійно живуть люди – науковці, мнс-ники, поліція, працівники різних установ, які забезпечують роботу зони, а останні майже два роки – ще й військові.
За межами Чорнобиля мешкає лише невелика кількість самоселів – людей старшого віку, які після аварії на АЕС відмовилися залишати свої домівки.
Науковці заповідника заїжджають у зону на початку робочого тижня, а на вихідні роз'їжджаються кожен до себе додому – до Києва або під Київ. Залишатися постійно в зоні відчуження не можна, щоб не "набратися" зайвого опромінення.
Заповідник має офіс у Чорнобилі, де можна робити "паперову" роботу і працювати на науковому обладнанні. А за кількасот метрів від офісу є приватний будинок, який слугує науковцям домівкою в зоні.
Саме тут після вечері Катерина Корепанова, молода наукова співробітниця, гукає всіх разом до великої кімнати, подивитися на "улов" із фотопасток.
Вони ще з весни висіли в різних місцях заповідника і того дня частину з них науковці нарешті зняли. Катерина встигла зазирнути в карту пам'яті однієї.
На екрані ноутбука – ґрунтова стежина на фоні дерев, а на передньому плані звисає суха гілка.
"І на другому фото теж гілка!" – жартує Катерина, показуючи наступне, таке саме фото.
Всі сміються, бо згадують розказану вдень історію, як одна фотопастка впродовж сезону 30 тисяч разів сфотографувала чи то гілку, чи то деревце. Фотопастка спрацьовує, коли "бачить" рухомий об'єкт. От, гілка, яку гойдав вітер, і виявилася тим самим "рухомим об'єктом".
Катерина ще раз тисне на клавішу і зліва на екрані вилазить морда ведмедя. На наступному кадрі чітко в профіль видно цілого звіра, що прямує у своїх справах.
Знімки зроблені 8-го травня цього року. А 26-го травня, найімовірніше, цей самий ведмідь знову з'являється на знімку, але йде він вже у зворотному напрямку. Практично своїми ж слідами.
Науковці явно тішаться, хоча бурхливих емоцій не виказують. Зрештою, ведмідь у зоні дуже бажаний гість, але вже не сенсація.
Спочатку був фантом
У Софії Київській на одній з фресок зображено сцену полювання на ведмедя. В часи Русі це була звична справа.
Ці великі хижаки жили практично по всій території сучасної України – від Полісся до сучасного Криму. Але по мірі того, як люди освоювали землю, ареал ведмедя зменшувався і їх ставало менше. В XX столітті ці звірі в Україні лишилися винятково в Карпатах.
Сьогодні на українській території мешкає лише близько трьох сотень цих тварин. Як каже одна з головних в Україні дослідниць ведмедів Марина Шквиря, популяція бурого ведмедя в нашій країні "жевріє". Бо в сусідній Румунії, наприклад, їхня чисельність вимірюється чотиризначними числами.
Тут не було не те що ведмедів, але й умов, у яких вони можуть жити.
А вже років за шість після аварії на ЧАЕС почали ходити чутки про появу в зоні бурого ведмедя.
"То начебто бачили його (або навіть ведмедицю з ведмежатами), то його сліди або сліди його діяльності, то його навіть хтось добував", – пише науковець Сергій Гащак, який багато років досліджує природу зони відчуження.
Довго ведмідь був таким собі фантомом, що не лишає по собі жодних матеріальних доказів існування. Аж поки в 2003-му році на протипожежній смузі неподалік від Чорнобиля були знайдені сліди, які могли належати тільки йому, а потім помітили і характерні задири на деревах.
Звідки приходять ведмеді
Останні сумніви розвіялися, коли років десять тому звіра вперше "впіймали" на фотопастку. Але той факт, що ведмідь "засвітився" в зоні відчуження, зовсім не означає, що він тут оселився і його можна вважати справжнім "місцевим".
Науковці точно знають, що ці тварини можуть здійснювати прогулянки на кількасот кілометрів і при цьому перетинати кілька державних кордонів європейських країн.
Звідки приходять ведмеді до Чорнобильської зони? Точно не з Карпат. Тобто це не родичі одного з тих трьох сотень ведмедів, які мешкають в Україні.
Влітку Марина Шквиря розповіла, що ведмеді на українське Полісся можуть приходити з сусідньої території Росії або з Білорусі (втім, туди вони також приходять з РФ).
Привид радіації
Аварія на Чорнобильській АЕС обернулася колосальним стресом для суспільства. Цілком об'єктивним для тих людей, які в один день вимушено полишили свої домівки й почали нове життя там, де ніколи не планували.
Значно більше людей були налякані радіацією – невидимим ворогом, про якого досі чули жахливі історії, але на практиці стикнулися вперше. Чого від цього ворога чекати?
Радіація має не просто вбивати все живе, але й породжувати монстрів – двоголових телят чи велетенські рослини борщівника. "Чорнобильська зона" в очах суспільства стала синонімом радіоактивного звалища чи "проклятого місця", яке треба обходити десятою дорогою. Про природу зони якщо згадували, то здебільшого в контексті того, як вона реагує на радіацію, як її переносить, накопичує і так далі.
"Так, вона теж пережила великий стрес, – пише про природу зони відчуження Сергій Гащак. – Тільки це був стрес в'язня, який розплющив очі, а в'язниці немає".
Жертви опромінення
Так, організми, які отримали летальні дози опромінення, загинули відповідно до законів фізики й біології. Сосновий ліс поруч із атомною станцією отримав стільки, що дерева почали вмирати вже в перші місяці після аварії. Так утворилися з десяток квадратних кілометрів сумнозвісного Рудого лісу.
Чисельність різних комах та інших членистоногих, що мешкали в його підстилці, після катастрофи зменшилася в сто разів.
Але на більш ніж 2000 квадратних кілометрів зони відчуження з її лісами, річковими заплавами, болотами, закинутими поселеннями та полями не радіація визначала долю природи. А те, що антропогенний прес раптом знизився майже до нуля. Простими словами, природу залишили в такому спокої, якого вона не знала сотнями років.
І природа відповіла.
Привіт, "Загублений світе"!
Денис Вишневський, який сьогодні очолює науковий відділ Чорнобильського заповідника, почав працювати в зоні в 2000-му році.
В ті часи, коли про безпілотники можна було хіба що мріяти, якось взимку науковцям виділили кілька годин політного часу на вертольоті для обліку копитних.
"З повітря ти бачиш на білому тлі нитку дороги від КПП до Чорнобиля, далі – до ЧАЕС і ще кілька доріг. Бачиш будівлі в Чорнобилі та промзону ЧАЕС. Ось майже і все "людське", що можна розгледіти на великій території, – розповідає Денис.
– Але поруч із цим бачиш лосів, диких свиней, оленя, декілька разів бачили вовка. Такий собі "Загублений світ" Конан-Дойля, де навіть нефахівець розуміє, що з природою щось відбувається цікаве".
На території зони він разом з іншими колегами тоді жив у будиночку поруч зі ставком-охолоджувачем. І коли наступала ніч, люди боялися вийти до вбиральні надворі, бо біля будинку хазяйнували дикі кабани.
Поки ми їдемо службовою "Нивою" зі ставка-охолоджувача, питаю в Дениса про фотопастки. Фотодокази появи в зоні ведмедя – це, звісно, дуже цікаво. Прикольні портрети оленів та лосів – також добре. Але навіщо фотопастки потрібні ще?
Він каже, що спостерігати за небесними тілами можна без телескопа. А вивчати будову тіла – без мікроскопа. Але інструменти дають можливість науковцю перейти на зовсім новий рівень.
Фотопастка позбавлена як авторитету, так і людських упереджень. За її допомогою можна, наприклад, порахувати рисей.
Ще один фантом зони відчуження
Рись – це найбільший котячий хижак Європи, дуже важливий для функціонування екосистем, тому в усій Європі його суворо охороняють. І робити це треба на міжнародному рівні, оскільки рисі, так само, як ведмеді та інші тварини, не визнають державних кордонів.
А для того, щоб правильно охороняти, потрібно розуміти, як влаштована конкретна популяція – наскільки вона велика, яку територію займає одна тварина і так далі.
В цьому плані зона відчуження донедавна залишалася якщо не білою плямою, то недостатньо вивченою територією. До аварії на ЧАЕС велика кішка заходила в ці краї з Білорусі лише зрідка і щоразу ризикувала стати жертвою браконьєрів.
Десь у 1990-х в зоні ходили перекази про гніздо рисі в дивані, у закинутому помешканні в Прип'яті. Тому, хто покаже це місце, навіть обіцяли пляшку коньяку. Але за призом зрештою ніхто так і не звернувся.
А десь у середині нульових років цілий автобус із представниками ЗМІ, які їхали в престур, зупинився на трасі посеред зони, щоб кілька хвилин спостерігати рись.
Цей випадок хоч і не байка, але винятковий. Бо тварина настільки скритна й обережна, що "місцеві" за багато років бачать хіба що хвоста, який зникає у хащах.
Ще перед повномасштабним російським нападом науковці Чорнобильського заповідника разом з іноземними колегами провели дослідження популяції рисі за допомогою фотопасток.
Налаштували їх таким чином, щоб удень чи вночі на фото можна було побачити індивідуальне забарвлення тварини, а відтак відрізнити одну особину від іншої. Результати "фотополювання" дозволили ідентифікувати майже пів сотні рисей, що мешкають на території заповідника. Це багато з огляду на те, що їм потрібна велика територія для полювання.
Зустріч із лосями
Поки ми в машині говоримо про фотопастки, хтось із науковців помічає біля порожньої дороги лосів. Орнітолог Сергій Домашевський розвертає "Ниву" і зупиняється – у світлі фар метрів за 20-30 від нас бачимо лосицю з дитинчам. Вона теж дивиться на нас.
Із темряви до лосиці підходить друге дитинча, вона втрачає до нас інтерес і береться об'їдати гілки з дерева. Потім всі троє розвертаються і зникають у темряві. Все це триває хвилини дві чи близько того.
Втім, лось для зони відчуження цілком звична тварина, як олень чи козуля. А також кінь Пржевальського, якого в 1990-х роках туди успішно заселили. Тому для науковців заповідника зустрічі з копитними – майже рутинна справа.
Зберігати й досліджувати
Коли читаєш наукові публікації про природу зони відчуження, раз за разом зустрічаєш фрази на зразок "чисельність виду достеменно не відома", "стан популяції такого-то виду досліджений недостатньо" і так далі. За цими дещо дивними з погляду невтаємниченого спостерігача формулюваннями ховається проста істина: природа Чорнобильської зони справді залишається малодослідженою.
Втім, це стосується і багатьох інших куточків нашої країни. Для сучасної зоології чи ботаніки зовсім не достатньо знати, що десь зустрічається ведмідь, заєць чи росте якась рослина. Потрібно знати чисельність, структуру популяції, особливості поведінки й багато інших параметрів. Зокрема і для того, щоб розумно охороняти дику природу.
Одна із задач, яку вирішує створений у 2016-му році Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник – дослідження природи зони. Значну частину цієї роботи виконують самі співробітники наукового відділу.
Але є багато задач, які неможливо вирішити без запрошених вузьких фахівців, що спеціалізуються на лишайниках, водоростях, комахах-запилювачах, равликах і так далі. Вони приїздять працювати до зони з різних куточків України. А до лютого 2022-го року – також із-за кордону.
Заповідник, як установа, слугує "точкою входу" на територію, де не тільки робота, а навіть просто перебування пов'язане з особливими правилами, обмеженнями та дозволами.
Інша причина створення заповідника більш приземлена: в різних кабінетах постійно виникають ідеї "господарчого освоєння" зони відчуження. Якщо не вирощувати там пшеницю на спирт, то переробляти на біопаливо мертву деревину, якої вдосталь у соснових насадженнях. Або розводити корів і годувати їх спеціальним сорбентом, щоб молоко не було радіоактивним.
Якби не заповідник, якийсь із таких масштабних проєктів рано чи пізно був би визнаний "життєво необхідним" для економіки країни. На щастя, в заповіднику це майже неможливо.
Заповідник і війна
Після лютого 2022-го року Чорнобильський заповідник постраждав від війни. Те саме можна сказати про багато інших природоохоронних об'єктів, зокрема нацпарки Джарилгацький, Гетьманський, "Кам'янську січ", "Святі Гори" тощо.
Але проблема в тому, що сказати "як саме" і "наскільки" постраждав – складніше, ніж може здаватися на перший погляд. А причина проста: в окупації та на замінованих територіях науковці або взагалі не працюють, або дуже обмежено. Тому часто про шкоду природі говорять у загальних рисах, на зразок того, що "військова техніка їздить там, де ростуть червонокнижні види", або "згорів ліс". Але з наукового погляду цього замало.
Із Чорнобильським заповідником щось подібне. На щастя, активних бойових дій там не велося. Тому такого жаху, який стався з природою Святогірського нацпарку, тут немає.
З іншого боку, за словами Дениса Вишневського, сьогодні науковці мають доступ тільки до приблизно трьох чвертей території заповідника. Причому навіть у доступній частині багато маршрутів потрібно узгоджувати з нашими військовими.
Решта території з наукового погляду вже майже два роки залишається в статусі "Terra Incognita". Зокрема й через міни та нерозірвані боєприпаси.
Проблема й у тому, що майже всі міжнародні наукові проєкти в заповіднику на невизначений термін стали на паузу. А про початок нових годі й мріяти.
Але в цілому Вишневський вважає, що Чорнобильський заповідник, на щастя, досить великий, аби "перетравити" таке вимушене втручання людини в його життя, як війна.
Білі лелеки, чорні лелеки
Заради справедливості треба сказати, що не для всіх диких тварин життя в зоні склалося добре. В 1990-х роках почали зникати білі лелеки – вид, що зазвичай тримається поруч із людьми. Сергій Домашевський бачив останнє в зоні гніздування цього птаха у 2010-му році.
Натомість чорний лелека – червонокнижний "негатив" свого білого родича – як з погляду зовнішності, так і поведінки – добре почувається в зоні. Якби ще на нього не полював орлан-білохвіст – інший птах з Червоної книги.
Рідкісним для Чорнобильської зони став сизий голуб, якого можна побачити практично в будь-якому селі чи місті, де живуть люди. Пішли із зони хатні миші.
Спроба оселити в зоні зубрів наприкінці 1990-х років виявилася невдалою – тварини загинули. Перед початком повномасштабної війни заповідник був готовий розпочати другу спробу, але сьогодні цей проєкт чекає на кращі часи для продовження.
Чи зможе повернутися й оселитися в заповіднику ведмідь попри війну, посилення кордонів та присутність військових у зоні? У вже згаданій розмові влітку Марина Шквиря висловилася не надто оптимістично з цього приводу. Проте цьогоріч ведмідь знову з'являвся в зоні, що дає принаймні крихку надію на майбутнє.
* * *
Як правило, заповідники створюються в Україні там, де ще лишилася недоторкана природа, яку потрібно зберегти. А Чорнобильський заповідник створили там, де ще зовсім недавно активно хазяйнувала, аж поки не дохазяйнувалася, людина.
Сучасна зона відчуження – справді приклад того, що "природа не терпить порожнечі" і досить непогано заповнює її собою.
Денис Вишневський каже, що менталітет українців теж складно сприймає "нічийні землі", де ніхто не господарює. Але через війну таких земель у нас може побільшати, і дика природа стане тим, хто їх заповнить.
Дмитро Сімонов
