Синдром Шона Лестера
Вересень 2023 року – це чергова річниця закінчення Другої світової війни. Це псевдовибори в Російській Федерації та на тимчасово окупованих Москвою територіях. Це спроба України розпочати новий навчальний рік в очному форматі. А ще це 135-річчя від дня народження ірландського дипломата Шона Лестера, про якого не розповідають ані в українських, ані в закордонних школах. Ім'я цієї людини майже забуте.
Тим часом містер Лестер був дуже діяльною особистістю. У 1930-х і 1940-х він обіймав дві високі посади з гарними та пишними назвами: спочатку – Верховний комісар Ліги Націй у Вільному місті Данциґ, пізніше – Генеральний секретар Ліги Націй. Але, за іронією долі, ці посади діставалися Лестеру тоді, коли вони вже не давали жодної реальної влади та жодних важелів впливу на ситуацію.
В результаті життя Шона Лестера стало яскравим прикладом того, як цивілізація може виявитися безсилою перед варварством, демократія – перед тиранією, міжнародне право – перед збройною агресією. А події ХХІ століття продемонстрували, що цей урок історії є актуальним і в наш час.
Колишній журналіст Шон Лестер став представником молодої ірландської держави у Лізі Націй у 1929 році. Він не мав великого дипломатичного досвіду і не говорив жодною мовою, крім англійської; але завдяки своєму ентузіазму швидко досяг успіху в Женеві.
На той час Ліга вважалася впливовою міжнародною організацією, що сприяє прогресу людства та підтримці миру в усьому світі. А велика війна в Європі здавалася такою ж малоймовірною, як і на початку 2000-х.
Однак дуже скоро все змінилося. І Шону Лестеру довелося переконатися в цьому одним із перших: коли 1934 року він прибув у Вільне місто Данциґ (нині Ґданськ) як новий Верховний комісар Ліги Націй.
Данциґ, який був об'єктом суперечок між німцями та поляками, після Першої світової війни став особливим державним утворенням під опікою світової спільноти. Але 1933-го перемога місцевих нацистів на виборах перетворила де-юре незалежну парламентську республіку на мініфілію Третього рейху.
У Вільному місті продовжувала діяти демократична Конституція, захищена гарантіями Ліги Націй. А попередник Лестера, данець Гельмер Ростінг, симпатизував націонал-соціалізму й заплющував очі на всі порушення.
Новий Верховний комісар виявився більш принциповим і почав відправляти до Женеви доповіді про антиконституційні порядки в Данцизі.
Шон Лестер повідомляв, що реальна влада у Вільному місті належить присланому з Берліна гауляйтеру. Що в установах висять прапори зі свастикою та портрети Гітлера. Що місцеві нацисти утискають євреїв і переслідують політичну опозицію. Що позачергові вибори в данциґський фолькстаг пройшли з грубими порушеннями та фальсифікаціями etc.
У штаб-квартирі Ліги ознайомились із цими доповідями – і нічого не зробили.
Єдине, чого досяг Лестер, це бойкоту з боку данциґської влади. Всупереч протоколу Верховного комісара ігнорували офіційні особи. Натомість за його резиденцією постійно стежили, і з представниками недобитої опозиції Данциґа доводилося зустрічатися крадькома, в лісі. А 1936-го нацисти вимагали видворення Лестера з Вільного міста.
Ліга Націй не заступилася за свого представника, і Верховному комісару довелося подати у відставку в зв'язку з неможливістю виконувати свої обов'язки.
Містер Лестер повернувся до Женеви, де на нього чекав втішний приз – посада заступника Генерального секретаря Ліги Націй. Тут же Лестер застав початок Другої світової війни: її перші постріли символічно пролунали в тому самому Данциґу.
Після німецького бліцкригу в Західній Європі тодішній генсек Ліги француз Жозеф Авеноль висловився за колаборацію з Гітлером, але, не зустрівши розуміння серед співробітників, залишив свою посаду. І влітку 1940 року Шон Лестер став третім – і останнім в історії – Генеральним секретарем Ліги Націй.
Під керівництвом Лестера опинилася організація-примара, чиї цілі та методи були повністю дискредитовані жорстокою війною та масовими злочинами проти людства.
Помпезний Палац Націй у Женеві, зведений у 1930-х, стояв майже порожнім. Число співробітників Ліги скоротилося з семисот осіб до ста, включаючи охоронців та двірників. А британський журнал "Спектейтор" охарактеризував нового Генерального секретаря так: "Хранитель крихітного мерехтливого вогника – всього, що залишилося від палаючого смолоскипа великих надій та ідеалів".
Однак Шон Лестер не опускав рук і вважав за свій обов'язок зберегти працездатність колись перспективної організації. У роки Другої світової співробітники Ліги продовжували готувати доповіді про захист дітей та торгівлю жінками, про вік згоди та боротьбу з проституцією. Щоправда, практична цінність цих документів на тлі загибелі мільйонів людей була невеликою.
Безумовно, сумлінний ірландець був цілком гідною людиною. У важкі історичні часи він не зрадив своїх принципів, не заплямував себе опортунізмом, не намагався домовитися з нацистами, як його попередники – Ростінг у Данциґу та Авеноль у Женеві. Але нічим видатним Лестер теж не запам'ятався, оскільки був частиною системи, що продемонструвала своє безсилля перед тиранією та агресією.
А потім настало нове тисячоліття, і виявилося, що для багатьох наших сучасників характерний своєрідний синдром Шона Лестера – нездатність підкріпити правильні переконання результативними діями.
У 2000-х і 2010-х сучасні лестери засуджували побудову диктатури в РФ, засуджували анексію Криму, засуджували російську агресію на Донбасі та в Сирії – але не зробили нічого, що реально могло б зупинити путінський режим.
Розумні та добропорядні люди роками розписувалися в тому, що цивілізований світ не має інструментів для приборкання кремлівського – і не тільки кремлівського – варварства.
Чого гріха таїти, у лютому 2022-го багато хто очікував, що за повномасштабним вторгненням в Україну теж буде реакція в дусі містера Лестера: колективний Захід виступить із протестом проти окупації незалежної держави і, не маючи сили нічого змінити, займеться проблемою глобального потепління.
Але український опір російському вторгненню виявився саме тими ліками, які здатні вилікувати синдром добропорядного безсилля.
У поборників демократії та міжнародного права вперше за тривалий час з'явилася унікальна можливість – вплинути на ситуацію якщо не ділом, то хоча б словом. Якщо не постачанням танків і винищувачів F-16 для України, то принаймні публічною підтримкою таких поставок.
І тепер все впирається лише в одне запитання: чи хочуть наші сучасники, схильні до синдрому Шона Лестера, справді позбутися його?
Михайло Дубинянський
