Принциповість, або навіщо були потрібні перевибори 2007 року

Скандал із виходом зі складу більшості двох депутатів сколихнув Україну. Одразу поширилися розмови про переформатування парламентської коаліції, а також про "корупційні схеми", що знову оплутали український парламент.

Однак, найцікавішою виглядала, усе ж таки реакція самих фракцій на вчинок своїх депутатів.

Зокрема, майже одночасно із заявою депутата Бута, депутат від "Нашої України – Народної Самооборони" Роман Зварич звернувся із запитами, у яких він просить правоохоронні органи перевірити інформацію стосовно законності отримання депутатом Юрієм Бутом українського громадянства та щодо його можливої співпраці із ФСБ Росії.

Такий підхід викликає, перш за все, здивування. Чому Зварич "згадав" про всі ці "достоїнства" депутата Бута тільки тепер, коли він надумав полишити більшість?

Оперативність реакції свідчить про те, що Зварич володів інформацією ще до сумнівного вчинку свого колеги по фракції. А отже, свідомо приховував важливу інформацію про державних діячів від громадськості?

З іншого боку, чому особистість Бута не викликала запитань у членів блоку НУНС раніше, у той період, коли, власне, затверджувалися передвиборчі списки?

Тоді, очевидно, одержання громадянства у пришвидшеному темпі та колишні зв’язки із ФСБ (до речі, широко оприлюднені у пресі) не викликали жодних запитань.

Коли вищеназваний депутат увійшов до складу більшості, то також не привертав жодної уваги з боку колег. І от лише тоді, коли він вийшов із більшості, Роман Зварич почав викривати "агента ФСБ".

Якщо він "дізнався" про це тільки зараз, то із цього випливає тотальна непоінформованість, а, отже, невідповідність займаній посаді заступника голови фракції. У зворотному випадку, мова, швидше, йде про свідоме введення в оману громадськості.

Ще більше порадував Катеринчук, лідер блоку власного імені на виборах до Київради. Не встигли розпочатися засідання, як він вже почав розганяти власну фракцію за те, що її частина підтримала на пост Секретаря ради Довгого, виявляючи, тим самим, таку ж "дівочу" пам’ять щодо особливостей власного виборчого списку.

Ще до виборів у пресі проявлялися численні відомості про родинні зв’язки учасників блоків Чернівецького та Катеринчука, що їх рішуче відкидали представники обох політичних сил.

Однак, пройшли вибори і вищезгадані зв’язки перетворилися на цілком конкретні результати голосувань.

То що, Катеринчук не мав жодної уяви про склад власного блоку?

Пригадуючи 2007 рік та оголошення дострокових виборів до Верховної Ради, коли саме представники "Нашої України" та БЮТу найгучніше виголошували необхідність "очищення Ради від зрадників", усвідомлюєш, що очистились дійсно "на відмінно".

Тепер, коли замість одних "зрадників" до парламенту пройшли інші "зрадники", розумієш, що, мабуть, не у зрадниках справа. Справа у системі, яка їх породжує і проводить до складу представницьких органів.

Принципи формування виборчих списків у 2007 році жодним чином не змінилися, у порівнянні з 2006. Ті ж самі непублічні політики (виключно український термін), численні бізнесмени, розбавлені невеликою кількістю "говорючих голів", котрі презентують політичні сили на телебаченні.

Як підсумок, помаранчеві так добре "очистились", що провели до Верховної Ради людей, котрих вони самі ж називають "агентами ФСБ", та осіб із незрозумілим, у плані громадянства, статусом.

Що це? Прояв мазохізму по відношенню до себе, чи бажання задовольнити за рахунок "роздачі" місць у виборчих списках свої власні інтереси?

Виникає запитання: навіщо було організовувати перевибори, коли списки формуються за такими ж критеріями як і раніше? Чому лідери партій вперто включають до своїх лав людей, щодо яких на 100% зрозуміло: вони будуть у тій фракції, де найліпше будуть задоволені їхні бізнес-інтереси?

Відповідь цілком очевидна і знаходиться у фінансовій, а не політичній площині. Перехід на пропорційну систему із закритими списками перетворив передвиборчі списки на елемент капіталу політичної сили, що його можна вільно конвертувати у будь-яку іншу форму.

Закріпленню цього явища посприяло закріплення норми про імперативний мандат, яку дехто сприйняв як індульгенцію на комплектування списків за аукціонним принципом: хто більше.

Мабуть, вже досить дурити голову українському народу, розповідаючи казочки про "злих дядь", котрі постійно перекуповують депутатів, та визнати, що основою для купівлі голосів є власні прорахунки та свідомі принципи формування виборчих списків.

Вимагати політичної вірності від бізнесмена – те саме, що доручати вовку охорону отари. Ефект, у кінцевому випадку, буде однаковим.

Тому, коли хочеш мати у представницькому органі фракцію, а не консорціум випадкових бізнес-партнерів, то й список треба формувати із політиків, а не бізнесменів.

Так, доведеться трохи "затягнути пояси" та відмовитися від надприбутків, зате це принесе реальні політичні дивіденди, у форми стабільності законодавчого органу держави.

Саме на політичній відповідальності, а не на правовій "дубині" має ґрунтуватися забезпечення відповідності складу фракцій народному волевиявленню.

Чому у Європі чи Північні Америці перехід депутат із однієї фракції до іншої є винятком із правил? Тому що там депутатами стають люди, що обрали шлях політичної роботи і для них власне напрацьоване політичне реноме є найдорожчим капіталом.

Чому цього і близько немає в Україні? Тому що законодавчий орган складається переважно із людей бізнесу, для яких місце у Верховні Раді – це лише "дах" для задоволення економічних інтересів, і тому вони можуть вільно пожертвувати своїм політичним іміджем заради економічних вигод.

Очевидно, що це розуміє значна частина істеблішменту, але, при цьому, все одно продовжує дурити українському народу голову байками про "зради" та лити крокодилячі сльози про "підкуп депутатів", свідомо замовчуючи те, як вони цих депутатів-зрадників включали до списків.

 

Петро Олещук, для УП