Прогресивна громадськість: між лібералізмом і націоналізмом

Невтомні борці за другий термін Віктора Андрійовича презентували чергове ноу-хау. Президент і РНБО раптово затурбувалися про "боротьбу за інформаційну безпеку" і "розробку заходів щодо здійснення ефективнішого контролю за наповненням інформпростору".

Є великі підозри, що за гучними фразами ховається банальна спроба встановити контроль над медіа – досить корисна штука напередодні майбутніх президентських виборів.

Спритні кухарі з Банкової здогадалися подати нестравне блюдо під націонал-патріотичним соусом. На жаль, багато наших співгромадян готові проковтнути будь-яку страву, присмачену цією пряною приправою...

Конфлікт ліберальних і націоналістичних цінностей в Україні явно набирає обертів. Тенденція тим більше примітна, що провідну роль у нашому громадському житті вже давно відіграє своєрідний гібрид ліберала і націоналіста.

Звичайно такі громадяни відносять себе до "націонал-демократів" або просто до "демократичних сил". Недруги, використовуючи зумисне знущальний трансліт, величають їх "свидомыми". Дотепер вживається трохи старомодне визначення "помаранчеві".

Оскільки йдеться про щирих прихильників прогресу, руху України вперед, ми цілком можемо оперувати й класичним терміном "прогресивна громадськість".

Сили прогресу існують завжди і скрізь. У будь-якому суспільстві є люди з високими духовними якостями, противники всього старого і віджилого, невтомні ентузіасти, які бажають народу щастя і точно знають, що для цього потрібно робити.

Серед них багато поважних інтелектуалів, їм симпатизує незалежна преса. І кожна епоха наділяє прогресивний табір особливими, специфічними рисами.

Що відбувалося в Європі на початку 1930-х? Письменник Артур Кестлер, типовий представник демократичної інтелігенції, який свого часу належав до компартії, згадує: "Прогрес втілювався в "лівих силах" - лібералах, соціалістах і комуністах, які розрізнялися лише ступенем, а не характером своєї "прогресивності"...

Комуністи Німеччини і Франції багато шуміли і метушилися, та все-таки їхній безкомпромісний радикалізм справляв сильне враження, та й за спиною у них стояла радянська Росія, "Великий Соціальний Експеримент", який ми вважали за свій обов'язок вивчати неупереджено і навіть з симпатією. Словом, ми, безумовно, боролися на стороні добра".

У нас прогресивна громадськість виглядає дещо інакше: лібералізм змикається не з комунізмом, а з націоналізмом. Чому в Європі 30-х років у моді були марксистські ідеї, а в сучасній Україні – націоналістичні?

Та дуже просто: виклик старим порядкам, істеблішментові, затхлій Системі завжди має притягальну силу.

У суспільстві, де Система асоціювалася з диктатом капіталістів і ура-патріотичними гаслами часів Першої світової війни, панацеєю здавалися інтернаціоналізм і класова доктрина.

У суспільстві, де Система асоціюється зі покійною радянською імперією, її спадкоємицею-Росією і показною "дружбою народів", засобом від усіх бід виглядає національна ідея.

Але натхненні прогресисти не усвідомлюють, що просто відштовхуються "від протилежного": їм кожного разу здається, що в руках у них – єдино правильна ідеологія, універсальний ключ до процвітання...

Реакційна біло-блакитна публіка пов'язує український націоналізм винятково з галичанами і їхнім прагненням нав'язати іншій Україні свій спосіб мислення. Насправді не все так просто. Серед прихильників примусової українізації й апологетів Степана Бандери досить багато вихідців з російськомовного середовища. І в цьому теж немає нічого нового й унікального.  

Той же Артур Кестлер з іронією описує партійних інтелектуалів з середнього класу, які "всіляко намагалися набути вигляду пролетарів".

Вони носили светри грубої в'язки і намагалися вживати у своїй мові якнайбільше простонародних слів.

Вони охоче погоджувалися з роллю людей другого сорту в комуністичній партії і дивилися в рот справжнім трудягам.

Вони соромилися мимовільного перебування в середовищі гнобителів.

Прогресивний інтелігент 1930-х страшно хвилювався через те, що його руки не покриті мозолями, що він спав на м'яких перинах і вчився в університеті, у той час як його однолітки з робітничого класу животіли в бідності і були вимушені горбитися біля верстату.

Прогресивного київського інтелектуала, вихованого на російській культурі, непокоїть комплекс вини за імперську політику Росії, за насильницьку русифікацію в радянські роки. Цей комплекс провокує симпатію до радикальних українських націоналістів і острах їх образити.

Та й взагалі критикувати український націоналізм – це моветон. Не дай Боже, тебе вважатимуть ворогом прогресу, відсталим "совком", поборником закостенілої імперської ідеї!

Крім того, випади на адресу націоналістів грають на руку реакційним силам – Путіну, Януковичу, Симоненко, російським шовіністам, донецьким олігархам та іншим нехорошим людям. Ні, критика націоналістичної ідеології абсолютно недоречна!

Що ж, 60-70 років тому в прогресивних європейських колах такими ж священними коровами були СРСР, марксизм і комуністичний рух. Нікому не хотілося лити воду на млин Адольфа Гітлера, сенатора Маккарті та жадібних банкірів з Уолл-стріт.

Український прогресист намагається зовсім не помічати протиріч між лібералізмом і націоналізмом. Завдання не з легких: адже йдеться про дві ідеології, ворожі одна одній.

В одному випадку пріоритетними є особисті права і свободи громадян, в іншому – затверджується примат інтересів нації над інтересами особистості.

Послідовний націоналіст готовий принести багато громадських свобод на вівтар нації, послідовний ліберал ніколи з цим не погодиться. А от вітчизняний напівліберал-напівнаціоналіст – фігура еклектична, щось на зразок доктора Джекіла і містера Хайда.

Дитя демократичної революції, він оспівує свободу вибору, але в той же час підтримує заходи, які позбавляють його співгромадян права вибирати, якою саме мовою їм дивитися кіно.

Він невтомно викриває тоталітарні методи сталінського режиму, але легко пробачає войовничий тоталітаризм лідерам ОУН – борцям за національну ідею.

Він проклинає путінську Росію за придушення свободи слова, але готовий підтримати будь-яке закручування гайок у рамках боротьби за "інформаційну безпеку України".

Настільки очевидна непослідовність провокує постійні нападки і причіпки з боку злобливих реакціонерів. На цей випадок у нашого прогресиста є набір стандартних контраргументів: "А ваш Янукович...", "А ваш Путін...", "А у вас на Донбасі...", "А у вашої улюбленої Росії..."

По суті це переведення стрілок нічим не відрізняється від легендарного "А у вас негрів б'ють!" - аргументу, яким свого часу не гребували багато знаних лібералів, які співчували комуністичному рухові.

Усі ці жан-полі сартри, ліони фейхтвангери і ромени роллани впритул не бажали помічати глибоку прірву між лібералізмом і комунізмом.

Вони твердо знали, що всіляка диктатура – це дуже погано, але вірили, що диктатура пролетаріату – дуже навіть непогано.

Вони захищали свободу слову і права людини, але не бачили нічого страшного в тому, що в СРСР махрові реакціонери позбавлені будь-яких прав.

Вони були переконаними гуманістами, але думали, що з ворогами пригноблених народних мас можна і не церемонитися...

Всьому на цьому світі рано чи пізно приходить кінець. У Європі 1930 -1940-х років ліберали і комуністи створювали передвиборні об'єднання, спільно боролися з фашизмом, перемагали, формували уряди, але потім їхній суперечливий союз наказав довго жити.

У країнах "народної демократії" були успішно задавлені ліберали, у звичайних демократіях виявилися відстороненими від справ комуністи.

Ось і ситуативний альянс лібералізму і націоналізму, що склався в роки перебудови, що розцвів у період боротьби з Кучмою і відіграв історичну роль в дні Майдану, починає тріщати по швах. Наші державні мужі не проти реставрувати авторитарні порядки під прикриттям гучних націонал-патріотичних гасел.

Націоналізм може слугувати опорою авторитарного режиму, лібералізм – ні. Так що вітчизняним прогресистам прийшов час розібратися у власних пріоритетах і зрозуміти, що все-таки для них важливіше: ліберальні цінності чи національна ідея.

Шанси кволого українського лібералізму в сутичці з пасіонарним націоналізмом невеликі. Кому потрібні якісь абстрактні загальнолюдські цінності, турбота про чужі права і свободи, гнила толерантність, інтелігентська безхребетність? А от вчення Донцова-Бандери всесильне, тому що воно правильне!

Автор Михайло Дубинянський