Соціо-бізнесові проекти проти національної еліти
Для мало обізнаних у політичній кухні, але спокушених життям, вистава на підмостках влади досягає своєї кульмінації.
Щоб не сталося, не лише у владних ешелонах, а й з економічними, соціальними чи культурними аспектами життя суспільства, обтяжені життєвим досвідом громадяни матимуть чудову нагоду знову заявити: ми попереджали, що в цій країні нічого іншого не варто було й очікувати. Маємо те, що маємо.
А маємо далеко не святих представників соціально-політичної еліти. І це більше, аніж просто прикро. Бо саме еліті життям відводиться роль не стільки організатора життєвого простору всієї спільноти, скільки місія бути втіленням оптимального поєднання людських рис та якостей. Таким собі соціальним еталоном.
Значимість еліти навряд чи можна переоцінити з огляду на потребу та властивість наслідувати інших. Діти наслідують батьків та оточуючих, проходячи етапами соціалізації. Дорослі потайки або й відверто наслідують своїх кумирів.
Принаймні, захоплюються останніми, уважно слідкують за їх життєвими перипетіями. Зрештою, якщо мова йде про політиків, – агітують, голосують та вболівають за останніх.
Виходить, що без еліти, принаймні соціально-політичної, суспільство принципово не може існувати, оскільки буде втрачено щонайменше інтегруюче начало.
Без еліти неможливо ані сформувати хоча б примітивну мету спільного існування та організувати її досягнення, ані підтримувати національну ідентичність. Тож яка еліта, такий і народ, така і держава.
Як би це не подобалося пересічній людині, на відміну від представників еліти, вона не володіє в достатній мірі здатністю розпоряджатися собою та наявними у неї ресурсами.
Інакше вона зуміла б організувати своє життя так, щоб мати добрі статки та влитися в лави еліти. А не як це найчастіше буває, звинувачувати абсолютно у всіх своїх негараздах когось іншого: владу, еліту, керівництво, батьків, а заодно і весь світ.
Тому накопичення ресурсів в руках не багатьох є закономірним і природнім явищем. А будь-які спроби відібрати і розділити на всіх, як показує багатий історичний досвід, закінчуються трагікомічно: ллється ріками кров та сльози, а потому всі розділені капітали знову опиняються в руках небагатьох – все тієї ж соціально-політичної еліти.
Щоправда, склад її радикально змінюється: на місце вирваної народом в приступі розумового помутніння рідної, як правило, патріотично налаштованої та ментально спорідненої, приходить чужа космополітична.
Вона, до речі, і стоїть за соціальними потрясіннями та помутнінням розуму натовпу, купуючи його дрібними разовими подачками та оманливими вигодами демократії – такої собі "розрухи в головах" цілої нації.
На жаль, саме Україні впродовж століть чомусь судилася доля глобальної лабораторії по дослідженню особливостей існування, і всього, що пов’язано з діяльністю космополітичної еліти.
Спочатку варяги. Потім іудо-християнські священики. Далі литовці, угри, поляки, москалі, більшовики, євреї. Зрештою Ющенко зі своїми любими друзями та бандерлогами.
Замість національно орієнтованого Кучми, якого обсіли і фактично замордували медведчуки на короткому повідку з мельниченками, посадили в президентське крісло соціо-бізнесовий проект "Ющенко".
Похід з народу у владу Ющенка був добре організованою інсценізацією остаточного приходу до влади в Україні корпорації космополітичної еліти.
Напевно, для багатьох більш-менш національно зорієнтованих представників протоукраїнської еліти тодішній "народний кандидат, месія всія України" видавався меншим злом, аніж Янукович, який, до речі, такий же соціо-бізнесовий проект як і Ющенко.
Тобто події 2004 року виявилися не лише смачним плювком в душу народу по формі, але й потужним ударом по ще досить слабким позиціям протонаціональної еліти за змістом.
При всьому багатстві вдаваного вибору – демократ-"бандюк", вибору насправді не було. Цілком імовірно, що за проектами "Ющенко", "Янукович" та "демократичні вибори" були і є одні й ті ж ляльководи, звичайно, при різних "посильних" та "зв’язківцях".
Тому не дивно, чому Ющенко попри здоровий глузд, всяке сумління чи гідність або й елементарну людяність, прагне утриматися в президентському кріслі з посиленими повноваженнями ще як мінімум один термін.
До речі, він за своєю природою та за складом характеру не є лідером, навпаки, являє собою слабку меланхолійно-флегматичну людину з пересічними здібностями.
І може виявитися, що його теперішній "близнюк" Балога, якому Ющенко нібито довіряє як собі, також керований іншими – умовно сірими кардиналами.
Тож разом з Ющенком, Януковичем і рештою кишенькового гамузу, українцям нав’язують на невизначений термін "демократію" – тобто режим, за якого космополітичною елітою активно вимиватимуться національні ресурси, аж до викупу землі, чого так активно домагається Ющенко.
Насправді, соціальній природі людини найповніше відповідає аристократичний або й авторитарний політичний режим. Коли за обмеженої соціально-політичної свободи, формуються сприятливі умови для росту і розквіту внутрішньої, реальної свободи.
А вона не можлива без дисципліни, здатності до самоорганізації та схильності нести відповідальність за свої вчинки.
Пересічним людям нав’язують ідею про цінність зовнішньої свободи, яка без гідної внутрішньої опори веде до розбещення. І тоді вже закон – не закон, а дишло; і свобода – не свобода, а тягар; і друзі – не друзі, а конкуренти.
Щоправда, для налагодження ефективного аристократичного чи й авторитарного режиму, на відміну від ефектного умовно демократичного, в суспільстві має бути щонайменше національно орієнтована еліта, на відміну від ерзац-еліти.
На жаль, Україні бракує такої еліти. А ті "паростки", які пробиваються, народ, у своїй ошуканості та зневірі, топче сам, зараховуючи останніх до "рвачів", вискочок та ошуканців.
Виходить, як не крути, але народ заслуговує саме на ту еліту і владу, яку він має. І заслуговуватиме до тих пір, поки до критичної маси представників нації не дійде, що настав час щось змінювати. Як у власному існуванні, так і в спільному, національному.
 |
Володимир Калуга, для УП
