Бухарестська катастрофа

На засіданні Північноатлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справ 6 березня, Голандія приєдналася до тієї групи країн, політична поведінка яких по відношенню до України не викликала практично ніяких сумнівів. Вона виявилася відверто негативною.

Якщо офіційна Гаага підняла руку проти приєднання України та Грузії до початку реалізації Плану дій щодо набуття членства після Бухарестського Саміту НАТО, тоді США потенційно втрачають ще одного, дуже важливого союзника на європейському континенті.

Голландські підрозділи спільно з американцями, британцями та австралійцями несуть найбільш важкий тягар на півдні Афганістану, де, можливо, вирішується як доля місії, так і майбутнє афганської держави. А, можливо, й майбутнє НАТО.

Що ж, в Брюсселі 6 березня Україні, фактично, сказали "ні" шість євроатлантичних союзників. Майже безпомилково можна вести мову про те, що промовчали, але приєдналися до цього табору ще три-чотири країни.

Міріади та ієрархії оцінок, що лунали до, під час і одразу після засідання Ради, можна класифікувати по свого роду висхідній, як за ступенем, скоріш за все помилкового та некоректного сприйняття, так і стратегічного проектування.

На найнижчому рівні знаходиться безапеляційна позиція щодо надзвичайно низького рівня підтримки самої ідеї членства в НАТО серед українського населення. Але про яке НАТО йде мова?

Про НАТО часів протистояння єдиній світоглядній загрозі, або про НАТО часів "стратегічних канікул" 90-х років, або про сучасне НАТО без якогось окресленого бачення свого майбутнього?

Якщо про такий Альянс, тоді рівень підтримки серед українців у 20 % можна розцінювати для НАТО в якості дуже схильного авансу. А неадекватність сигналів від вищого керівництва країни на тлі глибокого несприйняття надскладних процесів у трансатлантичному середовищі та майже істеричних, але рефлекторно зрозумілих, дій опозиції, робить показник у 20% майже фантастично високим.

На більш високому рівні знаходиться російська протидія. Напевно, заради її посилення було прийнято рішення про запрошення вже майже не президента Путіна до румунської столиці. Розділена путінським бізнесом Європа, схоже на все, просто боїться. Але цей острах має складну внутрішню природу, що для пост-модернової конструкції ЄС очевидно.

І, скоріш за все, стає очевидним, що для багатьох в ЄС, російський фактор виявився більш потужним, аніж клятви про трансатлантичну солідарність та "подальше розширення зони стабільності та безпеки" на європейському континенті.

Кондоліза Райс у Брюсселі майже визнала це. Але яким чином вона могла діяти на тлі політичного слабкого Буша та враховуючи надскладну внутрішньополітичну боротьбу у себе на батьківщині?

Ще більш високий рівень несе безпосереднє, як наполягають багато хто з європейців, ставлення до перспектив стратегічної союзницької узгодженості всередині Альянсу, що ще більше трансформується у разі приєднання України та Грузії до виконання ПДЧ.

На цьому рівні навряд чи беруться до уваги надзвичайно важливі аспекти перерозподілу тягаря як політичної, так і мілітаристської відповідальності серед майбутніх аплікантів.

І практично зелене світло для Хорватії, Албанії, Македонії – найбільш яскраве підтвердження такої поведінки. Як і попередні дві хвилі, адріатична хвиля знову стає історико-психологічним та морально-політичним актом та знову немовби повертає Альянс до минулого.

Українська та грузинська хвилі, за всіма ознаками, поки що наражуються на найбільш високий та небезпечний рівень – стратегічний. "Бухарестська катастрофа" України, що насувається, може стати, і скоріш за все стане, надзвичайно глибоким, черговим євро-атлантичним водорозділом після Іраку 2003-року.

Серед шести опонентів – чотири – учасники сумно відомого "шоколадного саміту" у передмісті бельгійської столиці Тервюрені наприкінці квітня 2003 року.

Тервюрен – "ніж в серці Європи" та "рана в євроатлантичних відносинах, що не загоюється". Так писали тоді багато хто з європейських та американських аналітиків та експертів. Бухарест реально ризикує стати "другим Тервюреном", тільки з більш фундаментальними наслідками.

Але в Україні, так як і в Грузії, повинні чітко усвідомлювати, що вони стають абсолютно природними детонаторами. На їхньому місці міг опинитися хтось інший, наприклад, Білорусь.

Верховний Головнокомандувач веде Україну до найбільш жорстокої зовнішньополітичної поразки з моменту набуття незалежності яка напряму може бути пов’язана з безпековими та оборонними викликами.

Якимось чином можна розтлумачувати, фактично, втечу з Іраку та незрозумілу позицію по Косово. Бухарестську катастрофу, якщо вона станеться, пояснити не вдасться.

Замість того, щоб поглянути в очі своїм візаві у Берліні, Люксембурзі, Гаазі, Брюсселі та Мадриді, український Верховний Головнокомандувач вирішив дивитися в очі диктаторам у Москві, Астані та Душанбе.

Олексій Коломієць, Центр європейських та трансатлантичних студій, для УП

P.S. Перемога іспанських соціалістів на загальних парламентських виборах, схоже, стала останнім "внеском" у відмові Україні.