Чи можна допомогти депутатам навчитися читати і думати?
І не лише УП – боюся, що вони взагалі нічого не читають. Включно із текстами законопроектів, за які голосує (як дружно Верховна Рада IV скликання ухвалила – в тому числі й голосами запеклих націоналістів – зміни до закону, за якими з ініціативи хитромудрого комуніста Крючкова з армійських статутів було вилучено звертання "пане", а натомість залишено лиш "товариш", аж до "товариш Верховний Головнокомандувач"?!).
Не читають депутати навіть Конституцію України.
А якщо читають, то не розуміють. Це захворювання називається "функціональна неграмотність", і вона часом супроводжується цілим букетом психічних розладів – особливо, коли йдеться про осіб публічних, галасливих, у собі впевнених і переможно-наступальних за складом характеру.
Причому це стосується парламентаріїв від усіх фракцій, щоправда, у дещо різних пропорціях, залежно від партійності.
Ну добре, фундаментальні статті Олексія Гараня та Олександра Палія на УП, присвячені проблемі "Україна-НАТО", деяким депутатам читати вочевидь не до шмиги, як говорив Остап Бендер, "Заратустра не дозволяє".
Але ж хоча б побіжно ознайомитися з текстами документів, які вони самі цитують на кожному кроці, можна? І можна ж подумати над цими текстами хоча б трішечки, а?
Та скільки не пишуть Гарань та Палій, народні обранці продовжують розповідати казки про "нейтральний" і "позаблоковий" статус України, що він, мовляв, записаний у Конституції та підтриманий всім народом під час голосування за Акт про незалежність 1 грудня 1991 року.
"Записаний!" – "Не записаний!" – "Є!" – "Немає!" – "Це провокація!" – "Не кажіть дурниць!" – і так далі, аж поки не вимкнеш телевізор, заздалегідь знаючи, що говоритимуть опоненти.
Що ж, візьмімо разочок повний текст Акту і прочитаємо його:
"Bиходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Cтатутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.
Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".
Ну, і де тут про нейтралітет і позаблоковість?
Ах, ви кажете, цей Акт ґрунтується на Декларації про Державний суверенітет України? Є щось таке. Залишмо правознавцям дискутувати до нестями про значення поняття "здійснюючи" і зазирнімо у саму Декларацію.
"ІХ. ...Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".
Сказано недвозначно. Але ж не про статус, а про певний намір, а намір і дійсність відрізняються, чи не так? Мав намір одружитися, але передумав, то чи означає цей намір факт одруження?
Мав намір написати книгу, але сюжет перестав подобатися, то що, все одно треба писати? Ба більше: перешкодити здійсненню намірів можуть не тільки суб‘єктивні, а й об‘єктивні чинники.
З одруженням як буває? Ти намір маєш, а твоя партнерка хвостом махнула й за іншого вискочила. Чи змушена була переїхати до іншого місця. Чи (це вже крайня ситуація, не приведи Господь) її на вулиці машина збила. І так далі.
Так само і з політичними намірами. Були у Вудро Вільсона дуже гарні наміри створити на основі Ліги Націй всесвітню систему ефективної колективної безпеки, але Конгрес США не ратифікував документ про вступ країни у Лігу. І плакали наміри...
Проте головне в іншому. Намір стати позаблоковою державою Україна (тоді ще УРСР) висловила, перебуваючи у Європі, поділеній на блоки. Сьогодні цієї жорсткої блокової системи вже немає, і хоча Кремль культивує ідеологію часів "холодної війни", це більше для внутрішнього вжитку, щоб народ іще щільніше згуртувався навколо рідних вождів та їхньої партії.
"Суверенна", та ще й "керована" наче-демократія, одне слово.
А як вийти флоту в океан – так ледве знайдеться один-єдиний авіаносець з ракетним крейсером, щоб швиденько туди і назад прошмигнути, телевізійну картинку забезпечити. Куди там протистояти об‘єднаним силам Заходу...
Та і яке там протистояння, коли російське представництво (сам бачив!) – у Брюсселі, в самому "лігві НАТОвського звіра"?
Так що з Декларацією, здається, все зрозуміло. А якщо "намір" трактувати як "доконаний факт", а посилання в тексті Декларації (і в преамбулі чинної Конституції) буквалістськи, то можна далеко зайти.
От, здавалося б, цілком нейтральні слова про "тисячолітню традицію державотворення в Україні". Але ж не забуваймо, що були у цьому тисячолітті роки, коли існувала практика вбивати комуністичну номенклатуру десятками тисяч. І то зовсім не ОУН робила, а "рідна" ВКП(б) у 1937-39 роках.
Микита Хрущов стільки номенклатурників, кадрових військовиків та чекістів на той світ відправив, що Романові Шухевичу і не снилося! То що, посилаючись на Акт, відновимо цю традицію?
А, враховуючи той факт, що чимало політичної еліти вийшло з радянської номенклатури, масштаби "повернення до традицій" будуть ого-го!
Але на це наші депутати, ясна річ, не підуть. Вони-бо читають не те, що написано, а те, що їм хочеться прочитати. Менталітет такий. За якого знання про світ непотрібні.
Що "чобіт солдата НАТО не топтатиме землю України!" вони говорять і пишуть, а про те, що в арміях Альянсу чобіт не носять – цього не знають і знати не бажають.
А навіщо? Завжди знайдеться виборець, який поведеться на будь-яку дурницю. Бо ж голосіння про "НАТОвських агресорів", ледь не фашистів (а дехто так прямо фашистами їх зве) – на всю країну. А про те, що в основі політичної концепції Альянсу принципи Атлантичної хартії 1941 року, навколо якої гуртувалася антигітлерівська коаліція, та положення Статуту ООН – анічичирк.
А оскільки наш депутатський корпус – публіка, у своїй масі нечитаюча, то і трапляються з нею нескінченні пригоди. "Не треба вступати до НАТО, – кажуть нам, – от Європа прагне створити свої спільні збройні сили, свою систему колективного захисту, треба вступати до Євросоюзу, а не до НАТО, щоб з Росією не посваритися!"
Справді, прагне створити такі сили ЄС, і тут чи не головний ініціатор – президент Франції Саркозі. Для початку він хоче мати 60 тисяч військовиків – від Німеччини, Великої Британії, Іспанії, Італії, Польщі та самої Франції.
Але от проблема: одним із імовірних противників Саркозі бачить... Росію, яка може вчинити неподобства щодо інших країн, “насамперед на Південному Кавказі”, як зазначено в документах. То що, притьмом вступаємо до ЄС і беремо участь у його збройних силах?
...Утім, що означає зазначена готовність Франції та її союзників у разі чого вступити у протистояння з Росією? Нічого іншого, крім бажання захистити принципи Статуту ООН на межах європейської Ойкумени. Жодної русофобії.
І Кремль таку мову чудово розуміє і нормально сприймає, хоча, звісно, для внутрішнього вжитку (і для легковірних малоросів також) час від часу демонструє запуск спеціально добраної і перебраної "бойової" ракети...
Та повернімося до нашого депутатського цирку. "Треба зважати на думку народу!" – чуємо з телеекранів, – "Дві третини (варіант: 60%) українців проти вступу до НАТО!" Свята правда – треба зважати на думку.
Напишімо це слово ще раз і великими літерами: ДУМКУ.
Остання, як відомо, не може за визначенням бути безпредметною. То чом би не назвати й інші цифри, одержані соціологами: тільки 14% українців знають про спосіб ухвалення рішень у НАТО – консенсусом; 16% знають, що Альянс не розпочинав нинішню війну в Іраку; і лише 3% громадян можуть сказати, скільки держав входить до НАТО.
То чи існує на сьогодні предмет для суспільної ДУМКИ, а не для фантазій, навіяних не в останню чергу "борцями з НАТО"?
До речі: один полум‘яний чорнобородий депутат-проФФесор постійно розводиться з телеекранів про "агресію НАТО в Афганістані" і закликає Україну до протидії цій "агресії".
І ніхто з його "демократичних" опонентів не зауважить, не розповість українському народові, що війська НАТО в Афганістані діють під егідою Ради Безпеки ООН, і протидіяти їм – це боротися проти ООН на боці світового тероризму. А чому? Бо і ті з нардепів, хто проти НАТО, і ті, хто за НАТО, чи то забули літери, чи то їх і не знали.
То, може, цьому депутатському циркові час уже кудись поїхати?
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для УП
