Туркменський імператор
Несподівана та малоочікувана смерть Туркменбаші, якого поховали в неділю у його родовому маєтку, викликала різке пожвавлення уваги до цієї напівзакритої країни. Додає інтересу і незрозуміла поки що відповідь на питання, хто ж буде спадкоємцем диктатора?
Утім, відповідь на це запитання, так само, як і на інше: чи помер Туркменбаші своєю смертю, не є темою даної статті.
Спробуємо з'ясувати причини та передумови появи "туркменської" політичної моделі, до створення якої Туркменбаші мав надто пряме відношення.
Але перш ніж перейти до опису політичної культури Туркменістану, згадаємо одну цікаву деталь. Сапармурад Ніязов помер практично в той же час, що й інший відомий диктатор Августо Піночет.
Фідель Кастро захворів і віддалився від керівництва країною. Невже до нас зазирнула зима патріархів?
 |
Історична випадковість
Хоча для сприйняття пересічного мешканця СРСР, Ашхабад був цілком зрозумілою столицею союзної республіки, що вважалася невід'ємною частиною СРСР, цей факт був звичайною історичною випадковістю.
Землі, на яких згодом завдяки особливостям ленінсько-сталінської національної політики виникла Туркменська РСР, потрапили до складу Російської імперії досить пізно, наприкінці дев'ятнадцятого століття. Це був один з останніх територіальних успіхів імперії.
18 січня 1881 року російські війська ввійшли до аула Асхабад, що потім стане столицею Радянської Туркменії. Вони могли просунутися далі на простори Ірану та Афганістану, але часу не вистачило. Так туркмени стали "близьким зарубіжжям", а афганці, що мешкали поряд (та серед яких було також багато туркменів) – "далеким".
Туркменія не зазнала великого впливу радянської влади. Представники місцевого істеблішменту, на відміну від казахських та узбецьких сусідів, досить посередньо володіли колоніальною російською мовою. Патріархальні відносини були або законсервовані, або інтегровані у структури республіканської компартії.
Розташована на околиці імперії, Туркменія була своєрідною антитезою Естонії, найбільш західної з усіх союзних республік.
Найбільш східна (чи південна?) республіка не кидала виклик союзному центру (якщо не рахувати басмачів, але вони були надто слабкими для протистояння молодій "червоній імперії").
1991 рік трапився несподівано. Колоніальна квазіеліта не бажала здобувати самостійність навіть в умовах деградації імперського центру.
Туркменія була одним із учасників ефемерного "ССГ – Союза Суверенных Государств". Того самого утворення, що в умовах розпаду СРСР мало стати рятівним колом для Михайла Горбачова.
Не стало. А в 1992 році незалежний Туркменістан вже самостійно продавав "блакитне паливо". Хто-зна, можливо саме воно й зіграло злий жарт з громадянами цієї країни?
Очікувана тиранія
Перший секретар ЦК Компартії Туркменії, президент Туркменістану Сапармурад Ніязов, він же Туркменбаші. Про цю людину все, що можливо було сказати, сказано ще в дев'яності роки минулого століття. Абсолютне зло для "СНГшних" демократів та типовий азійський деспот. Фундатор сучасного Туркменістану та найвідоміший туркмен у світі.
Хто до Ніязова знав про існування держави на території між Іраном та Казахстаном, справжніми героями регіону? Можливо, не варто перебільшувати особистий внесок лідера туркменських "комуністів", що вчасно опинився на потрібному місці. Однак, крім історичного везіння, ще треба мати ще й вміння ним скористатися.
Авторитаризм в тій чи іншій мірі присутній в усіх центральноазійських республіках. Просвічений – у Казахстані та раніше у Киргізії, антиклерикальний – у узбеків, партизансько-армійський – у Таджикістані. Про Іран та Афганістан навіть казати не треба.
Те, що Ніязов перевершив усіх своїх сусідів у створенні власного культу, пояснюється сукупністю об'єктивних причин.
Туркменістан – маленька республіка зі складними природними умовами. Людей небагато, вони поважають силу. Батьківщина середньоазійських вівчарок навряд чи витримала б нерішучого президента.
Етнічний склад, на відміну від того ж Казахстану, значно більше провокує до побудови національної державності. Російсько-український компонент (що міг виступати як агент європеїзації) незначний.
У північних районах мешкають казахи та узбеки, але це вже особливості місцевих кордонів.
Їх радянська влада нарізала майже так само, як британські та французькі колонізатори розмежовували "держави" у Центральній та Південній Африці (там скоріше враховувався геометричний фактор, ніж будь-які інші).
Кланового поділу, що приховано впливає на характер політичної боротьби в Казахстані та Киргізії, у туркменів не було. Перший серед туркменів міг спокійно бути Першим. Що він і зробив.
Радянізація Туркменії була незначною. Конкуренція еліт могла скоріше виникнути в напів-світському, напів-релігійному Узбекістані, ніж у маленькій пустельній республіці, що завдяки історичним випадковостям, зробила "великий стрибок" з патріархального минулого у соціалістичне "світле майбутнє".
Отже, цілком зрозуміло, що отримавши колосальні фінансові ресурси та маючи повну байдужість газозалежних сусідів, Ніязов скерував все на створення власного культу. Одна пострадянська країна цього ніколи не бажала помічати.
Київ та Ашгабат – міста-побратими?
Українська рецепція туркменського режиму була і залишається доволі парадоксальною. З одного боку, Туркменістан завжди був для України одним з двох закордонних газопостачальників. Це створювало для пересічного українця строкатий образ туркменів, що водночас давали очікуване в оселях тепло та безсовісно наживалися на цьому.
Виникало і сумне запитання: куди ж подівся дашавський газ і чому ці "азійські дикуни" мають цей надто важливий природний ресурс, а Україна – майже ні?
З точки зору енергетичної безпеки, багато хто хотів бачити у Туркменістані противагу російському "Газпрому". Не пощастило з "північними сусідами", домовимося з південними!
Так можна було думати деякий час, але потім азійські трубопроводи стали російськими, і все одно довелося мати справу з Черномирдіним та його нащадками. Мрія про "туркменську опцію" пішла у небуття.
Все ж багато кого під час "газової війни" з Росією у січні 2006 року зігріли слова міністра палива та енергетики Плачкова про туркменський газ, що його, нібито, споживала Україна під час російської блокади.
Однак, не слід забувати, що після подій 2004 року, Україна декларувала своє прагнення до демократизації пострадянського простору. Якщо когось і слід було демократизувати першим, то звісно Туркменістан. Але президент Ющенко ніколи не робив спроб порадити Ніязову, як краще створювати у пісках Кара-Куму фундамент громадянського суспільства.
Злякалася українська дипломатія втратити таким чином "стратегічного партнера"! Крім того, якщо демократизувати, то з ким і проти кого? В даному випадку розгубленими виявилися навіть США та Росія, не кажучи вже про безпорадну в Центральній Азії Україну.
Опозиція, якої не буде
Звісно, можна багато казати про переслідування та спонукання до еміграції, цензуру та знищення політичного поля (втім, його в Туркменії і раніше не було). Але окреслити риси туркменської опозиції важко. Є кілька політичних діячів, що посварилися з Ніязовим та переїхали до Москви. Однак бачити в них носіїв туркменської лібералізації складно.
Всі вони є вихідцями з однієї національної еліти, що піднялася на газових коштах. Причини, що змусили їх стати критиками режиму Туркменбаші, різні, але переважно мають відношення до сфери особистих грошово-майнових відносин, ніж до ідейних суперечок.
У країні, що не має політичних партій, та в якій одним з кандидатів на президента є начальник особистої охорони Туркменбаші (навіть у "поліцейській" Росії таке неможливо уявити), марно шукати "демократів" та "лібералів".
Що чекає Туркменістан у найближчі місяці?
Громадянська війна чи придворна різанина, іноземна окупація чи тимчасова перемога електоральної демократії?
Ми не знаємо відповіді на це питання, але можемо стверджувати, що характер відносин між державою та громадянами там істотно не зміниться.
Умов для революції у пісках поки що немає.
Юрій Корогодський, для УП
