Зв'язані однією метою, або В Донецьку все спокійно
Питання взаємин у так званому донецькому клані зацікавило українську й міжнародну громадськість з тих пір, як вихідці із шахтарського регіону не словом, а ділом заявили про свої амбіції на центральну владу.
Раніше, з огляду на те, що головним центром прийняття рішень був президент, цей інтерес був продиктований скоріше цікавістю й маніпуляціями політтехнологів.
А сьогодні, коли донецькі майже монополізували владу в країні, воно стало суто прикладним: хто ж насправді приймає рішення, хто впливає на процес їхнього прийняття, в кого які амбіції, й чого від кого чекати?
Звісно, більшість людей цікавлять взаємини за віссю "Янукович-Ахметов". А від недавнього часу, після оновлення керівництва РНБО, до цього додався ще один вектор – Віталій Гайдук.
Екскурс в історію
Нам невідомо, як довго тягнеться історія взаємин Віктора Федоровича й Ріната Леонідовича.
Однак можна впевнено стверджувати, що в стартовому для обох 1996 році наші герої точно були знайомі.
Восени того року, за кілька тижнів після розстрілу в Донецькому аеропорті тодішнього "хазяїна Донбасу" Євгенія Щербаня, тридцятирічний Рінат Ахметов очолює ФК "Шахтар".
Трохи раніше Віктор Янукович став першим заступником голови Донецької облдержадміністрації. Причому поява на цій посаді маловідомого керівника одного з обласних транспортних підприємств була несподіваною й незрозумілою. Звідки він узявся, чому саме він?
Зараз з цього приводу ходить багато версій. Одна з них говорить, що прем'єр-міністр Павло Лазаренко в той час уже торгував державними посадами, а профінансував угоду, нібито, саме Ахметов. Однак це чутки.
Як би там не було, а Янукович, як донецький заступник призначеного Павлом Лазаренком дніпропетровського Сергія Полякова, і Рінат Ахметов, як спадкоємець авторитетного у певних і спортивних колах Донецька Ахатя Брагіна, виявилися об'єднаними спільною ідеєю, яку вони ж пропагували й уособлювали: об'єднання Донбасу перед обличчям зовнішньої (тоді – в основному дніпропетровської) агресії.
З тих пір у суспільній свідомості, і не безпідставно, почала вимальовуватися вісь "Янукович-Ахметов".
Якщо вірити чуткамм, то на той період більш вагомим полюсом у ній був Рінат Леонідович. Однак поступово ситуація врівноважувалася: в Ахметова, що володіє неформальною владою в регіоні, не було доступу до президента, а Янукович, що став незабаром губернатором, міг вирішувати питання офіційно, на державному рівні, й від імені області.
Вони були потрібні один одному.
До того ж, незабаром, знову-таки під впливом зовнішніх подразників (тепер уже – СДПУ(о)) у них з'явилася загальна мета – експансія в політичний і економічний Київ – звісно, для захисту Донбасу.
Віктор Федорович – людина горда й амбітна, але при цьому дуже цілеспрямована.
Саме тому, маючи за мету президентство–2004, він утримувався від конфронтаційних кроків, навіть якщо виникали якісь тертя з Ахметовим.
Все ж таки в Ахметова був необхідний фінансовий і організаційний ресурс.
У свою чергу Рінат Леонідович, подейкують, не був у захваті від ідеї президентства Януковича.
По-перше, він сумнівався в результатах гри, розпочатої Кучмою і Медведчуком, а, по-друге, розумів, що, у випадку отримання його візаві практично необмеженої влади, він також може постраждати.
Дії Ахметова з лобіювання Януковича в той період, принаймні на певному етапі, носили характер підтримки скоріше ініціатив Леоніда Кучми, аніж самостійного проекту.
Життя після смерті. Політичної
Відразу після поразки на виборах Януковича в Донецьку розглядали як "підбитого льотчика". Він уже не міг нічого вирішувати з владою, і був, загалом, непотрібним для Ахметова.
Однак продовжував залишатися лідером Партії регіонів – єдиної політичної сили, на яку міг покластися опальний у той час олігарх. А головне – партія зберегла популярність і свою фракцію в парламенті.
В умовах чергової зовнішньої агресії – тепер уже помаранчевих – мати такий політичний ресурс було краще, ніж не мати нічого. В оточенні Ахметова вибудовувалися плани щодо зміни лідера ПР.
Називалися прізвища керівника Донецької обласної організації ПР і найближчого друга Ріната Леонідовича – Бориса Колесникова, Раїси Богатирьової, Валерія Коновалюка... Але "старі донецькі", котрі мали на партію більше прав, аніж Ахметов, розуміли, що без Януковича і на них чекатиме "почесна пенсія", а тому свого лідера здавати не поспішали.
До того ж, партія – організм усе ж таки демократичний, а для більшості регіональних організацій і рядових партійців Колесников був одним із..., а Янукович залишався знаменом.
Додамо до цього прагматизм Ахметова – на вибори потрібно йти з популярною партією й популярним лідером. Нікого популярнішого за Януковича у регіоналів тоді не було. Тому Ахметов чекав. Все мало вирішитися з часом.
У березні 2005 року, тобто приблизно за місяць після того, як Ганна Герман уперше побачила Ріната Леонідовича в кабінеті Януковича, автор цих рядків брав у Віктора Федоровича інтерв'ю.
Мова зайшла про впроваджувану тоді в ПР регулярну систему партвнесків. Ось фрагмент тієї розмови.
Янукович: "…это становится актуальным в сложных политических условиях, когда есть проблемы с перечислением средств от той или иной организации или компании, которая занимается бизнесом.
Просто люди не хотят иметь неприятностей с властью. А тенденции преследования инакомыслящих уже прослеживаются. Естественно, бизнес не хочет рисковать.
- А кто именно, Ахметов опасается финансово помогать партии?
- А он что, перечислял когда-то деньги?
- Все считают, что Ахметов был главным спонсором…
- Я могу сказать, я комментировал этот вопрос очень много раз: все, что связано было с Ахметовым – все, что угодно, только не политика. Какие-то человеческие отношения.
Но в основном они основывались на нашей общей любви к футболу, клубу, и уже после этого какие-то человеческие отношения...".
Це – "А он что, перечислял когда-то деньги?" – було сказане щиро, з навіть з якоюсь образою, чи то на Ахметова, чи то на несправедливість судження про його роль у партії, котра насправді належала не йому…
Але згадаємо – це був березень 2005. Тоді "любі друзі" ще не показали свої апетити, Ющенко ще не розкрив себе як слабкий президент, а Колесников був проти переходу ПР в опозицію. Іншими словами, тоді ще не було зовнішньої загрози. Вона з'явилася в квітні, коли заарештували Бориса Колесникова.
Ахметову також незабаром довелося виїхати з країни... А в цей час Янукович, замість того, щоб піднімати маси на захист свого однопартійця, також зникає з політичної сцени.
Природно, після цього взаємини між ним і Ахметовим з Колесниковим стали набагато прохолоднішими. А може, вони погіршилися раніше, що й стало причиною настільки слабкої реакції Віктора Федоровича на арешт найкращого друга Ріната Леонідовича...
І хто зна, якби Колесникова не посадили, а восени 2005 року Ющенко одночасно зі своїм меморандумом не визнавв Януковича лідером опозиції, країна могла б мати сьогодні зовсім інший уряд, а Партія регіонів – зовсім іншого лідера...
Але, як би там не було, знову виникла зовнішня погроза й реанімація Януковича як лідера опозиції знову зробили його корисним Ахметову й об'єднали донецьку еліту перед виборами-2006.
Вони знову стали друзями, або, точніше, партнерами.
Наприкінці вересня цього року автор цих рядків запитав Бориса Колесникова про можливості зміни обличчя партії.
Відповідь була максимально прагматичною: "Они на сегодняшний день не сделали никаких неправильных шагов. Организация выборов была на высоком уровне, результаты выборов тоже на высоком уровне, поэтому это, знаете, все равно, что поменять тренерский штат чемпионов мира по футболу…".
Поки все не поділять, їм нічого ділити
"Всі зацікавлені в мирі", – так відповів на запитання про нинішні взаємини між "новими" й "старими" донецькими інформоване джерело в партії й уряді. Дійсно, ніяких зовнішніх ознак протиріч між групами Ахметова і Януковича нема, хоча в пресі постійно підтримуються чутки про це.
Об'єктивно вийшло так, що два головних донецьких дони сьогодні як ніколи зацікавлені один в одному й у стабільності своїх взаємин.
Ахметов і Колесников мають більшість акцій у фракції, а Янукович, звісно, в уряді.
Через посилення секретаріату президента вони знову відчувають зовнішню загрозу. Крім того, з'явилися економічна й політична мети, на шляху до яких також стоять вороги й конкуренти.
Ціль перша – приватизація "Укртелекому", газотранспортної й енергетичної систем.
Ціль друга – поглиблення політичної реформи й остаточне послаблення непідконтрольного їм президента з одночасним посиленням парламенту й Кабміну.
До того ж зараз закритий фронт можливого протистояння по партійній лінії. Партія регіонів – як знаряддя одержання влади, і знаряддя досить ефективне – відкладена до наступних виборів.
Партійне життя близьке до анабіозу. Якщо раніше офіс ПР на Липках був головним центром прийняття "донецьких" рішень, то сьогодні він напівпорожній. Центри перемістилися до парламенту і Кабміну.
"Я знаю, що Віктор Федорович радиться з Ахметовим. Ахметов радиться з Януковичем. Я бачила, як відбувалися коаліційні процеси, коли формувався уряд – вони увесь час були разом". Так охарактеризувала відносини між Януковичем і Ахметовым Ганна Герман.
Вона визнала, що, як і в кожній партії, у ПР є радикальне й помірне крило. Мабуть, цим пояснюється досить відсторонена, навіть критична позиція Колесникова стосовно діяльності Кабміну, й дуже різне розуміння ньюсмейкерами партії ситуації стосово тих же міністрів-нашеукраїнців в уряді.
Але це – не симптом розбіжностей між двома лідерами групи, а, швидше, гра в самовираження окремих її членів. Ахметову і Януковичу це вже не потрібно, їх цікавить не сама політика, а влада й економіка як кінцевий продукт політики.
Тому, до тих пір, поки процес перерозподілу не закінчиться, вони будуть разом.
До того ж політична реформа, що створила в країні три центри впливу замість одного президентського, зняла з порядку денного питання, актуальне для Ріната Леонідовича в минулому: що буде, якщо Янукович отримає абсолютну президентську владу?
Сьогодні Янукович її не отримає, а в ролі прем'єра, проти котрого, в разі потреби, можна потоваришувати зі спікером і президентом, він його цілком влаштовує…
Повернення Гайдука
Що для "донецьких" означає прихід Віталія Гайдука в команду президента? Ні в Партії регіонів, ні в уряді, та й, напевно, у самого Гайдука ще немає відповіді на це запитання.
Одна справа – причина, з якої Ющенко покликав Гайдука до РНБО. Інша – причина, з якої Гайдук прийняв цю пропозицію. І третя – що з цього вийде…
Михайло Поживанов, котрий знав Гайдука від початку дев'яностих, висловив думку, що одним із головних мотивів приходу останнього до РНБО була необхідність захисту його бізнесу від уряду Януковича й експансії СКМ .
"На сегодняшний день, создав Антикризисную коалицию, больше всего, с экономической точки зрения, преференций получает группа компаний СКМ. Все это видят даже по постановлениям правительства, по проектам законодательных актов… Кроме того, я знаю, что еще после президентских выборов были очень натянутые отношения между знаковыми фигурами Партии регионов и руководством и учредителями Индустриального союза Донбасса.
Можно допустить, что вот такой явный крен ИСД в сторону поддержки секретариата, вплоть до того, что Гайдук, как миллиардер, как очень большой менеджер пошел на государственную службу, – это попытка защищать, в том числе, и свой бизнес.
- От Кабинета Министров?
- От Кабинета министров и, соответственно, от экспансии того же СКМ. Я допускаю такое развитие событий, потому что там довольно напряженные отношения"…
У той же час багато співрозмовників, з якими довелось зустрічатися в ході підготовки цієї статті, стверджують, що напружені відносини були не стільки в Януковича й Гайдука, скільки в Гайдука й Ахметова.
Правда, ця напруженість, звісно, проеціювалася і на першу пару. Принаймні, показовим є те, що Гайдук в останньому інтерв’ю "Дзеркалу тижня" не заперечував "непрості взаємини" з прем'єром.
Так само можна назвати і його взаємини з Ющенком. Всі пам’ятають практично публічний ляпас Гайдуку з боку Віктора Андрійовича, коли указ про його призначення віце-прем'єром був підписаний і анонсований, але так і не опублікований.
Люди, що знають Гайдука, говорили, що Віталій Анатолійович тоді зарікся мати справу з Ющенком...
У той же час згадується, здається, 1998 рік. Тоді Київ став "наїжджати" на ІСД, нібито за те, що корпорація мала бізнес з ЄЕСУ Лазаренко-Тимошенко.
За наполегливою вимогою уряду Пустовойтенка Гайдука знімають з посади першого заступника голови Донецької обладміністрації, котру тоді очолював Янукович.
За якийсь час віце-прем'єр Анатолій Голубченко приїжджає в Донецьк на нараду з питання введення в дію газопроводу з Росії до Маріуполю. Виступає Гайдук. Голубченко красномовно дивиться на Януковича, типу, "що він тут робить?". Янукович вголос і з викликом: "А він голова комісії облради з...". Цікаво, що комісію цю створили тоді спеціально під Гайдука.
Так що їм обом є що згадати: і гарне, й погане.
Особисті симпатії й антипатії на такому рівні відіграють далеко не головну роль. От бізнес, реалізація амбіцій – це інша справа.
Але, якщо РНБО справді набуде ваги, яка дозволяє реально впливати на виконавчу владу, то Янукович зуміє піти на компроміс із Гайдуком.
Якщо він ішов на принизливі компроміси з Ющенком... Тим більше, що, як противагу тому ж Ахметову, Віталій Анатолійович як секретар Радбезу дуже вигідний Януковичу. Він може стати для Януковича одним із інструментів обмеження апетитів Ріната Леонідовича.
Тим більше що Янукович реально розуміє: якщо односторонні преференції й далі будуть переважати, то він наживе собі ворогів серед інших політичних сил, котрі теж хочуть їсти...
Інтереси Гайдука і Януковича в сфері поглиблення політичної реформи можуть не збігатися – за ознакою приналежності до різних команд. Але навряд чи це буде кривавим протистоянням.
Наявність у Гайдука політичних амбіцій підтверджує факт фінансування ІСД передвиборчого політичного проекту "Эко+25". Але, очевидно, політика для Віталія Анатолійовича справа все ж таки вторинна, інакше він не фінансував би такий безглуздий, заздалегідь приречений на провал проект.
Тому Гайдук спробує побудувати з Кабміном насамперед економічні схеми, грати на тому полі, де він має силу.
А оскільки протиріч особистих економічних інтересів у Гайдука з Януковичем нема, а мова йтиме насамперед про шляхи розвитку національної економіки, то Януковичу, як людині (з обов'язку служби і з почуття політичного самозбереження) зацікавленій у поліпшенні економічної ситуації в країні, компроміс із ним знайти буде нескладно.
Навіть всупереч апетитам Ахметова.
Загалом, гра цієї фігури наразі не є визначеною, але навряд чи вона може бути небезпечною для донецьких. Принаймні, доти, доки не почнуть ділити газотранспортну систему країни. Але її можуть і не ділити...
Так що на даний період у Донецьку всі спокійно. Чутки про розбіжності в групі сильно перебільшені. Мирне життя, звичайно, розслаблює, збуджує апетити... Але там, гляди, чергові вибори, і знову об'єднуюча мета…
Сергій Гармаш, "Остров"
