Іспит на національну свідомість
Коментуючи перипетії політичних дискусій навколо Універсалу національної єдності, більшість оглядачів звертає увагу або на зовнішні аспекти - хто коли прийшов, до котрої години сидів і з ким пішов, або дотичні до процесів, що відбуваються - формат коаліції, особа прем'єра, гадання "розпустить/не розпустить".
Попри безперечну вагу цих тем, варто поглянути на феномен національного круглого столу в ширшій перспективі. Це – єдино можливий варіант виходу із ситуації, який передбачає врахування інтересів усіх сторін.
Подібне обговорення – чи не єдиний формат, за якого сторони можуть викласти на стіл всі аргументи і разом оцінити їх вагу. Прямий ефір першого дня дав можливість оцінити мільйонам глядачів позиції кожної політичної сили і відділити зміст від емоцій, захист національного інтересу - від передвиборчої риторики.
Від багатьох людей, далеких від політики, після круглого столу доводилося чути: "Я тільки зараз зрозумів, хто такий NN і за що він виступає".
Шкода, що політики сховалися від такого обговорення за численними "робочими" консультаціями і заявами речників, у яких найвагомішим "аргументом" згадується "воля виборців" - так, як її розуміє кожна сила.
Проведення такого круглого столу на часі хоча б тому, що таке обговорення є чи не єдиним ефективним способом подолати пресловутий "розкол країни". На цей "розкол" вперто працювали політики, протягом двох кампаній педалюючи теми, які по-різному сприймаються в різних регіонах.
Доки точка неповернення для українського суспільства не перейдена, і ці теми існують радше в уяві політиків, час повернути акценти на необхідні для всього народу відповіді на ці питання.
Саме чесній дискусії навколо цього, а не пошуку пригладжених фраз, мав бути присвячений круглий стіл.
Річ не в тому, як записати, наприклад, тезу про поглиблення співпраці з НАТО (про те, чим активно займається, наприклад, Росія): "приєднання до Плану дій щодо членства" чи "виконання усіх необхідних процедур".
Річ у тому, як гарантувати безпеку держави і зберегти її науковий, оборонний і технічний потенціал. І при цьому оперувати не гаслами, а фактами.
Наприклад, тим, що керівництво Російської Федерації віддавна взяло свідомий курс на забезпечення замкнених циклів свого ОПК. І що усі новітні розробки у галузі оборонних технологій ведуться українцями і росіянами окремо ще з часів правління Кучми – при цьому обидві країни змагаються за співпрацю з країнами НАТО.
Як забезпечити право громадян на спілкування рідною мовою – і при цьому сприяти розвитку самобутності України, а отже, і конкурентноздатності в сучасному світі? Своя мова є невід'ємним атрибутом держави, елементом національної безпеки. Вона дозволяє зберігати національну свідомість і пам'ять, особливо в сучасному глобалізованому світі.
Сьогодні цей елемент національної безпеки перебуває під загрозою: Україна іще не виробила своєї мовної політики, а сусідня держава, намагаючись втримати Україну в своєму інформаційному, понятійному, ціннісному просторі, насаджує - у тому числі через українських політиків - свою мовну стратегію.
А залишатися в одному просторі з сильнішим сусідом означає рано чи пізно бути поглинутим ним, що не вигідно ані суспільству, ані його політичній, економічній та іншим елітам.
Як наділити громади, від яких залежить задоволення щоденних потреб людини, достатніми ресурсами і повноваженнями?
Для цього не потрібна федералізація з додатковими витратами на "регіональні" органи, можливість місцевих ділків уникати відповідальності і плекати феодальну роздробленість.
Для цього не обов'язково навіть запроваджувати особливий статус для мов, підкреслюючи свою окремішність. До речі, в Канаді, наприклад, на підтримку двомовності витрачається до 10% бюджетних коштів.
Питання в балансі розподілу надходжень до бюджету, стимулів для місцевої влади співпрацювати з бізнесом, наукою і громадськістю, щоб формувати реальні, а не бутафорські, плани розвитку територій та залучення інвестицій.
Як сприяти перетворенню церковної сфери з роз'єднуючого на об'єднавчий фактор?
Безумовно, визнаючи конституційний принцип відділення церкви від держави, все ж варто погодитись, що міжконфесійні конфлікти часто мають у першу чергу політичне, а не світоглядне коріння.
Як не допустити перетворення церковних організацій на інструменти впливу ззовні, провокування громадянських конфліктів? Держава могла би сприяти усім об'єднавчим тенденціям. Реалізувати їх у релігійній сфері – справа церков, але створити для них умови – справа держави.
Якби дискусія між політиками в Україні вийшла на такий рівень, ми б могли впевнено сказати, що українські політичні сили відбулися.
Тоді насправді було би не так важливо, хто саме, представник якої сили стане прем'єр-міністром. Становленню якраз таких відносин має сприяти ініційований президентом України круглий стіл.
Поки що ж громадянам лишається споглядати, як політики "плавають", намагаючись здати іспит на національну свідомість.
