Україна і відкритий код: непорозуміння на 42 мільйони
Є всі підстави вважати, що "Державна цільова науково-технічна програма використання в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом на 2012-2015 роки" викличе неабияке здивування в експертному середовищі.
Принаймні такого висновку можна дійти, вивчаючи ті дані, які вдалося знайти і які стосуються підготовки документу.
Що це: давно знайома технічна некомпетентність, чи намагання отримати черговий бюджетний ресурс?
5 грудня урядовий інтернет-портал повідомив, що на засіданні уряду затверджено "Державну цільову науково-технічну програму використання в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом на 2012-2015 роки".
Мету програми сформульовано благородно: "поступово забезпечити перехід органів державної влади на програмне забезпечення з відкритим кодом, що дозволить скоротити бюджетні витрати на легалізацію та придбання пропрієтарного програмного забезпечення...".
Проте основним документом будь-якої державної цільової програми є не гасла, а так звана "Таблиця завдань та заходів". Дивно, але ні на сайті основного виконавця програми ДКНІІ (Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації), ні на сайті Кабміну цієї таблиці знайти не вдалося.
Та навіть попередня версія документу, яку виявилось можливим роздобути з інтернет-архіві, більш ніж "внушаетъ", як казав відомий мультиплікаційний герой Хрюн.
Вивчаючи передостанню версію "Таблиці завдань та заходів" державної програми на загальну суму 42 мільйони гривень, важко позбутися враження, що чиновники намагатимуться продати самі собі за кошти державного бюджету стандарти, формати файлів, технічні протоколи і програмне забезпечення, які:
а) вже існують і використовуються в світовому масштабі;
б) емітуються або виробляються широковідомими технічними спілками та міжнародними колективами розробників;
в) не є у компетенції виконавчої структури будь-якого національного уряду.
Також жодна з цифр документу не є аргументованою економічно, і за жодним з пунктів не наведено методики розрахунків.
Наприклад, передбачається "виконання науково-дослідних робіт з розроблення та використання програмного забезпечення з відкритим кодом", "розроблення вимог до шляхів створення і розповсюдження ПЗ", "розроблення стандартів створення та використання ПЗ", "розроблення та впровадження відкритих стандартів", "створення інфраструктури" його формування і розповсюдження.
Хоча ПЗ з відкритим кодом (вільне/відкрите програмне забезпечення, або ж ВВПЗ), яке здатне задовольнити всі базові вимоги держсектору, не лише вже давно створене, а й доступне для вільного розповсюдження через Інтернет.
Відповідні ж "стандарти його створення і розповсюдження" відомі вже десятки років і, в будь-якому випадку, пропонуються не структурами національних урядів, а науковими інститутами й колективами розробників, а затверджуються – широковідомими міжнародними технічними організаціями (ISO, IEEE CS).
Немалі кошти передбачені на створення якихось "дослідних комплексів" (хоча вільне ПЗ працює на звичайних комп'ютерах), на "забезпечення доступу" до не пойменованих "засобів устаткування", на "створення інфраструктури розповсюдження ВВПЗ" (якою є Інтернет) та "забезпечення сумісності форматів даних", що вже вирішено у рамках широко розповсюджених комплектів вільних/відкритих офісних програм (Libre Office, OpenOffice).
Не є винятком випадки, коли одні й ті самі технічні роботи (наприклад, з формування репозиторію) виконуються, згідно основного документу програми, кілька разів поспіль під різними назвами.
Анекдотичними видаються і такі речі, як виділення 250-тисячних асигнувань на "створення автоматизованої системи проведення моніторингу наявності в Інтернеті оновлених версій програмного забезпечення з відкритим кодом" (а це не що інше, як наявні в будь-якому дистрибутиві "вільної" операційної системи і знайомі кожному системному адміністраторові програми "yum" та "apt").
Або ж резервування 14.202.0000 бюджетних гривень (!) на "створення базового комплекту програмного забезпечення" на базі ВВПЗ (з цим завданням системний адміністратор середньої кваліфікації упорається, спираючись на величезну кількість вже наявних вільних програм, максимум за кілька днів).
Натомість дійсні потреби державного сектору в спеціалізованому програмному забезпеченні в документі не проаналізовано і не розписано, хоча в минулі роки на це неодноразово виділялися державні кошти.
Кінець-кінцем, картину "титанічної праці" завершують кошти на відрядження для "вивчення світового досвіду" (більш як три мільйони гривень) – хоча не лише дані про міжнародний досвід, а й відповідні рекомендації органів ЄС вільно доступні через Інтернет вже багато років поспіль.
Зважаючи на прискіпливий моніторинг політики національних урядів у сфері розблокування, розповсюдження та спеціальних програм з розвитку ВВПЗ з боку ООН, програм ПРООН та дослідницьких інститутів, що мають європейський та міжнародний статус, прийняття держпрограми впровадження ВВПЗ в подібному вигляді здатне викликати міжнародний скандал.
Не говорячи вже про внутрішні звинувачення у, м'яко кажучи, недбалості розподілу бюджетних коштів, сперечатись з якими, зважаючи на просто катастрофічний рівень підготовки Таблиці, буде складно.
Важливо, що прийняття документу в подібному вигляді здатне надовго підірвати довіру до постіндустріальних методів розробки і використання нових, постіндустріального зразка, об'єктів інтелектуальної власності в Україні, а також лише погіршити і без того складну ситуацію з розповсюдженням тут ВВПЗ.
Логічним виходом, з метою збереження самої ідеї створення подібної програми, було б негайно зняти її з урядового затвердження, і, з гарантуванням усіх норм прийняття рішень і голосування по суті, піддати оцінці фахівців і представників громадських організацій у галузі IT.
А винести на урядове затвердження – вже в наступному році, відкрито, прозоро, і з урахуванням усіх фахових зауважень.
Довідка "УП": "Державну цільову науково-технічну програму використання в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом" було ініційовано щойно виведеним з-під підпорядкування Мінтрансу Державним комітетом інформатизації України (ДКІ) після неодноразових звернень громадських спілок до уряду і низки урядових і державних інституцій, в тому числі, до Конституційного суду та Антимонопольного комітету з приводу необхідності розблокування ВВПЗ у межах установ і підприємств державного сектору.
Після тривалих поневірянь програму було затверджено в останні дні роботи уряду Тимошенко на початку 2010 року.
Характерно, що спочатку у ДКІ було визначено обсяг фінансування програми (45 мільйонів гривень), а лише через рік здійснено спробу розгортання цієї суми до відповідної "Таблиці завдань та заходів" – причому цю спробу не можна було вважати вдалою. Жодна з методик розрахунків (якщо такі й існували) ніколи не була представлена громадськості.
На початку 2010 на базі ДКІ та інших інституцій було проведено кілька громадських обговорень програми, які завершувались формально, і на яких не було забезпечено дієвих механізмів внесення присутніми сутнісних змін до програми.
З середини 2010 року роботу над програмою було остаточно закрито від профільних спілок та громадськості; відповідні зміни до плану програми вносилися кулуарно.
Незважаючи на неодноразову передачу посадовим особам ДКІ та ДКНІІ з боку громадських організацій аналітики, документації щодо можливих форм організації процесу розробки відкритого ПЗ, організації центрів технічної компетенції, організаційних схем, готових дистрибутивів програмного забезпечення тощо – ці пропозиції практично не знайшли відбиття в актуальній на даний момент програмі, окрім питання побудови репозиторію початкових кодів програмного забезпечення.
Юрій Радченко, координатор Української асоціації розробників і користувачів вільного/відкритого програмного забезпечення, член громадської ради при Державному агентстві з питань науки, інновацій та інформатизації, для УП
