Війна та тил

Павло Казарін — П'ятниця, 24 листопада 2023, 05:30

Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює?

Нічого.

Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці. Так, спершу ти плутатимеш цивільну авіацію зі звуком ракети, що летить. Звикатимеш до того, що в Європі немає комендантської години. Але в решті реальність західних міст нічим не відрізняється від реальності багатьох українських.

Відмінності виявляються тієї миті, коли починаєш говорити з людьми. Тому що українці та поляки, українці та чехи переймаються про різні речі. Але якщо хтось вирішить шукати відмінності в тому, як виглядають вулиці, він ризикує не виявити контрасту. І це, можливо, найголовніше враження від моєї першої армійської відпустки.

Війна поділила українські міста на прифронтові та тилові. Поки що першим доводиться жити в реаліях воєнного часу, другі, на щастя, можуть дозволити собі стикатися з війною лише зрідка. І цей комфорт тилової реальності – це лише нагадування, що з першого дня війни Україна не залишилася на самоті.

Роль тилу для українського фронту взяв на себе Захід. Він не лише дає українській армії зброю. Не лише постачає нам снаряди. Не лише розміщує українські військові замовлення на своїх заводах. Він ще й утримує українську економіку.

Саме він щомісяця вливає мільярди до українського бюджету. Завдяки західним грошам Україна фінансує соціальні витрати, платить пенсії людям похилого віку та зарплати бюджетникам. Українська економіка підключена до зовнішньої системи життєзабезпечення, а тому значно меншою мірою відчуває на собі тягар воєнного часу.

У нас немає лімітів на споживання – і карткову систему ми бачили лише у кіно. Ми не маємо обмежень на імпорт – і українським громадянам доступно все, включаючи автомобілі. У нас немає додаткових податків на війну – якщо не брати до уваги косметичного 1,5-відсоткового військового збору. Ніхто не зобов'язує українських платників податків купувати облігації військової позики.

Кирило Данильченко докладно писав про те, як позначилася Друга світова на американських громадянах. Про те, як заборонили продавати нові автомобілі на внутрішньому ринку – вони були доступні лише медикам, поліцейським та священникам. Про те, як нові шини продавали лише водіям таксі та вантажівок. Про ліміти на продаж бензину – не більш ніж 11 літрів на тиждень.

Бойові дії не велися на території США, але там нормували продаж цукру, вугілля, дров та мазуту. Було введено карткову систему. Під регуляцію потрапляла торгівля м'ясом, сирами, олією, макаронами, згущеним молоком і кавою. Централізовано збирали металобрухт, гуму та кольорові метали. Замість паркових зон – громадські городи. Натомість кожні п'ятдесят хвилин із заводу сходив новий військовий літак.

Безперечно, можна заперечити, що все перераховане – це наслідок не так самої війни, як паралічу світової торгівлі. Що з 1939 по 1945 потерпали навіть нейтральні країни. Що та сама Швеція ні з ким не воювала, але карткову систему було запроваджено і там. Відносно комфортний побут українського тилу тримається на тому, що наша війна – не світова, а тому не призвела до колапсу світової логістики та світового виробництва.

Все це правильно. Як правильно і те, що український тил завдячує своїм комфортом нашим союзникам. Які поки що позбавляють його необхідності жити за правилами воєнного часу. Дозволяють на рівні споживчої поведінки нічим не відрізнятися від будь-якого іншого європейського міста.

Звісно, війна перелицювала простір сімейних історій. Одні втратили роботу. Інші втратили будинок. Треті пішли у волонтерство та жертвують армії свої доходи. Але при цьому ті, хто в тилу, можуть самостійно визначати ступінь своєї залученості до того, що відбувається. Держава отримала можливість не переводити тил на воєнні рейки та не вимагати від кожного – персонального внеску в примусовому порядку.

Так, українського громадянина обтяжує невизначеність. Зменшення горизонтів планування. Падіння рівня прибутків. Але це все могло б бути супутником і звичайної економічної кризи, яку неодноразово доводилося проживати нашій країні. Якщо ж говорити про обмеження військового характеру, то вони зникли до середини літа 2022 року, коли логістика зуміла компенсувати дефіцит палива та перебої з постачанням.

Все, що збирає сьогодні українська держава за допомогою податків та митних зборів, йде на армію. Усі інші статті видатків бюджету фінансують європейські та американські платники податків. І важливо пам'ятати, що наша реальність не застрахована від змін. Що раптом західний виборець проголосує за зміну підходів, то український тил відчує на собі війну набагато виразніше, ніж міг відчувати її досі.

Давайте уявимо, що Захід зведе свою допомогу Києву до самих лише оборонних поставок. Обмежить дотації до українського бюджету. Зменшить кількість фінансової крові, яка щомісяця вливається в кровоносну систему української економіки. І що тоді? 

А тоді буде зростання податків та акцизів. Збільшення тарифів на електроенергію та на газ. Увімкнення друкарського верстата, інфляція. Фіксований валютний курс. Зменшення золотовалютних резервів та – як наслідок – чорний ринок валюти. Подорожчання імпорту. Паливо або зростає у ціні, або стає дефіцитом. До преміального споживання зашивають додаткові збори. Держава проводить жорстку ревізію статей видатків.

У цей момент українському тилу доведеться ставати тилом країни, що воює. Бути донором державних витрат. Спонсором соціальних витрат. Жертвувати комфортним другорядним заради збереження критичного першочергового.

Українські вулиці нагадують європейські саме через те, що за нашу війну багато в чому платимо не ми. Нам допомагають наші союзники. Ми лише частково оплачуємо держвитрати – і тому ми зберігаємо профіцит грошей на все інше. Тому у влади українських міст залишаються кошти на ремонт доріг, плитку для тротуарів та інше "озеленення". Якщо хтось думає, що "гірше не буде", він помиляється.

Ми ведемо наймасштабнішу війну на континенті за останні вісімдесят років. Але саме завдяки союзникам український тил може мінімально відчувати на собі наслідки. Якщо в когось виникає спокуса "втомитися від війни", йому варто пам'ятати про обставини та контекст.

Тверезий погляд на реальність цінний тим, що допомагає не втрачати з нею зв'язок.

Павло Казарін, для УП