"Вона і на том свєтє малює". Справжня Марія Примаченко та окупація Болотні в розповідях її племінниці

У війні з брехнею лапки мають велике значення.

Коли "брати" й "визволителі" прийшли на Київщину в лютому 2022 року, для чотирнадцяти картин Марії Примаченко сусідство з будинком №13 на вулиці Шевченка в Іванкові стало щасливим.

Хазяїн цієї хати Анатолій Харитонов разом із дружиною та кількома іванківчанами врятував шедеври наївного мистецтва з палаючого поруч краєзнавчого музею.

Ще двом картинам Примаченко, що зберігалися в її племінниці Ганни Марчук у сусідній Болотні, рідному селі художниці, "пощастило" інакше.

""Пощастило", так "пощастило"! – каже Ганна Марчук. – Моя хата в Болотні єдина згоріла під час обстрілів. З нею фотографії (сімейні – УП) та малюнки".

Про роботи Марії Оксентіївни на її малій батьківщині кажуть різне. "Що в них такого?". "Кому що подобається". "Такий в баби був вкус, таке щось специфічєскоє рісовала". "Якщо рекламу дати хорошу, то воно йде!".

Багато хто з місцевих досі не розуміє, чому про їхню землячку знов говорить світ. Цього року твори Примаченко вже виставляли в італійському Тренто, а зараз – у Saatchi Gallery в Лондоні та "Українському домі" в Києві.

Одну з її робіт на благодійному аукціоні для потреб ЗСУ продали за 500 тисяч доларів. 

Якою була справжня, а не міфічна Марія Оксентіївна Примаченко? Та як пережила російську окупацію її мала батьківщина? Репортаж УП з Болотні та Іванкова.

Ні рубля, ні мозоля

У перші дні після вторгнення троє мешканців Болотні зважилися піти до рибгоспу, де безкоштовно роздавали рибу. 

Дорогою двом з них вдалося уникнути російських куль. Третьому прострелили ногу.

Пораненого врятував рушник. Він зняв його з однієї з могил на цвинтарі та перев'язав кінцівку. Дістався людей, а з ними й лікарні.

– Туточки вони (росіяни – УП) їздили танком, а потім стуцером (скутером – УП), зараза така! – каже племінниця Примаченко, 77-річна Ганна Марчук. – Отаменьки у нас завод комбікормовий, де їхній штаб був. 

У минулому захист від зовнішнього світу Ганна знаходила в хаті своєї тітки.

Марія Оксентіївна завжди була зайнята: господарством, вишивкою, малюванням та осмисленням постійного болю в ногах після пережитого в дитинстві поліомієліту. Але її сил вистачало й на рідних.

– Я вам розкажу, яке було, – задоволено всміхається Ганна Марчук. – Тамочки у тьотки була груба, п'єч, а туточки – кровать. 

Нас у батьків четверо. І якщо ми щось провінимося, бігом туди. Хутесенько падаємо в ту кровать. Вона (Марія Примаченко – УП) зразу нас накриває одіялом.

– Прибігає наша матка (сестра Марії – УП), – продовжує жінка. – "Де це вони туточки?"."Так, Наташко, йди. Йди, Наташко, не чіпай дітей. Вони полягали спать". 

Нас тьотка од усіх захищала.

Красива, розумна, мудра, сильна. Брехню не любила. Казала правду, за що недолюблювали сусіди та односельці.

Будь вона жива, то навряд чи врятувала б хату племінниці від снарядів. Але точно не змовчала б.

– Ніколи не заікувалась (не лицемірила – УП). Вона така – рубала-баба. Ох би вона зараз наработала! І намалювала б всяке, і вишивку зробила. Але нема її, – зітхає племінниця, показуючи знищений будинок.

– Ондо, туточки воно було, – веде пенсіонерка руїнами, що поросли травою. – Кріша згоріла. В мене кругом ремонт був. Отам двє спальні, тут двє комнати. Оце тако було.

Я вже і в хліву жила. А це зараз мені зять та донька строять, зробили лежанку. Вона мене спасає. Ніхто ні рубля, ні мозоля – все за свої гроші. Так гарно балакали (жінці обіцяли допомогти відновити будинок різні благодійники – УП). Але по сей день нема нікого.

Botaurus stellaris

Чи вміють парнокопитні літати? На це питання дитя Полісся всміхнеться ствердно.

Давним-давно за рідним селом маленька Ганна Марчук збирала торф. За наповнення однієї вантажівки з іншими робітниками отримувала карбованець.

– На болотах пташки жили усякі, – згадує. – Була така, я не скажу, як вона називається. Мама моя знала…. І ото реве, як бугай (botaurus stellaris, бугай водяний – УП). А я біжу назад: "Мама, мама, там такий бик!" (сміється). 

Вона каже: "То пташка, доню" (скоріше за все мати Ганни використовувала зросійщену назву "випь" – УП).

Ліси, болота, уява та сни – для натхнення Марія Примаченко потребувала небагато. На столі зірки наївного мистецтва завжди були хліб та сало. Жила скромно, популярність не любила.

– Цим не піярилася, як то зараз кажуть, – розповідає племінниця. – Всього цього не признавала. Знакомства непотрібні їй були. Малювала собі, і всьо. Жила, як усі живуть.

Якось у хату Марії постукали – хотіли першій провести газ.

– Сказала: "Нєт! Провєдьотє всьому селу, тоді і мені. До побачення". Вона ніколи не жалілась. Не потрібні їй булі багатства, – каже Марчук.

Спогади про дитинство та тітку відображаються на обличчі пенсіонерки, стомленої спекою, м'якою усмішкою.

Її поліський говір, сповнений дивовижних звуків, допомагає чіткіше уявити, якою була та як розмовляла сама Марія Оксентіївна.

– В мене такі ото коси були. Здорові. І ось вона оторвала здор (жир – УП) у кабана… Є сало, а є здор на пузі. Шо ви кабана не годували, не кололи?! Значала почеревина йде, потім отой здор, а потім кішки.

– Так от, – продовжує. – Одорвала вона того куска жиру. Потерла отак о свої руки, помазала мені хутко. Заплела, розчесала. 

Зимою воно добре, а літом розтає, біжить. Але ж хорошо: коси ростуть, вошей нема. Це зараз є шампуні всякі, а тоді не було.

Все з голови

Богдана Хмельницького, 59. Закриту на навісний замок хату Марії Примаченко в Болотні, де планують побудувати музей, ховають фруктові дерева. 

Дім Примаченко під час окупації росіяни не чіпали.

– Не знаю, чого так получилось, – дивується її племінниця. – Ніхто не здав чи шо? Предательство траплялося страшне. У одного хлопця в Іванкові – Боже, який красавець! – напечатка була (тату – УП). 

Зробив собі тризуба неньки-матки! Так сволоч якась його здала. Прийшли та вбили.

За низьким парканом-сіткою сьогодні червоніє калина та падають на землю яблука. Там, у дворі, невеликий земний світ, який для уяви Примаченко був тісним.

Здається, згадує Ганна, Марія Оксентіївна весь час була в малюванні.

– Вона навіть і на том свєтє малює, – всміхається жінка.

Якщо це твердження вірне, то уявити, як усе відбувається, допомагають розповіді Ганни Марчук.

– Бере все з голови. Геть все! І звєрі, і квітки. Нічого в неї такого, натуратєльного. Швидко малює. Зразу все олівцем задєлує, потім розмальовує красками. 

Коли мало часу та багато справ, сумніви недоречні, рухи вимагають рішучості.

Марчук згадує, як її тітка з непогрішністю Творця "обшивала" людей.

– Не так ото обшивала, як зараз шиють: мєряють, мєряють, – каже. – Я стою, вона прим'єряє (шматок тканини – УП) отута і там (показує на плечі та грудь – УП). Порвала швидко, порвала. Сіла, построчила. 

Нам'єряла на мене знов, зложила гарненько, сіла на нього. Тут знов шиє іншим, а тут сидить – в неї воно тут "гладиться". Істинна правда! А ви кажете, коли це вона все встигала?!

– Вона тут обшивала всіх бабов (наголос на "о" – УП), – продовжує Марчук. – Кохфти шила, юбки, платтЯ. Рушники, сорочки. А дітям ще шапки з узорами.

Катя (невістка Марії Примаченко, дружина сина Федора – УП) мені вельмі завідувала. Як я наярошУся (наряджусь – УП), як піду в тому платті в клуб! Як там крутанусь, наче ото в циганах!

Красива людина

"Ave, Maria!". "Життя перемагає". "За синім птахом до непросто Марії". "Зірка Примаченко на світовому небосхилі". "Примаченки – це дійсно стиль".

У бібліотеці на другому поверсі в будинку культури Іванкова зберігається альбом із вирізками зі старих газет. Пафосним заголовкам про творчість Марії Оксентіївни ваги додає пожовклий друкарський папір.

Під час окупації 2022 року сюди у вікно бібліотеки прилетіли кулі. Сліди залишилися на вхідних дверях та "плазмі" на стіні. Одна застрягла в "Енциклопедії сучасної України", додавши до її змісту ще один розділ.

– Є така легенда, що ті кадирівці боролися з камерою відеоспостереження, – каже бібліотекар Світлана. – Але що насправді в тих головах було, не здогадаєшся ніколи.

Вони "денацифікували" нашого телевізора. Побитий він, йде двома перпендикулярними полосами, але показує.

Колись стіни будинку культури прикрашали малюнки Марії Примаченко. Там само проходили дискотеки.

– Бума на неї ще не було, як зараз, – згадує Ірина Прокопенко, яка ходила на танці. – Люди весь час дивувались: "Що ж тут такого? Да ми самі б так намалювали!".

Мама Ірини працювала в дитсадку, коли туди водили когось із рідних Примаченко. Коли Ірині було вісім, Марія Оксентіївна подарувала їй картину.

– Там телятко, моє ім'я – три букви і є помилка, – по-доброму сміється Прокопенко. – Вона дуже цікаво писала. А малюнок в мене зберігся.

Її я запам'ятала спокійною, завжди привітною, усміхненою бабусею.

Переживши окупацію, вже півтора року Ірина Прокопенко плете з місцевими жінками сітки для ЗСУ.

Клаптик за клаптиком, сантиметр за сантиметром – цей стиль не схожий на те, як швидко малювала і "обшивала бабов" Примаченко. Але в казковому Поліссі, де літають навіть коні, уявити, як сьогодні Марія Оксентіївна працює в волонтерському цеху, зовсім не складно.

У тіні дубів і вишень, що кидають запеклі ягоди на порожні столи біля могил з рушниками, виділяється квадратний надгробок із жар-птицею.

Без портрета, з одним лише написом: "Примаченко Марія Оксентіївна. 13.01.1908 – 18.08.1997". Наче картини виявилися важливішими за людину.

Ані в Болотні, ані в Іванкові пам'ятника або погруддя Примаченко немає.

– Откуда я знаю, чому? – не знаходить цьому пояснення її племінниця Ганна. – Бачили могилку? Ну, птиця, я понімаю. Але чому не зробити портрета?! 

Вона ж така красива людина була!

Євген Руденко, Назарій Мазилюк, Євген Будерацький – УП