Чому росіяни облажалися під Києвом – розповідає "Філін", командир роти тероборони

"Як каже комбриг, наше завдання – не загинути в першому бою. А далі ворог буде мати справу з професійними військовими", − у квітні 2021-го року розповідав "Українській правді" один із бійців територіальної оборони. 

Рік по тому тероборона стала потужною зброєю в боротьбі з російською навалою. Лише за перші 10 днів від початку повномасштабної війни до її лав вступили 100 тисяч українців.

Серед них "Філін" – колишній учасник АТО, командир роти Окремого батальйону територіальної оборони Голосіївського району Києва, який брав участь у березневих боях у районі сіл Мощун і Горенка.

Він розповів УП, чому вміння копати – альфа й омега для піхоти на війні, як його бійцям допомогли окопи Другої світової війни і чому шкідливо недооцінювати ворога. 

"Война – дєло молодих"

Зранку 24-го лютого ми зідзвонилися й підтвердили одне одному: йдемо воювати разом. Ми – це я й п'ять моїх хлопців, які разом були в АТО ще у 2014-му.

Так з'явився кістяк майбутнього взводу, а потім роти Окремого батальйону територіальної оборони Голосієва.

Я побіг до пункту прийому до тероборони. Черга там вже була велика: ходив вздовж неї, дивився й прислухався, хто які історії розповідає, як себе поводить. Людей з бойовим досвідом видно. Розпитував, запрошував до себе в групу.

До вечора назбирав близько 70 охочих. Офіцери – не старше 50 років, солдати – молодші. Бо війна – важкий труд. Як Віктор Цой співав: "Война – дєло молодих".

Вже з другого дня війни ми мали тактичне знаряддя. Не в потрібній кількості, але воно в нас почало з'являтися. Від тактичних рюкзаків, термічних грілок, обвєсів на "калаши", "кікімор", маскувальних накидок, до тепловізорів, приладів нічного бачення, прицілів, засобів зв'язку.

Тут велика дяка побратимові "Художнику" і його колегам-кінематографістам. Він сам художник-постановник у кіно. Його хлопці ще в 2014-му році допомогли нам оптикою й зараз допомагають. Коли сьогодні до мене приїздять колеги і бачать нашу "снарягу", кажуть: "Ого-о!"

"Люди спочатку іншим боком забивали магазина в автомат"

Коли сформували перший взвод нашої роти, нам визначили позицію – блокпост на Великій Кільцевій на межі двох київських районів. Облаштовували вогневі позиції, рубежі.

Тривала евакуація, з Києва виїжджали приватні машини. Але також постійно маневрувала військова техніка, аби не стати легкою мішенню – цистерни ПММ, "Точки У". Військовим треба було сприяти, але й цивільних пропускати якнайшвидше.

Від початку було багато клопоту. Пояснювали хлопцям ази, починаючи з того, як підігнати автоматний ремінь. Автомат має не висіти на плечі, як мисливська рушниця, а бути на шиї. Бо вибуховою хвилею його вирве з рук. Підвівся, а автомата нема – ти вже не боєць.

Треба було написати карточку вогню, вказати орієнтири – куди стріляти, куди не стріляти. Про що ми говоримо: люди спочатку іншим боком забивали магазина в автомат! 

Але всі були мотивовані, всі хотіли вчитися воювати. Ну, а далі вже "ніштяки" – планки Пікатінні, коліматорні приціли, триточковий ремінь… Це апгрейд автомата, якій робиться за власні гроші, аби якісніше нести службу.

З 12-го березня ми вже були в районі села Горенка. Саме тоді ворог підійшов до Києва.

Перед тим я вишикував роту і запропонував визначитися, хто залишається в столиці. Всі ми добровільно прийшли до тероборони боронити рідну землю, але хтось розумів це як захищати саме Київ, а хтось ширше: байдуже, де бити ворога – на Харківщині, Донеччині, Одещині чи на київських вулицях.

Хто був у цій другій групі, відбули під моєю командою на "передок".

Решта лишилися виконувати завдання у Голосіївському районі столиці. Тут не було поділу на "кращі" й "гірші" – всім велика шана, що стали до зброї.

На "передок" пішли і 19-річні, і 60-річні.

"Війна – це не тільки стріляти"

Війна – це не лише стріляти. Це ще хто кого пересидить, перечекає.

Було таке, що на "передку" ми тільки те й робили, що сиділи під обстрілами – "ловили" міни й пакети "Градів". А як обстріл закінчувався, знімалися, міняли позиції і знову окопувалися.

За три тижні боїв під Києвом ми копали окопи разів із десять. Бо ворожі дрони висіли над головами постійно. Раз, було, нарахували 16 дронів водночас. І стріляти по них не можна, аби не "світити" себе. Ми вкривали масксітками кожен окоп, прибирали всі демаскуючі фактори. Але все одно рано чи пізно тебе "зрисовують". Треба постійно маневрувати – копатись, копатись, копатись…

Під Мощуном стояли на перехресті – п'ять лісових доріг там сходилося. Міцно зарилися у землю і правильно зробили, бо росіяни висипали на нас, на це одне перехрестя, весь пенал "Граду" – 40 снарядів. Цього добра в них вистачає – не жаліють.

Як дізналися про нас? Певно, з дрона побачили. Сидиш в окопі, дрони над головами дзижчать, і починає працювати міномет. А міномет – це найточніша артилерія. РСЗВ (реактивна система залпового вогню – УП) не такі страшні – вони ефективніші для техніки, але москаль і для піхоти не жаліє. 

А міномет – це лихо. Він у парі з дроном у мультика з тобою граються. І відігнати мінометників нічим. Просив АГС (автоматичний гранатомет – УП) – ним би точно відігнали, але не дали – нема. То мусили сидіти, рахувати розриви.

На щастя, жодного прямого влучення в окоп не сталося, але був розрив за півтора-два метри від хлопців. Одного оглушило, в другого баротравма. Живі. 

"Нам допомогли окопи Другої світової"

Окоп – це альфа й омега в піхоті. Хочеш вижити – копай, брате, копай!

Нам допомогли окопи з минулої війни. Такі невеликі, їх легко впізнати, в деяких дерева повиростали. Ми їх поглиблювали. Напрямок вогню – той саме, що і 80 років тому. Де готувалися зустрічати німця, там ми зараз зустрічали москаля.

Вперше ворогів "вживу" ми побачили біля Мощуна з боку Гути-Межигірської.

Де і коли вони перейшли річку Ірпінь, не скажу, не знаю. Їх помітили наші дозори. В дозорах були снайпери – досвідчені вояки, у них своя зброя, зареєстрована, пристрілена. Вони були готові до війни з першими розривами ракет у Києві. Зараз кілька з цих хлопців вже на сході України, перевелися до ЗСУ.

То снайпери почали працювати. Після короткого бою москалі відступили. Порахували їхні втрати – семеро двохсотих. Наші всі цілі.

На хід боїв у районі Мощуна впливала річка Ірпінь – вона ставала все глибшою, вода прибувала після підриву греблі.

Читайте також: Краще потоп у хаті, ніж москаль. Як підрив дамби та затоплення села Демидів зірвали наступ росіян на Київ

Якась російська БМД спробувала змаху перескочити річку – на наш беріг. Перескочила, але її зустріли вогнем, БМДеха повернула назад і тупо втопилась. Вони навіть жодного пострілу не зробили – боєкомплект економили.

Але якось москаль все ж перебрався за річку й підійшов до нас. Підтягли міномети – спочатку два, потім ще одного. Ото вони нам давали! І ми вже маневрували між ними… Як тільки припиняється обстріл – біжимо на нові позиції.

"Чому в них не вийшло? Бо олені оленями – йшли колонами"

Багато чув і читав: москаль воювати не вміє, все в нього старе.

Я би цими балачками не захоплювався. По-перше, ворога не можна недооцінювати. По-друге, не все старе. В їхніх машинах движки італійські ("Iveco"), системи французькі, модулі німецькі. Вони купували то по всьому світу. І зброю мали натівську – під калібр 5,56. Повні боєкомплекти й змінні стволи хлопці в розбитих машинах знаходили.

А чому в них не вийшло? Бо олені оленями: йшли колонами, а треба було стати у бойові порядки. Вони навіть у Київ намагалися в'їхати колонами. Ну й отримали…

І ще ж, мабуть, чекали на людей з короваями, як Путін обіцяв? Поступово до них приходило розуміння: короваїв не буде. І з пальним проблеми – не доїжджає.

Почали тікати, розбігалися по лісах. Нам, до речі, знайомі єгері дзвонили вже десь під кінець квітня, що бачили кількох москалів – у лісі блукали. Ми виїхали шукати, не знайшли.

Але це ж скільки часу пройшло – три тижні, як вони забралися назад за кордон. А дорогу додому ще й досі не всі знайшли.

Вадим Петрасюк, УП