"Тепер я розумію, що відбувалося 18 травня 1944". Історії 5 кримських татар, які захищають Україну
78 років тому Радянський Союз позбавив кримських татар батьківщини. Шлях від депортації до повернення додому тривав довгих 45 років.
Попри проблеми після вороття кримські татари фактично наново облаштовувалися вдома, в Криму. Доти, доки у 2014-му на півострові не з'явилися "зелені чоловічки".
Багато кримських татар вже тоді зрозуміли, що їм знову доведеться боротися за свою батьківщину, тому виїхали з півострова та вступили до лав Збройних сил України. Починаючи з 24-го лютого 2022-го року їхня кількість суттєво зросла, і зараз вони борються зокрема й за своє право повернутися додому.
До 18-го травня, Дня боротьби за права кримськотатарського народу, "Українська правда" розповідає історії п'ятьох кримських татар, які нині захищають Україну.
Імена деяких героїв приховані на їхнє прохання – їхні рідні залишаються в окупованому Криму.
Мустафа, полковник Повітряних сил ЗСУ: "Іншого шляху, крім відвойовування Криму, немає"
Народився в депортації в Узбекистані. У 1989-му році разом з батьками повернувся до Криму, де і закінчив школу. Навчався у Харківському військовому університеті, служив у Севастополі. У 2014-му виїхав на материкову Україну. Нині служить у Повітряних силах ЗСУ на півдні країни.
У 1944-му році мої бабуся і дідусь, які тоді були зовсім дітьми, жили в Криму з матерями – їхні батьки воювали проти нацистської Німеччини. Одного дня до них прийшли, дали 10-15 хвилин на збори й посадили в товарні вагони. З родини бабусі на вісім людей до Узбекистану доїхало тільки двоє – вона та її сестра.
Там їх відправили в дитячий будинок, а після війни віддали діду. У депортації народилися мої мама, тато, три брати і я, а сестра – уже в Криму. На момент переїзду мені було дев'ять.
Першим у Крим повертався батько – він звільнився з високої посади на бавовняному заводі й поїхав звичайним робітником будувати санаторій в Ялту. На вихідних пішки обходив півострів, щоб знайти для нас будиночок.
Їхали ми туди, як у казкову країну! Але зустріли нас, звісно, не дуже казково… Не хотіли брати в школу, поки сусідка, яка працювала головною бухгалтеркою на залізниці, не подзвонила директору.
А як взяли, то вчителі приходили подивитися, чи немає в мене хвоста, рогів (сміється – УП). Я був там єдиним кримським татарином.
У 1998-му, коли я вступив в університет, почав спілкуватися з хлопцями, вони побачили, що ми – нормальні, адекватні люди, говоримо кількома мовами, знаємо математику й фізику. Плюс з'явилося більше джерел інформації, щось ще, крім пропаганди в державних підручниках.
Я все життя хотів бути військовим. У 2014-му командував підрозділом у Криму, якраз першим "зустрічав" росіян. Вони прийшли, кажуть: "Будемо вас захищати", але цей "захист" перетворився на вторгнення. Командир бригади завів їх до нас і підняв російський прапор. Після указу президента про вихід з Криму ми з колегами та родиною змушені були переїхати.
Цього разу, 24-го лютого, я теж зустрів ворога практично на робочому місці. Зараз у нас, м'яко кажучи, інтенсивніша робота (посміхається – УП). Можу сказати, що з більшістю цілей ми справляємося.
Я думаю, що іншого виходу, окрім як відвойовування Криму, сходу у нас немає – треба виходити на загальновизнані кордони. Для мирного шляху вже надто пізно… стільки наших побратимів загинули.
Що я зроблю після повернення Криму? Я поїду на могили до батьків, під Джанкой, прочитаю там молитву. Матір ми поховали у 2020-му, я на все це дивився по Вотсапу.
"Родина в Криму каже мені: "Борись!" – бойовий медик на позивний "Два постріли"
Боєць "Два постріли", як він сам каже, "чисто кримський" – народився в Бахчисараї, школу закінчував у Сімферополі. Його старші класи припали вже на часи окупації. Після завершення школи виїхав вчитися до Києва, на момент повномасштабного російського вторгнення завершував навчання й працював хірургом. Після 24-го лютого є бойовим медиком Сил ТРО ЗСУ.
Депортація 1944-го зачепила кожну родину кримських татар, і моя – не виняток.
Моїй прабабусі 1925-го року народження, яка досі жива, тоді було 18 років, і разом з сестрою вона хворіла на черевний тиф. Вони лежали в ізоляторі – без одягу й налисо поголені, й так сталося, що в день депортації, 18-го травня, про них забули. Увесь народ вивезли, а їх – ні.
Тиждень до них ніхто не приходив, а потім сказали, що в Криму вже нікого з кримських татар немає. Тому їх вивозили разом з вірменами, греками і болгарами 24-го червня – у Новосибірську область. Два роки жили у землянці, каптани (тобто сукні) шили собі з простирадл.
Потім знайшли сім'ю в Узбекистані й поїхали в Самаркандську область. У Крим повернулися в 1991-му році. Ситуація в усіх, хто повертався, була приблизно однакова: роботу не давали, прописку не давали.
За будинок, який наша сім'я продала в Узбекистані, у Криму купили 10 пуховиків. І тільки коли дідуся взяли головним інженером будівництва, нам вдалося купити дім у Бахчисараї.
Моє дитинство у Криму було… рідним. Це місце, де ми маємо бути. Не на півночі, не на заході, ми маємо бути в Криму – без нас ця земля помирає. І ми без неї теж.
У 2014-му році, коли прийшла Росія, я ще вчився у школі. Заради мітингу 26-го лютого втік з уроків. Усі кримські татари тоді розривалися від своєї безпорадності, так як не було розуміння ні з боку української влади, ні, зрозуміло, з боку окупанта. Ми були між двох вогнів.
Після закінчення школи я вступив до Києва. Періодично, звісно, їздив на півострів, бо там у мене батьки. Востаннє повернувся якраз незадовго до війни. Атмосфера там була дуже нервова. Неросійськомовне населення ніби чекало чогось з нетерпінням, а російськомовне – боялося, бо не знало, що з ним буде, якщо Крим повернеться в Україну.
24-го лютого я пішов виконувати свій обов'язок як медик. Можу сказати, що спочатку у військових були здебільшого кульові поранення, а зараз, після зміни тактики бою, більше від вибухових предметів та артилерії. Найважчі випадки були на виїздах в Ірпені, Бучі, Пущі Водиці.
З родиною в Криму, хоч це і небезпечно, але я підтримую зв'язок. І вони кажуть мені: "Борися! Борися, як боролися наші предки!".
Я вірю, що Україна зможе відвоювати Крим, тільки так вона зможе повернути собі окуповані території. Тільки так. Ніяких 15 років. Поверненння на кордони 24 лютого означатиме для Росії просто "передишку".
Порівняймо це з пухлиною: є доброякісна пухлина, яка з часом, під дією різних факторів, може стати злоякісною. Злоякісну пухлину ми маємо видалити. Що буде, якщо цього не зробити повністю? Рецидив. Вона виросте заново і пустить метастази. Тому пухлину, як і пошкоджені органи, треба видалити, а також провести хіміотерапію. Те ж саме тут – тільки повністю викорінивши окупанта, ми зможемо нормально жити.
"Кримські татари завжди були вродженими антисовєтчиками", – Арсен Жумаділов, Медичні сили ЗСУ
Народився і виріс у Сімферополі. Закінчив Києво-Могилянську академію та Лондонську школу економіки. Працював в АП часів Порошенка та очолював Біляївську РДА на Одещині за Саакашвілі. З 2019-го року є керівником державного підприємства "Медичні закупівлі". Нині служить у Медичних силах ЗСУ.
Наша родина була однією з небагатьох, хто повернувся в Крим ще у 1970-х роках – батько з Казахстану, мати з Узбекистану. Мій батько зробив свої перші кроки в тюрмі, бо його мати, шукаючи своїх родичів, порушила режим спецпоселень – з Сибіру поїхала в Узбекистан і дорогою її арештували.
Бабуся про депортацію говорила дуже сухо і завжди плакала. Ще додавала фразу: "Наш народ прийняв на себе дуже багато страждань".
У її словах не було злості на СРСР, але в усіх родичів, хто хоч якось його згадував, це було завжди. Ми, кримські татари, завжди були вродженими антисовєтчиками. Немає нічого, за чим би ми сумували в Радянському Союзі.
Пам'ятаю, як у нульових я вступив у Могилянку, почав спілкуватися з українцями і був здивований, як багато є нейтрального ставлення до радянського минулого. Хоча тоді вже всі вчили в школах Голодомор, Валуєвський циркуляр, Емський указ…
Моє дитинство в Криму розділене на дві частини. Перша – це школа в Сімферополі, де разом зі мною у 1992-му році було всього два кримських татарина. І я цілісно не розумів, що означає бути кримським татарином.
Друга половина – школа-інтернат у селищі Танкове, відкрита за допомогою турецьких меценатів, де кримських татар було 50+ відсотків. Тоді я вперше відчув, що те, що я інакше виглядаю, розмовляю чи святкую інші свята – не є чимось нетиповим. Це дуже сильне відчуття. У нас є такий вислів "наше гніздечко" – ось це саме воно.
У 2002-му році я виїхав з Криму, працював, навчався у різних місцях. У 2012-му я повернувся в Крим, реалізував мрію кримського татарина – створив родину, добудував будинок, розбив сад, мав бізнес. Усе це було в мене трохи більше року, бо в лютому 2014-го прийшла Росія.
У червні я виїхав звідти з чітким розумінням, що повернуся тільки в український Крим. І вирішив робити все, щоб розбудувати державу, яка за цей Крим зможе боротися.
Я працював з Мустафою Джемілєвим в Адміністрації президента, з Михаїлом Саакашвілі на Одещині, викладав у Могилянці, долучився до комісії, яка напрацьовувала зміни до Конституції в частині Криму, а потім очолив ДП "Медзакупівлі".
І тут 24-го лютого – я нікуди не можу і не хочу виїхати.
На п'ятий день ми вже налагодили роботу "Медзакупівель" так, що я розумів – я вже маю можливість мобілізуватися, система без мене не впаде. Тому я пішов у командування Медичних сил ЗСУ і почав виконувати схожий функціонал до того, що мав у "Медзакупівлях". Я допомагаю скоординувати поставки гуманітарної допомоги та роботу з виробниками.
Чи завершиться ця війна поверненням Криму? Саме цей етап може й ні, але взагалі вся війна завершиться поверненням Криму у склад України. Також вона завершиться тим, що контури РФ нарешті дуже сильно зміняться. Це не варто залишати наступним поколінням.
"Першим у Крим має заходити наш батальйон", – "Док", керівник медслужби добробату "Крим"
Народився в депортації – в Фергані, Узбекистан. До Криму переїхав у 1994-му році, там же закінчив медичний "виш", але в медицину не пішов – займався бізнесом. У 2014-му виїхав на материкову Україну. З 2016-го по 2020-ий служив у ЗСУ. 24-го лютого повернувся на фронт на позицію керівника медслужби добробату "Крим".
Я був першим з нашої родини, хто повернувся в Крим у 1989-му. Батьки допрацювали в Узбекистані до пенсії й переїхали вже у 1994-му. На півострові я закінчив медінститут, Академію держуправління – правда, з медицини згодом пішов у бізнес.
У 2014-му вирішив виїжджати, думав: та це на 2-3 місяці. Але з 2014-го я не бачив маму і шість років не спілкувався з донькою заради її безпеки. Я ж служив у добробаті й проходив у Криму як учасник "незаконних збройних формувань", "екстреміст, терорист". Після звільнення з ЗСУ вона до мене приїхала в гості.
З мамою ми домовилися, що я зроблю все, щоб повернутися до Криму.
У Києві я спершу, скажімо так, працював директором "колгоспу", а потім не витримав і почав їздити з хлопцями на фронт. У 2016-му підписав контракт із ЗСУ, служив начальником відділення евакуації – вивозив бійців з "передка".
У 2020-му звільнився. Зайнявся створенням нашої ветеранської спілки. Взяв в оренду базу відпочинку в Коблевому і в Мукачевому, щоб у хлопців був дах над головою. У Мукачевому в мене зараз живуть близько 100 біженців, 50-60 з них – діти.
24-го лютого 2022-го року я зустрів на лікуванні у ветеранському центрі "Циблі". Ми з побратимами вирішили їхати на Київ, але траси вже були забиті. І тут мене набрав Іса Акаєв, командир батальйону "Крим", і каже: "Давай до нас!". Чесно, я просив не казати, що я лікар, і поставити мене бійцем… Але сьогодні я начмед.
І знаєте, попри те, що я лікар, був на війні у 2014-му, бачив, як лютували "еленерівці", те, що я побачив під Києвом… Я навіть уявити не міг, що мирних будуть розстрілювати.
Тепер я розумію, що відбувалося 18-го травня 1944-го року. Я на свої очі це побачив. У мене обидва діди воювали, але виселили обидві сім'ї. Брати мого діда по татовій лінії змогли засунути у вагон бочку з медом – завдяки їй вагон і доїхав. По маминій лінії дорогою помер мій дядько і вже по приїзду в Узбекистан, у кишлаці, померла моя тітка.
Тепер, у 2022-му році, я побачив, як можна вбивати дітей.
Хочу сказати за своїх хлопців: усі, хто були в нас у спілці – це більше 130 людей, – пішли воювати. У нас є один загиблий у Мелітополі. Поза спілкою є ще один загиблий кримський татарин. У нас є троє тяжких "трьохсотих". Коли я кажу їм: "Пришліть документи, щоб я вас відправив на реабілітацію" (зараз є варіанти на Польщу, Туреччину) – всі хочуть назад. Кажуть: "Війна закінчиться, будемо реабілітовуватися в Криму!" У нас є нагороджені хлопці.
Єдине, чого б хотілося сьогодні – щоб усе ж батальйон "Крим" визнали на офіційному рівні, щоб він увійшов до ЗСУ.
Перед кожним кримським татарином зараз стоїть завдання вкотре повернути свою батьківщину. У нас її стільки разів забирали. Вважаю, що першим у Крим має зайти саме наш батальйон. Іншалла, так і буде.
"Ніхто не поверне нам Крим, якщо не буде перемоги ЗСУ", – Ахтем Сеітаблаєв, пресофіцер у Силах ТРО ЗСУ
Народився в депортації – у місті Янгіюль Ташкентської області, Узбекистан. У 1989-му, у 16-річному віці, переїхав до Криму. На півострові вивчився на актора, у Києві – на режисера. Знімає всесвітньо відоме кіно, зокрема воєнне. Є директором Кримського дому в Києві. Нині є пресофіцером однієї з бригад Сил ТРО ЗСУ.
Мамі було шість років, коли її депортували, а татові – три. Тато майже нічого не пам'ятає, а от деякі спогади мами стали епізодами моєї стрічки "Хайтарма". Років з п'яти я знав, що ми є кримськими татарами й обов'язково повернемося в Крим.
Я полетів на півострів у 1989-му, щоб вчитися на акторському факультеті культурно-просвітницького училища в Сімферополі. Туди якраз набрали перший кримськотатарський курс для відродження місцевого театру.
І перші три дні в Криму були… жахливими. Я не побачив нічого з того, про що все життя чув від батьків: пальми, море, високі гори, люди в білому одязі. Щось між Ріо-де-Жанейро й Землею Обітованою. Я вилетів з міжнародного аеропорту в Ташкенті, у величезному літаку, здається, Іл-86, а вийшов у маленькому аеропорту Сімферополя. Гір не видно, моря, пальм і людей у білому одязі – немає! Жах!
Було відчуття… якщо мене не обманули, то точно не сказали правди.
Але за три дні мій двоюрідний брат повіз мене в Бахчисарай, щоб показати будинок, який збирався купити мій батько. На його шикарних "Жигулях" ми під'їхали до Бахчисараю, ландшафт почав змінюватися, я відчинив вікно і відчув густий-густий аромат лаванди.
Потім ми поїхали в бік каньйону, і біля села Танкове відкрився перший гарний краєвид, мій брат зупинив машину, каже: "Виходь". Він дістав пляшку домашнього вина і каже: "Дивись, це твоя батьківщина".
У вересні, від училища, нас повезли збирати фрукти – після бавовни в Середній Азії це було просто святом. Наша кримськотатарська група до обіду робила дві норми, а потім йшла розшукувати своїх співвітчизників. Це було необхідно кожному з нас. Це було як таке підтвердження, що ми повертаємося.
Хоча й відносини між кримськими татарами й місцевими були, м'яко кажучи, напружені. Нагадаю, що Крим був "найстарішим регіоном" України, так як в СРСР він розглядався місцем почесної пенсії для членів Компартії – нащадки яких і стали "хедлайнерами" зазивання Путіна до Криму у 2014-му.
Хоча й кримські татари постійно вказували на повзучу окупацію.
А зараз ніхто нам не поверне Крим, якщо не буде перемоги ЗСУ. Якщо 8 років тому Україна не була до цього готова, то зараз весь світ, допомагаючи Україні, збільшує надію на те, що Україна не тільки переможе, а й поверне все захоплене у 2014-му.
24-го лютого 2022-го я спав, бо напередодні у Кримському домі ми провели захід до роковин смерті Номана Челебіджихана – першого очільника демократичного Криму на початку 20-го століття. І в той же день ми представляли розгорнутий трейлер моєї стрічки "Мирний 21" – про луганський прикордонний загін.
24-го лютого зі мною сталося дежавю того відчуття безпорадності й нерозуміння, що робити – куди заховати рідних і де отримати зброю, щоб стріляти у ворога.
25-го лютого ми з моїм другом і колегою Олексієм Тритенком (актор – УП) знайшли батальйон, у який ще записували – бо ж скрізь були черги, – і нам казали: "Та навіть не стійте, хлопці". Ближче до вечора в нас на руках уже була зброя, і вже о 21-22-ій ми були в лісі під Гостомелем.
Що я відчуваю на війні після світу мистецтва?
З одного боку, я ж не перший рік знімаю військове кіно, з іншого – різниця все ж є. З'являється ціла палітра почуттів: страх, злість, холод, звикання до цього, гумор.
Відчуття перебування в колі однодумців з різних соціальних прошарків, різного віку. Але головна емоція – що ти не дарма живеш кожен свій день.
Ольга Кириленко, УП