Афішних справ майстер. Як працює художник крафтових афіш у провінційному кінотеатрі  

У містечку Мерефа під Харковом майже 60 років працює кінотеатр "Спутник". Кіноафіші в ньому досі пише від руки художник Ігор Лебединець. 

Незважаючи на мізерну зарплату, щотижня 21 рік поспіль він спускається в підвал кінотеатру, щоб при тьмяному світлі пари "лампочок Ілліча" намалювати нову афішу.

I

Мерефа – невеличке містечко за 30 кілометрів від Харкова, яке, на перший погляд, нічим не відрізняється від інших провінційних міст. 

Тут в одній будівлі розташовані клуб, супермаркет, ломбард, аптека, секонд-хенд і магазин квітів, в якому серед іншого продають траурні вінки, а шиномонтаж сусідить з ритуальними послугами. 

На стіні через дорогу від вокзалу вас зустрічає грізний напис "Бойтесь, суки, это Мерефа". Здається, саме з цією фразою в очах на вас дивляться деякі місцеві. 

Утім, дещо все ж відрізняє Мерефу від інших провінційних українських міст. Тут розташований кіноцентр "Спутник" – єдиний у Харківській області державний кінотеатр за межами обласного центру. 

Кінотеатр перебуває на балансі місцевої міськради та досі працює – про це свідчить свіжа афіша на фасаді. Написана вона по-старому від руки. У цифрову епоху це виглядає прекрасним анахронізмом. 

"Спутник" розпочав свою роботу в далекому 1961-му. Нинішній директор Галина Колісник керує ним з кінця 80-х. 

Сьогодні вона також підробляє у магазині побутової хімії у цьому ж будинку ("Так що, якщо хочеш французький одеколон, то я тобі можу продати"). 

"Ми воювали за цей кінотеатр все життя, – стверджує Галина Валентинівна. – Раніше обслуговували весь Харківський район. Брали фільми в прокат, возили їх всюди. У кожній точці крутилося кіно, в кожному клубі був кіномеханік. 

Років 15 тому Харківський район закрив кінофікацію. Апарати роздали на місця, але ні в кого нічого не виходило, і воно все заглухло. Проте кінотеатр наш досі працює. 

Сьогодні в нас, звичайно, є відвідувачі, але не як в ті часи, коли стояла черга. Дитинко моя, пройдіться тут ввечері по вулицях – нікого немає. Часи, коли люди вільно гуляли вечорами, закінчилися". 

По буднях у кінотеатрі проводиться один сеанс на день – увечері. По вихідних ще показують мультфільми. Зал використовують і для інших потреб. Іноді тут влаштовують дитячі свята, концерти для ветеранів тощо. 

Взимку в кінотеатрі організовують пункт обігріву. А по суботах тут проповідують адепти церкви "Нового покоління". 

"Аллилуйя Тебе, Господь! Слава, аллилуйя Тебе, Господь! Вся хвала, вся хвала Тебе Господь!" – наспівував під звуки синтезатора голос пастора крізь зачинені двері кінозалу перед сеансом "Месників". 

У "Спутнику" кажуть, що змушені здавати зал в оренду під проведення заходів – зокрема релігійним організаціям, – щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. 

У самому кінозалі час ніби зупинився на початку 80-х. Здається, що зараз почнеться з'їзд КПРС, а на сцену підніметься Брежнєв зі своїми густими бровами і невиразною дикцією.

"Капітальний ремонт у кінотеатрі не робити ніколи, – розповідає директор. – Просто білили, фарбували, підлоги підмазували. Треба крісла поміняти і стелю зробити підвісну, як у всіх кінотеатрах, а то скловата досі. 

На одну тільки стелю 250 тисяч гривень потрібно. Екран новий 150 тисяч гривень коштує. Кошторис зробили, відправили до міської ради. Але для Мерефи це занадто велика сума. Щоб люди сюди ходили відпочивати, потрібно дуже багато грошей вкласти". 

Проте деякі зрушення все ж є. Минулого року завдяки перемозі в конкурсі мініпроєктів Харківського обласного конкурсу розвитку територіальних громад "Разом у майбутнє" кінотеатр отримав нове обладнання. Зокрема, відеопроєктор, джерело безперебійного живлення, підсилювач звуку, акустичні системи. 

До цього 15 років він змушений був орендувати апаратуру. Директор стверджує, що звук у кінозалі сьогодні "шикарний". 

У наступному році "Спутник", імовірно, таки чекає реконструкція. Правда, керівник закладу побоюється, що кінотеатр може її не пережити. 

"Навесні розпочнеться реконструкція кінотеатру і паркової зони, – пояснює Галина Валентинівна. – Після неї кінотеатр навряд чи тут залишиться. Це буде Палац культури. Але Палац культури і кінотеатр – зовсім різні речі. Тут будуть гуртки для дітей, розважальний центр зроблять. Та й що зараз про кінотеатри писати? Нічого! Ви краще про Ігоря Івановича напишіть!"

Читайте також: Республіка Щастя. Як в комуні під Харковом третій десяток років будують утопію

II 

Ігор Іванович Лебединець – художник. Людина, яка відповідальна за той самий прекрасний анахронізм на фасаді кінотеатру. Написану від руки афішу. Рекламний хід, від якого більшість кінотеатрів давно відмовилися на користь сучасної поліграфії. 

Майстерня Ігоря Івановича розташована у підвалі кінотеатру. Стіни крихітного приміщення пофарбовані в яскраво-червоний колір, зі стелі звисають дві тьмяні "лампочки Ілліча", а на старому столі припадають пилом новорічні гірлянди. 

Втім, сам художник цю кімнату майстернею не вважає. 

"У майстерні повинно бути світло, вентиляція повинна бути", – пояснює він, поправляючи на переніссі окуляри в роговій оправі. 

Нещодавно Ігорю Лебединцю виповнилося 67 років. Майже третину свого життя – 21 рік – він оформлює афіші для "Спутника". 

"Мій робочий день триває годину-півтори, не більше – розповідає художник. – На одну афішу зазвичай іде близько години, з малюнком трохи більше. У свій час у нас застій був – писав одну назву, без малюнків. Тоді взагалі хвилин за 40 управлявся. 

Ця робота не вимагає великої кваліфікації, як казав Сава Ігнатіч у моєму улюбленому фільмі "Покровские ворота". Надрукувати афішу, звичайно, теж можна. Але це дорого". 

В Україну Ігор Лебединець переїхав із Тамбовської області Росії (тоді – РРФСР) у 1970-му. Син військового, він народився в Рязані, закінчив художню школу в РРФСР. 

Після розлучення батьків за вказівкою батька, який був родом із Харківщини, приїхав у Харків вступати в авіаційне училище. Вступив. Однак незабаром батько передумав і вирішив, що синові не варто йти його стежками. 

"Коли ви проїжджаєте повз довгий білий паркан навколо училища, там в одному місці є товсте дерево, яке нависло через паркан. По цьому дереву ми зазвичай бігали в самоволку, – посміхається Ігор Іванович. 

– Перед випуском батько забрав мене з училища – не захотів, щоб я продовжував військову кар'єру. Я підходжу на КПП, а черговий мій чемоданчик виносить: "Вам вхід заборонений!" Я питаю: "А чому?" Каже: "Наказ начальника училища".

 Я переліз по тому дереву через паркан, але мене звідти випхали. Я в сльози: "Батьку, як ти міг? Ти ж 15 років в армії відслужив! Ти розумієш, що ти моє життя зруйнував? "А він мені: "Синку, звідки ти знаєш, що зруйнував? Може, я врятував тебе!" 

Слідом за цим батько повіз катати засмученого сина на своїй "Волзі", відвів у зоопарк та пригостив морозивом. 

Після цього начебто випадково проїхав повз Харківський державний університет імені Горького (сьогодні – ХНУ імені Каразіна), де якраз працювала приймальна комісія, і запропонував "просто зайти подивитися". 

Тоді йшов набір на геолого-географічний факультет "представників ВЛКСМ і молодіжних організацій країн народної демократії". 

"Підеш?" – запитав майбутнього художника батько. 

"Піду, але нічого не обіцяю", – відповів той. 

"В універі відучився три роки. В одній з аудиторій за партою, де я сидів, ножем глибоко було вирізано "Да здравствуют блаженные времена "Голубой лошади!" (Організація харківських стиляг, що існувала у другій половині 50-х), – згадує Ігор Іванович, який у 70-х слухав "рок-н-рол, записаний на рентгенівській плівці". 

Після третього курсу гірська практика мала бути в районі Майкопа. Обов'язково медкомісію потрібно було пройти попередньо. А в мене до того моменту зір погіршився до мінус 6. Пішов до декана. А він мені: "Ігорьок, ти розумієш, ну не можна тобі туди, мене посадять! Хочеш, переходь не географічний факультет". 

У підсумку я плюнув на все і замість цього пішов в радіошколу в ДТСААФ за фахом "радист". Продовжив своє шкільне захоплення радіотехнікою, паралельно писав". 

Батько прописав сина у квартирі з підселенням в районі Липового Гаю на околиці Харкова. У Мерефу майбутній художник переїхав у 1973-му. 

У той час він познайомився з дівчиною, а в цьому місті можна було отримати кімнату в гуртожитку. Правда, через переїзд і проблеми з пропискою не відразу зміг влаштуватися на роботу. 

"За радянських часів так було: немає прописки – не візьмуть на роботу. А прописку не дають, бо немає роботи. І я потрапив в замкнуте коло, – пояснює художник. 

– Спочатку працював на Південному Вокзалі на товарному дворі вантажником. Сіль лопатами вантажили в 30-градусну спеку. Потім знайшов роботу на Балашовці (залізнична станція у Харкові – прим.), там колія йшла в склади холодильника, де зберігали м'ясо і фрукти. Заробляли дуже добре – по 15 рублів на день мінус два рублі прибуткового. 

Зрештою, влаштувався в харківську дослідно-експериментальну контору, яка займалася хитрими приладами для військових академій і спецустанов. На дворі був 1975 рік, вільний режим. У буфеті пиво продавали, правда, не більше пляшки. Потім одружився, у нас з'явилася дитина, і перебрався вже в Мерефу назовсім". 

Весь цей час Ігор Іванович не припиняв займатися живописом і графікою. У 80-х нарешті зміг перевести своє захоплення в професійне русло. 

Влаштувався художником-оформлювачем на місцевий склозавод, відпрацював там 18 років. Потім три роки викладав у художній школі. З середини 90-х і донині керує художньою студією у будинку дитячої творчості.

"У 90-х роках в музичній школі за сумісництвом у нас була школа мистецтв, – розповідає художник. – Але в якийсь момент опалення вимкнули, дітям доводилося сидіти в курточках на заняттях. І ми вимушені були цю справу закрити. 

Потім мене запросили в будинок дитячої творчості. Викладаю школярам живопис, малюнок, композицію, історію мистецтв. У мене в кращі роки було три групи по 18 осіб. Зараз тільки одна група з 20 осіб – підлітки до 14-15 років. Працюю з дітьми вже двадцять п'ятий рік". 

Читайте також: Блиск та злидні Шарівки. Як занепадає унікальний замок під Харковом

III 

Увечері на великий екран "Спутника" виходить новий фільм – "Людина-павук: Повернення додому". Ігор Іванович вмочує пензлик у баночку з гуашшю і дбайливо виписує букви на полотні, закріпленому в дерев'яному підрамнику. Художник каже, що зазвичай поспішає, але сьогодні у нього "творчий день – вівторок", тому можна не квапитися. 

"Шрифт обираємо відповідно до сюжету, динаміки, настрою фільму. Якщо комедія, наприклад, балаганний шрифт беремо, – пояснює Ігор Іванович. 

– Можна спочатку накидати, а можна вільним пензлем без попередніх начерків. Це в дитинстві ми зазвичай малювали олівцем, потім розфарбовували картинку. Зазвичай художник з ходу пише широким пензлем, тонким я не працюю. Пишу не пальцями, а рукою. Рука працює, пальці тільки повертають пензель так, як зручно". 

У 1998-му керівник кінотеатру Галина Колісник запросила Ігоря Лебединця на місце тодішньої художниці, яка їхала з Мерефи. Він погодився. З тих часів займається оформленням кіноафіш паралельно з викладанням в будинку дитячої творчості. А ще робить афіші для міських заходів. 

"Серед моїх колишніх учнів є викладачі творчих дисциплін, – підкреслює Ігор Іванович. – Деякі в академії дизайну і мистецтв в Харкові вчаться – я там, до речі, стажувався свого часу. У нас був цілий курс плаката, він мені знадобився здорово. 

На жаль, рівень викладання творчих дисциплін у середніх школах дуже впав. У нас у художній школі був викладач, ставив мені "четвірки". Я питаю: "За що?" А він каже: "Ти повинен працювати краще за мене". Зараз дуже рідко викладач працює за основним фахом. Найчастіше це або перекваліфіканти, або сумісники. Тому що малювання – не той предмет, на якому щось можна заробити ". 

Ігор Іванович уважно вдивляється в синопсис фільму на роздрукованому аркуші А4, виокремлює з нього головне й пише на афіші короткий зміст. Інформацію про нові фільми кінотеатру надає прокатник. 

"Так і хочеться написати не "месників", а "м'ясників", – посміхається художник. – Пишемо буквально дві фрази. Все без сантиметрів, без лінійки, на око. Раніше в світі під кожен фільм випускали плакати, зараз цього немає. Тепер цінується "наляпісто", чим більше фарб – тим краще, а раніше все дуже стримано було". 

Сам художник не частий гість у кінозалі – каже, що за роки роботи в штаті подивився всього декілька фільмів. Вважає за краще вдома переглядати старі фільми, "відповідно до віку". Крім того, любить історіографію. 

"У кінотеатрі дивився фільм-катастрофу "Наступного дня", з величезним задоволенням ходив на "Трою", – згадує Ігор Іванович. – Нещодавно у нас з успіхом пройшов новий анімаційний "Король Лев". Звичайно, конкуренція з боку комп'ютерів скажена, витримати її дуже важко. Але найголовніше, що ми працюємо". 

У 2002-му молодший син Ігоря Івановича вступав до інституту ("Хлопчик розумний, вступав сам, але якісь додаткові гроші потрібно було заробити"). Художник вирішив взяти невелику творчу паузу та поїхав працювати на вахту в Сибір – прокладати магістралі для комп'ютерних мереж. Відпрацювавши сезон, повернувся до звичного укладу в Мерефі. 

Читайте також: Пікассо і Малевич у Пархомівці. Як українське село стало центром світового мистецтва

IV 

Ігор Іванович малює не тільки на роботі, але і після неї. Найбільше займатися творчістю любить вдома в теплу пору року. Пише аквареллю, олією, любить графіку. 

Минулого року три графічні роботи художника вирушили до Великобританії – до тамтешнього туриста, який подорожував по Україні. У Мерефу він заїхав, щоб подивитися пам'ятник кошовому отаману Запорізької Січі Івану Сірку, який довгий час проживав у місті і наразі є його головним туристичним брендом. Побачив на фасаді кінотеатру написану від руки афішу і зацікавився її автором. 

"Ми познайомилися, поговорили, я по старій пам'яті трошки англійською, він – українською абияк, – посміхається Ігор Іванович. – Запросив його додому, показав свої роботи. Він взяв три. Перша – типова наша сценка: у невеликому загоні стоїть здоровенний кінь, а навпроти нього заєць переляканий, вони дивляться один на одного. Друга – скачки: жокей летить через перешкоди на коні. Третя – різдвяні мотиви". 

Робота приносить художнику небагато грошей, але дозволяє самореалізуватися і тримати себе в тонусі. Хоча він і зізнається, що в свої 67 довго стояти на ногах йому вже важко. 

"У кінотеатрі я працюю на півставки мінімалки, дві тисячі виходить, – пояснює Ігор Іванович. – Я отримую зарплату на рівні з прибиральницею, це досить несправедливо. Працюю не стільки через гроші, скільки через те, щоб у вільний час попрацювати рукою. 

Ще пів ставки отримую як художник для міських заходів. І ставку в будинку дитячої творчості. Я працюю керівником студії, там сітка тарифна вище. З усіх робіт набігає близько 7500 гривень". 

Афіша до нового фільму тим часом майже готова. Ігор Іванович акуратно наносить на полотно останні штрихи, роблячи фігуру Людини-Павука більш рельєфною. 

"Тут посилимо м'язи, коліночки трохи, і вистачить на сьогодні!" – посміхається художник. 

Нову афішу Ігор Іванович малюватиме за тиждень. Іноді замовлення приходять і частіше. Але справжній бум починається на свята. 

"Я здебільшого людина сімейна, все в мене пов'язано з родиною, – описує себе художник. – Під Новий рік приходжу додому й кажу: "Починаються свята, в мене немає ні будинку, ні дружини, ні дітей". Вони кажуть: "Все зрозуміло". Моїм рідним, напевно, більше подобаюся я, ніж мої афіші. Ми з дружиною вже 45 років разом. Смію думати – були вірні один одному все життя". 

Дмитро Кузубов, для УП